Логіка речей - Кожелянко Василь - Страница 7

Якщо тобі дуже тісно, то… Їй і справді було дуже тісно, бо чого вона так розчервонілася? Мимоволі я змушений був роздивитися на її поставу — невисока, але пропорційна, майже досконала… Стоп!

Далі не можна! Заборонена зона!

Вона розрахувалася за джинси, взяла фірмовий пластиковий пакет, я попрямував до виходу, та моя колежанка якось так хитро подивилася на мене: мені здається, ти собі теж щось хочеш купити… Хіба тут хочеш — мусиш! Разом із нею ми вибрали для мене зручний легкий італійський костюм з темно-сірої, аж чорної оксамитистої «плащовки», колекцію тенісок «Red-Green» і медово-жовті літні черевики з прошитою підошвою, для комплекту, уже сам я справив собі чорний шкіряний пасок «Levi’s».

Це треба обмити, сказала вона, коли ми вийшли з «Юберменша», я зробив конвульсивний жест, якого вона потрактувала по-своєму і категорично оголосила, що платить вона. Сказати, що я не п’ю, після того, як вона так вдало підібрала для мене кольори тенісок — чорний, зелений, бордовий, темно-синій і… фіялковий, виглядало би невмотивованим хамством, тож я погодився, але платимо порівно, — наша прозахідність по краплі вичавлює з нас усе людське.

Вона весело оголосила, що знає один дуже пристойний бар, «Сальєрі» називається. І ти гадаєш, що у закладі з такою назвою можна щось пити? Це Моцартови не можна, а нам можна, вона пильно подивилася на мене і поцікавилася зі ствердною інтонацією, чи я не Моцарт часом?

Ні, я не Моцарт, але добру музику від вульгарної попси відрізнити здатен. У Сальєрі програвали Ендрю Ллойда Вебера, мюзикл «Привид опери».

У мене заворушилося волосся, в очах закрутилися сльози, тілом прокотилася тепла хвиля, і я збагнув, що життя моє в черговий раз змінюється.

Лише невідомо, в який бік.

У барі було дуже затишно, кожен столик мав окрему нішу, бра на ясно-зелених стінах розсіювали м’яке світло, а кельнер не дозволяв собі дурних запитань.

Моя колежанка сказала, що голодна, і замовила зелений салат, стейки, картоплю «фрі» і джин з тоніком. У мене розпочалася жорстока внутрішня боротьба: пити чи не пити. Ось у чому питання, а не в тому, що буде, коли ми вийдемо з бару. Пити — означає пробити дірку в загаті, що відгороджує моє існування від потужного нестримного злого потоку, чий загрозливий клекіт я чую постійно, навіть у сні. Не пити — виставити себе в очах — мушу зізнатися, таки досить симпатичної — моєї колежанки бундючним мудаком, святенницьким снобом чи просто хамовитим зазнайком. Що тобі дівчина винна? Вона хоче зробити тобі приємне, своєрідно подякувати за клопоти, ось і привела тебе у цей елегантний — а музика, музика ж бо яка! — бар. Звідки їй знати, що в тебе проблеми з алкоголем? Треба щось робити. А якщо випити ось цю порцію джин-тоніку і — все. Більше ні грама. Це ж яку силу волі треба мати!

Ну, за наші обнови! За обнови… Цок! Ковть, ще раз. На моєму обрії зійшли три небесні світила: золотисто-смарагдове лагідно тепле сонце і дві мерехтливі веселі фіалкові зорі. Я — полетів.

Коли ми випили джин-тонік і майже все поз’ї дали, я опустився на землю, але екстаз від лету — крім того, я суттєво наковтався небесного простору — мене не полишав. А чи не випити нам шампанського? — запитав я колежанку. Вона відмовилася, бо, по-перше, не любить змішувати алкогольні напої, а по-друге, шампанське передбачає певну інтимність, а ми просто обідаємо…

У теплий травневий день увірвався аномальний холод з Арктики. Я проводжав її до тролейбуса і з цікавістю спостерігав за собою, що робитиму далі? Зрозуміло, що хочеться пити ще, і я запросто можу зайти у перший-ліпший бар, взяти ще джину або краще доброї горілки, випити, пошвендяти містом, відвідати ще кілька подібних закладів, а додому взяти дві пляшки Nemiroff, тричвертьлітрові, а далі — відомо як… Але ж були плани виявити волю. Просто не знаю…

Коли ми з нею прощалися, фіялкові вогники перемогли струмінь арктичного холоду, і така пізня, така тепла весна повернулася на своє місце.

