Логіка речей - Кожелянко Василь - Страница 18

Але начальство його не сварило, бо в Москві коїлося щось незрозуміле: гекачепе не виявляло достатньої рішучості, Єльцина і його демократичну банду не заарештували, а Білий дім зібралися охороняти тисячі людей. Наступні три дні Віктор Колобко нічого на службі не робив, а лише слухав радіо «Свобода». Начальство чемно стукало до нього і принижено запитувало, що, мовляв, нового чути, Вікторе Флоріяновичу. Віктор Колобко, що до того з сумом оглядав свої стерті обцаси, із садистською насолодою повідомляв начальству:

«Єльцин виступив з танка!», «Гекачепе втікає!», «Гекачепе заарештовано!», «Горбачов повернувся в Москву». А 24 серпня він поїхав в обласний центр, святкувати разом із побратимами-рухівцями велику перемогу — постання незалежної України!

Восени рухівці почали ділити владу, на гідний кавалок якої розраховував і Віктор Колобко.

Верховна влада незалежної України натякнула, що члени Руху та інших націонал-демократичних партій можуть взяти участь у гуманітарному блоці влади. Віктор Колобко на період до виборів у Верховну Раду вже України приміряв на себе посаду заступника голови районної ради з гуманітарних питань і при нагоді натякнув одному з вождів Руху про свою готовність служити українському нарідови саме в цьому службовому кріслі.

— Ех, пане Вікторе, — поплескав його по плечу вождь, — мілкі у вас амбіції! — Віктор Колобко образився, але вождь того не помітив і провадив своєї: — Нам не потрібен гуманітарний блок, наша мета — вся повнота влади. Ось першого грудня народ обере президентом демократа, і нам з вами доведеться взяти на себе надзвичайно великий тягар влади. Ви, пане Вікторе хочете легкого життя на терені гуманітарних питань, але на це навіть не сподівайтесь — на щось нижче, ніж керівник району, і не розраховуйте.

— Я боюся, — ляпнув Віктор Колобко несподівано для себе.

— Чого, пане Вікторе, комуняків недобитих?

— Та ні, боюся, що не виправдаю народної довіри!

— А я, думаєте, не боюся, — довірливо зашепотів вождь, — брати на себе цілу область, але ж комусь треба перти плуга.

Така розмова не стала несподіванкою для Віктора Колобка, подумки він уже був не мандрівним страховим агентом, а державною людиною на відповідній посаді.

— А як ви думаєте, пане професоре, — запитав він вождя, — дострокові вибори до парламенту будуть?

— Аякже! Відразу після обрання президента.

Бо ж не може бути так, що президент — демократ, а у Верховній раді — «стронцій», тобто «група 239».

Саме це Віктор і хотів почути. Все-таки життя склалося! Ще трохи терпіння — і він матиме новий костюм із депутатським значком на вилозі, гарну молоду дружину та за- служену народну шану й любов. Крім того — є Україна!

А з понеділка він почав збиратися на крайову конференцію Руху, першу в умовах незалежної України. Цілий тиждень він писав промову і готував собі вбрання. На роботу не ходив — бо чого? Проте, на всяк випадок (рецидиви застійного страху перед бюрократією, знаєте), написав заяву на тижневу відпустку за власний рахунок.

У суботу ввечері він прочитав остаточний варіянт свого виступу і затвердив найбільш вдалу на його смак комбінацію одягу. У промові червоним фломастером попідкреслював цитати з Шевченка, Ніцше, Біблії, Василя Симоненка, Будди, сучасного поета Цибулька і Валєрії Новодворской.

Аркуш виявися суціль червоним. Нічого, подумав Віктор Колобко, зате відразу буде помітно, що промовець — усебічно розвинена, дуже начитана, інтелектуально підкована особистість. За нього і будемо голосувати на парламентських виборах!

Тепер зовнішній вигляд. Після довгих вагань, тяжких роздумів та безсонних ночей Віктор Колобко обрав ансамбль, який мав підкреслити його патріотизм (вишиванка з синьою та жовтою китицями), молодявість (синя спортивна куртка «Adidas»), інтелігентність (білі ретельно випрасувані штани).

