Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 12

Юрій Юрійович спостерігав за Гаглоєвим-молодшим кілька днів уважно і обережно, як мисливець у горах спостерігає за цінним туром. Але і тур, тобто восьмирічний Руслан Гаглоєв, не менш пильно спостерігав за вожатим, і чесно кажучи, я б не поставив і карбованця на те, щоб вгадати, хто ж насправді тут мав стати мисливцем, а хто здобиччю. Спіймав Юрій Юрійович Гаглоєва на банальній слабкості. Є таке завдання для дітей, називається «Зелена аптека» — потрібно назбирати і здати певну кількість лікарських рослин. Здавалося б, дурня дурнею: ну як малі діти з Москви можуть повзати навколішки півдня і знаходити та сортирувати лікарські рослини, коли переважна більшість із них живої корови в очі не бачила? Дійсно, середньостатистична московська дитина на таке не здатна, тож можна зрозуміти мій подив, коли Руслан приніс целофановий пакет, доверху наповнений якоюсь травою (я й сам не пам’ятаю назви), при тому що інші дітки назбирали лише бур’янів, що було очевидно навіть для такого майбутнього горе-філолога, як я. Взявши Гаглоєва за руку, я відвів його до Юрія Юрійовича, який, розклавши на столі траву по купках, уважно перевірив весь зміст пакета, і з повагою, як спеціаліст спеціалісту, подивився в очі Руслану.

— Звідки знаєш про лікарські трави?

— Батько у горах показував. Бабушка показував. Дєдушка показував. Многа сабірал. У нас дома лікарські трави всі геть знають! — гордо відповів піонер.

Наступного ранку на планерці ми всі троє отримали подяку від Надії Йосипівни. Я — за єдиний на весь піонерський табір зібраний кілограм лікарських рослин, Руслан безпосередньо за рослини, а Юрій Юрійович — за оригінальну ідею. Він запропонував проводити «Зелену аптеку» не в рамках соціалістичного змагання між загонами в один день, коли табір буквально викорчовує всю зелень на території, в результаті перетворюючи її на їжу для кролів, а з кожним загоном окремо й у різні дні. А найголовніше — керувати всім процесом доручити восьмирічному Руслану Гаглоєву, провідному фахівцю у цій галузі. Керівництво табору довго сміялося, а потім задля сміху та й від безнадійності справи погодилося. І щоб ви думали? Поки керівництво табору бухало і сміялося з Юрія Юрійовича, Руслан за його чіткими інструкціями та моїм фізичним прикриттям виводив «в поля» один загін за іншим, причому, що характерно, дівчат до обіду, а хлопчаків виключно після, тобто все роздільно, як і вимагає того Коран. І не траплялося такого дня, щоб Руслан гордо не приносив Юрію Юрійовичу великого целофанового пакета з лікарськими рослинами, які вони разом задумливо розкладали на столі по купках, потім нюхали, довго роздивлялися та обговорювали якісь деталі й нарешті несли до адміністрації. Всі були вкрай задоволені, а Гаглоєва начебто підмінили, зовсім інша дитина: слухняний, ввічливий хлопчик, хіба що інколи міг врізати якомусь недолугому москвичу, наче кинджалом, совком у бік, щоб не розслаблявся. Насправді ж було дуже цікаво спостерігати, як це мале, на зріст з табурет, впевнено керує на збиранні трави значно старшими хлопцями і дівчатами і, що характерно, ті беззаперечно його слухають. Я питав себе, чи взагалі за всю історію піонерського табору «Сокіл» збиралося стільки лікарських рослин, скільки зібрали тільки у серпні 1991 року Руслан Гаглоєв та його духовний лідер Юрій Юрійович? Але я отримував задоволення від цих подій недовго. Аж до тих пір, поки наприкінці зміни, мацаючи по кутках та задвірках чергову цицькасту вожату, випадково не наткнувся на велику купу висохлих лікарських рослин. Вони їх просто викидали, і вся дитяча праця зводилася нанівець. Добре, що про це не знав восьмирічний Руслан Гаглоєв, інакше у нього б назавжди могла зникнути віра у доцільність добрих вчинків. Насправді, це рано чи пізно трапляється майже з усіма людьми, та мені чомусь не хотілося, щоб із Русланом це сталося саме на моїй зміні.

