Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 14

Як потім розповідав Юрій Юрійович, він одразу збагнув, що перед ними, скоріш за все, людина вкрай неординарна і на свободі такі люди, як правило, самі довго не затримуються. Тому, поки вони з Масоном бігли на господарчий двір, в голові у Юрія Юрійовича крутилися не способи самозахисту, а теми для бесіди.

Мужчина зупинився перед досить міцними дверима столярної майстерні, помацав їх руками, штовхнув, а потім навалився плечем — і двері впали. Легко і невимушено, начебто не були зачинені на міцний замок, а стояли, прихилені до одвірку. Найдивніше відбулося далі: хвилини за дві-три велетень неквапливо вийшов зі столярки з невеличким школярським портфелем із темно-рудої шкіри, старого, давно не модного фасону. Виглядав незнайомець дуже щасливою людиною, очевидно, що він вважав свою місію цілком виконаною.

— Пробачте, можна вас на хвилиночку, — ввічливо звернувся до нього Юрій Юрійович, начебто вони стояли зараз, захекані, о п’ятій годині ранку не посеред піонерського табору після зламаних воріт, дверей та нападу на представника закону, а десь на Красній площі, і Юрій Юрійович просто хотів перепитати, чи насправді це храм Василія Блаженного.

— Так, слухаю вас, — велетень випромінював саму уважність.

— Скажіть, будь ласка, ви не підкажете, як пройти в бібліотеку? — насправді, крім знаменитої фрази з «Операції И» Юрій Юрійович так ні до чого й не додумався. Перед ним, як він розумів, стояло одне завдання — затримати незнайомця якомога довше, поки не приїде наряд міліції.

— Бібліотека? — навіть не здивувавшись запитанню, замислився велетень. — Дай згадаю. Ага, дивись-но, хлопче: вийдеш звідси, потім звернеш по алейці ліворуч, потім прямо до альтанки, там трохи праворуч побачиш адміністративну будівлю, треті двері, здається, сині, якщо не перефарбували, і табличка «Бібліотека».

— Табличка?

— Ну так, табличка.

— А як бібліотекарку звати?

— Ольга Іванівна. Манукян.

— Манукян?

— Так, Манукян.

— Ви знайомі?

— Звісно. — Велетень почухав потилицю. — А чого ж нам не бути знайомими? Знайомі.

— Працювали разом? — Юрій Юрійович виявляв максимальну зацікавленість, на яку тільки був здатен.

— Можна й так сказати. Не те, щоб працювали. Ну, ти, як Ольгу Іванівну побачиш, вибачся за мене, будь ласка. — Велетень сором’язливо похнюпив голову. — Я книжку колись взяв — і не здав. Їй, певно, дісталося тоді від начальства. Але я принесу, обов’язково принесу, от наступного разу прийду — і принесу! А зараз не можу, зараз у мене справи, бачиш, — велетень показав на портфель, — портфель.

— А від кого вибачення передати?

— Семенов. Коля Семенов, третій загін. «Робінзон Крузо» книга називалася. Вона у мене вдома лежить. Я як додому потраплю, — велетень напружився, прислухаючись, — о, вже поруч, їдуть.

— Хто їде? — Юрій Юрійович, як не напружував слух, нічого у дзвінкій світанковій тиші не почув.

— Міліція. Це за мною. Але ж я нічого поганого не хотів зробити, я ж по-хорошому всіх просив, мені було дуже потрібно, тут портфель, в портфелі документи. Я їх тут давно залишив, дуже давно.

— «Робінзон Крузо» — дуже хороша книга, я її теж люблю. А як ви ставитесь до П’ятниці?

— П’ятниця — це мусульманський вихідний. А я православний. Православ’я — найправильніша релігія. Все інше — лайно. Я за православ’я кому хочеш морду наб’ю. Москва — третій Рим. Ти православний?

— Аякже, — поспішив завірити незнайомця Юрій Юрійович. — Обов’язково! А чим саме вам подобається «Робінзон Крузо»?

— «Робінзон Крузо» — хороша книга. Дуже, дуже хороша. Робінзон Крузо був православний монах. Знаєш чому? Тому що всі гарні люди на світі — православні. Монах-відлюдник. П’ятницю Господь послав йому як спокусу, як Ісуса диявол спокушав тричі, так і П’ятниця спокушав православного монаха Робінзона. Хлопче, відійди, будь ласка, в бік, бо мені пора бігти. Я тебе не чіпатиму, ти тільки вибачся за мене перед Ольгою Іванівною. Коля, Коля Семенов, третій загін, вона повинна пам’ятати, я часто до бібліотеки ходив.

У господарчий двір забігли менти, і велетень, наче у повільній зйомці, побіг їм назустріч.