На прощання вона щось защебетала про чудовий день, поцілувала мене в щоку, вихлюпнула неекономну дозу фіялкового світла і — плигнула в тролейбус.

Я зайшов у магазин, ще достеменно не знаючи, за чим. Купив чоловічий парфум «Body-guard» і — все.

Вдома я заварив собі справжнього чаю, це ще не тюремний чефір, але чотири ложечки «Сера Томаса» на кухоль свій ефект дають. Для досконалости — мед, цитрина, м’ята…

Ще давався взнаки випитий у «Сальєрі» джин, але позаяк я зумів більше нічого з алкоголю не вжити, то оцінив шляхетність цього напою і зробив цікаве відкриття: якщо й лікуватися від алкоголізму, то лише джин-тоніком! І в жодному разі пивом. А чай?… Чай тієї ночі забрав у мене сон, але я не шкодую. Я слухав музику — Deep Purple — і пережив надзвичайно сильну затяжну глибоку ейфорію.

Довколишній світ доброзичливо світився до мене.

Відомо, якою барвою…

Наступного дня я прийшов на роботу у новому вбранні, з новим запахом і, як мені здавалося, з новим блиском ув очах. З колежанкою ми обмінювалися короткими тільки нам зрозумілими поглядами, але в розмові торкалися лише службових тем. Так минув тиждень, наприкінці якого стало все зрозуміло. У п’ятницю я мимохідь запитав її, що вона збирається робити на вихідні, вона перерахувала кілька домашніх справ… а ввечері?… а що ти пропонуєш?… «Сальєрі», наприклад… чому б ні?!

У неділю зранку я поставив компакт Ґорана Бреґовича, заварив свого фірмового чаю, випив півкухля і насилу стримуючи себе, аби не відірватися від нижньої тверді й не злетіти, зайшов у свою спальню. Моя колежанка солодко спала, обнявши обома руками подушку. Я прикрив її оголені плечі покривалом і здивовано відзначив, що хоч її очі міцно заплющені, кімнату залито фіялковим сяйвом. Я випив іще чаю. Був тверезий, і мені було добре.

Лютий 2002 р.

ДЕЗЕРТИР

…ся, і він опинився на гірській, дуже якісно заасфальтованій дорозі. По праву руку здіймалася прямовисна без найменшого виступу чи кущика скеля, а по ліву — зіяла бездонна прірва.

Теоретично ця прірва мала би мати дно, яко ж і скеля — вершину, але туман — сивувато-блакитний, із зелено-жовтим відтінком у викривлених місцях — приховував і те, і те. Ясно-синє небо шматком пласкої криги висіло над головою, а не падало воно вниз лише тому, що було приґвинчено до небесної тверді п’ятьма зірками — чотирма по кутах і однією посередині. Вона, середня, розміщувалася майже над його головою і світилася найдужче — так, мабуть, має сяяти голубий діямант, припустив він, хоча ніколи не бачив цього коштовного каменя. Наркотичний холод кавказьких гір діяв якось амбівалентно: з одного боку, він навіював відчайдушну бадьорість, а з іншого — паралізовував волю, що вкупі спонукало до швидкого прийняття віри в оптимістичний фаталізм. Ще треба сказати, що назустріч йому мчала автомашина — військовий ГАЗ-66 — на швидкості не менше ста кілометрів на годину.

По ширині машина займала всю дорогу — лівий борт майже черкав об скелю, а праві колеса від краю прірви відділяло кілька сантиметрів, — тож приреченість постала на весь зріст. А якщо простіше, то шансів у нього жодних і жити йому залишилося кілька секунд…

А зовні це був простий, буденний, нічим не примітний чоловік. Такий собі Василь Васильович, середнього віку, інженер із техніки безпеки на швейній фабриці. Він мав дружину, вчительку початкових класів, і двох дітей — хлопця і дівчину. Жили у трикімнатній «панельці». Виглядом він теж не вирізнявся — середній зріст, лисина, окуляри, черевце, у комплекті — поношений костюм, сорочка в клітинку, старомодна краватка, плащ або пальто по сезону, незмінний капелюх, портфель-«дипломат», поліетиленовий мішечок із гастрономними покупками… Здавалося би, живи собі, Василь-Васильовичу, поодружуй дітей, доробися до пенсії, потішся онуками, пограй трохи в доміно у дворі та вмирай собі з Богом.

Ба ні! Десь після сорока п’яти років Василь Васильович почав цілком чітко відчувати себе там — на кавказькій гірській дорозі. За кілька секунд до зіткнення з автом, що шалено мчить назустріч! І що робити? Назагал умонтованому в соціум Василь-Васильовичу нічого не загрожувало, але тому в горах треба якось рятуватися!