Якщо не приймати близько до серця вищезазначені неприємні моменти, в усьому іншому життя у таборі під Москвою мало чим відрізнялося від життя в інших таборах: художня самодіяльність, футбол, конкурси краси, тобто нічого особливого, якщо не згадати про екскурсії. А згадати, як захоплено казали колеги, є про що. Дітей планово вивозили до Кремля, до різноманітних палат — роздивлятися шапку Мономаха та інші коштовності, або посуд, з якого їла царська родина; до Третьяковської галереї дивитись на ікони, де всі святі схожі на монголів, та нудні картини; до Кускова, родинного маєтку, здається, Потьомкіних. Я ніяк не міг збагнути, чому я повинен витрачати свій час на тупе розглядання речей, якими хтось колись користувався, а не жити власним, наповненим емоціями та пристрастю до цицькастих вожатих життям? Тому всі свої екскурсії я з великим задоволенням віддавав Юрію Юрійовичу, який був великим любителем давнини, а сам залишався у таборі спостерігати за його «особливим загоном» дитдомівських, яким я придумав ріаліті-шоу в боксерських рукавичках. І поки вони вовтузили один одного по морді за корпусом, я спокійно займався своїми справами.

У вихідні ми з дружиною їздили до Москви, і в перший наш візит я переконався, що таки поспішив зі шлюбом — цілий день ми простояли у черзі до першого «Макдональдсу», який щойно відкрився. Навіть зараз, проживши сорок років, я не пригадаю більш безглуздого свого вчинку і настільки бездарно згаяного часу.

У другий вихідний ми поїхали у парк ім. Горького, що біля ВДНГ, і там дружина вляпалася в історію, яка ледь не завершилася дуже погано. Поки я пив мінеральну воду, вона примудрилася програти наперсточникам, яких уже в той час там сиділо безліч, всі наші гроші, й коли я підійшов до кола, вона вже віддала каталі обручку. Миттєво передавши золото напарнику, той забурмотів свої камлання і засовав пластиковими склянками по столику, ховаючи під ними поролонову кульку. Не знаю, як я зреагував, певне, коли б знав, що це так небезпечно, ніколи б не повівся так рішуче, але коли шахрай різко зупинив гру і запитав, де кулька, я схопив його за руку і підняв її разом із склянкою. Дивно, але кулька виявилася саме там, шахрай заховав її під долонею, під великим пальцем, і коли я з силою вивернув йому руку, всі це побачили. Я виграв! Певне, ніхто не розраховував на таку спритність клієнта. «Де моя обручка? Віддай мої гроші, шахрай!» — тільки й встиг сказати я, бо всі, хто стояв навколо, миттєво кудись зникли, в тому числі й катала. Не довго думаючи, я вирушив шукати міліцію, і, що найдивніше, я її знайшов. Старшина і сержант здивовано мене вислухали, причому дивувались вони не дурості моєї дружини (тут таких кожного дня десяток), не з моєї спритності, а з того, що я плекаю надію повернути гроші й обручку.

— Ми недавно побралися. До того ж я чесно відігрався, я спіймав їх за руку, буквально. Думаю, вони повинні нам все повернути! — казав я.

— Ти звідки? — запитав сержант. — Часом не з України?

— З України.

— Чую по вимові. А саме звідки?

Я назвав своє місто.

— А я з Хмельниччини, — сказав мент. — Зачекай, я спробую щось зробити.

Він повернувся через півгодини лише з обручкою, але без грошей, ми й тому дуже зраділи.

— Тікайте швидко через інший вихід. На центральному вас чекають, можуть зарізати, я не жартую, це ж Москва. Бувай, зьома! — порадив на прощання мент. «Зьома» — тоді це ще мало для ментів у Москві якесь значення. Але скажу чесно, ми не вийшли ні через центральний вихід, ні через той, на який вказали менти. Ми знайшли шпарину в огорожі й вислизнули прямо на трамвайну зупинку — я завжди не довіряв ментам, навіть коли обставини начебто зводили нас на одному боці барикад. І ще жодного разу я про це не пошкодував — саме тому й досі живий.

Ввечері, почувши про наші пригоди, Юрій Юрійович сумно похитав головою і зауважив щодо обручки: «Погана прикмета». Як у воду дивився. Що цікаво, грошей дружина програла тоді чимало, значно більше, ніж коштувала обручка, і ми переймалися перш за все, через них. Але відтоді пройшло стільки часу, і звісно, я вже не пам’ятаю суми, та нічого страшного і не трапилося, ми не померли з голоду, а от прикмета з обручкою, бачиш, спрацювала.