Кого били гумовими ментівськими кийками, той знає, що витримати ці удари майже неможливо — пристрій придуманий і продуманий вправно. Менти били блідорукого велетня з усього маху: по спині, по руках, по ногах, а він лише кректав і тихо просив: «Хлопці, не потрібно, не потрібно, хлопці, я сам…». Нарешті, він впав, збитий численними ударами на землю, і поповз. Із голови тонким рівчачком потекла кров, а менти його гнали кийками прямо до «бобіка», де зрештою дозволили підвестися, наділи наручники і обшукали, але, здається, він вже зовсім знепритомнів; ослаб, обм’як, щось тихо бурмотів, проте коли його почали пхати в «стакан», раптом стрепенувся, вперся руками і ногами і заволав: «Крузо, Робінзон Крузо! Я поверну, чесне слово!» — після чого сили остаточно покинули його, голова схилилася вбік, ротом пішла піна і він знову знепритомнів.

— Бідолашний, — сказав Юрій Юрійович, піднімаючи з землі старий школярський портфель з темно-рудої шкіри.

— Ага, блін, бідолашний, точно, — підтвердив Зав’ялов, тримаючись за бік і груди. — Третя втеча з божевільні за останні півроку. Задушив санітарку голими руками.

Коли через кілька місяців я розповідав ці історії за пляшкою паршивого коньяку, що дивно і мерзотно пах клопами, знайомому лікарю-патологоанатому, той, ні на секунду не сумніваючись, запевнив: «Так і є: що діти, що божевільні, що генії — всі однакові».

Юрій Юрійович був, безумовно, генієм, який з однаковим успіхом міг знаходити спільну мову як з дітьми, так і з божевільними. Він мав щось таке за душею, чого не мав ніхто з нас: талант розуміти людей, терпіння і небайдужість — чесноти, які так невластиві молодості. Юрій Юрійович єдиний, хто у серпні 1991-го зрозумів, ні, відчув, що закінчується не просто велика імперія, не просто епоха, — закінчуються всі наші мрії. І віднині все відбуватиметься інакше, і те, чому ми навчались і чому нас навчали, у переважній більшості навряд чи стане нам у нагоді. Це не добре і не погано, це просто інакше, по-іншому, і тепер ми потребуємо нових мрій, більш пристосованих до нового часу, і не факт, що там, у цьому новому часі й просторі, знайдеться для нас місце. Ми всі раділи, що у нас тепер є власна країна, за яку можна вболівати на чемпіонатах світу і Європи, Олімпійських іграх, далі наша фантазія наразі не сягала, але всі ми чекали дива, яке зробить нас багатими і щасливими.

І диво таки наступило, але навряд чи стояння за лотком із секондгендом на базарі можна вважати за щастя. Наша юність, частина нашої молодості лишилася там, у минулому, десь далеко, за краєм, у історичній безодні жахів гримас соціалізму, які відкривалися для нас тепер у газетах та журналах страшними розповідями про недавнє минуле, і наше інтуїтивне неприйняття дійсності лише знаходило в них своє підтвердження: брехня, все, що нас оточує — суцільна, тотальна брехня. Але й теперішнє у вигляді дикого накопичення капіталів давало шанс лише мерзотникам, партійним працівникам та комсомольцям (на моє щире переконання, це слова-синоніми) і точно не відповідало уявленням про торжество соціальної справедливості та гуманізму. Тобто, за великим рахунком, нічого не змінилося: якщо раніше нас дурили, так би мовити, ідеологічно, то тепер ми стали жертвами ще й економічного обману, і що цікаво, у виконанні майже тих самих персонажів, хіба що без парткомуністичних квитків у їхніх кишенях, колись набитими рублями та продпайками зі спецфондів, а тепер — доларами. І все ж таки ми тішили себе надіями, ми розраховували на краще, ми вірили у власні сили і молодість. Минулого разу, пам’ятаєте, ми добряче випили, і ви, майоре, питали мене, яка система справедливіше до людини, якщо соціально-економічні системи взагалі можуть відповідати поняттю «справедливість». Навряд чи я можу дати більш-менш обґрунтовану відповідь, я ж не Карл Маркс, національністю не вийшов, я звичайний рядовий контрабандист. Але з особистого досвіду, як людина, яка в дорослому віці пожила і при недорозвинутому соціалізмі, і при недорозвинутому капіталізмі, можу зауважити, що при останньому не виживають найслабші, що загалом перебуває в гармонії з теорією існування видів. При воєнному радянському комунізмі або будь-якій іншій тоталітарній системі не виживають ті, на кого вкажуть. Все залежить не від закону, все залежить від волі, настрою і «політичної доцільності» — інколи у розумінні однієї єдиної людини. Це порівняння класифікації видів Карла Ліннея з атомною бомбою. Особисто мені краще при капіталізмі, однозначно, й чим він більш дикий, тим мені простіше таскати контрабанду та нелегалів через кордон, та й кордону цього б не існувало. Тому я за капіталістичну незалежність! Підозрюю, що ти, майоре, також: хто б тобі тоді носив такі хабарі?