Драматичний театр, де відбувалася конференція, був переповнений національно свідомими українськими патріотами. Про це можна було судити з того, що переважна більшість була у вишиванках; хто її не мав, той був у краватці, стилізованій під гуцульський орнамент, а хто був і без цього, той мав синьо-жовтий значок на вилозі. Віктор Колобко побачив навіть кількох чиновників обласної влади, колишніх членів обкому КПРС, які до значків і вишиванок ще не дозріли, проте всі четверо, як інкубаторські, були у блакитних сорочках і жовтих краватках. Що ж, подумав Віктор Колобко, у новій демократичній владі знайдеться місце і для цих — на якихось третіх-четвертих ролях.

Стало дуже парко, і він змушений був зняти і здати в гардероб свою ефектну куртку, звичайно, відчепивши попередньо з неї синьо-жовтий значок, справлений на місце того, що героїчно загинув у шаленстві гекачепівського путчу. Стурбований новими обставинами у своєму зовнішньому вигляді, Віктор Колобко швидко підійшов до великого дзеркала у фойє. Яке щастя, що свого часу він купив собі сорочку з вишивкою на грудях і манжетах не білу, а чорну! Нейлонову. Ці узори, вишиті червоними і чорними нитками! Ці синя і жовта барви на чорному тлі! Цей красивий чоловік!.. У білих штанах…

Віктор Колобко хотів сісти біля панни Оксани, поміж студентів, серед молоді, в енергетиці нового, але зануда-голова секретаріату вказав йому місце поряд із делегацією з його району. Довелося скоритися.

Зібрання вшанували рухівські вожді з Києва: відомий український поет, який натерпівся від режиму (то з державними преміями накрутили — республіканську дали, а союзну ні, то замість п’ятитомника випустили чотиритомник, то авто виділили — не «Волгу», як годиться, а якісь «Жигулі» і т. д.), та колишній лектор ЦК КПРС, який у ніч проти 24 серпня 1991 р. прозрів і зранку вступив до Руху, а позаяк він був депутатом Верховної Ради УРСР, то відразу ж потрапив у народні вожді. У своєму виступі екслектор розповідав про злочини комуністичної партії — про ленінські накази «расстрєлівать кулаков і попов бєз лішнєй волокіти», про сталінські репресії, зокрема проти старих більшовиків-ленінців, про штучні голодомори, про «дєло врачєй-убійц» і про хрущовський волюнтаризм, до брежнєвського застою ораторові не дозволив дійти регламент.

Поет, теж депутат, довго розводився про національне відродження, про утиски української мови, про духовність і народну пісню, а на завершення оголосив, що є така думка, аби нинішню Верховну Раду не розпускати, бо в ній, мовляв, демократичні сили ось-ось візьмуть гору. Це страшенно не сподобалося Вікторови Колобкови — цей поет хоче зруйнувати його плани на майбутнє!

Він негайно написав записку, що народ хоче нового демократичного парламенту, а рухівські «низи» (він закреслив «низи» і написав «базові структури») готуються до дострокових виборів, і передав її у президію. Відповіді Віктор Колобко не дочекався, як також не дочекався свого виступу.

Районним провідникам за регламентом слово мали давати в алфавітному порядку, до того ж після столичних і місцевих вождів. До його літери не дійшло, бо делегати почали співати. Після виступу самодіяльного кобзаря Олелька Мустафійчука, який видерся на трибуну з бандурою і вдарив у струни, зала підвелася і стоячи, дуже душевно й піднесено, виконали всі чотири неофіційні гімни України: «Реве та стогне…», «Червона калина», «Боже великий, єдиний…» та «Ще не вмерла…»

Після такого стихійного вияву національної свідомости головуючому не залишалося нічого іншого, як перейти до другого питання: виборів голови крайової організації та ради НРУ.

Після закриття конференції (ще один тур виконання всіх чотирьох гімнів) усі делегати вирушили на майдан мітингувати. З надією хоча б там озвучити свій полум’яний інтелектуально насичений виступ Віктор Колобко йшов у перших лавах колони, несучи в руках бамбукове вудилище з прапором. Поряд із ним ступала панна Оксана!

Коли розпочався мітинг і оратори почали гнівно таврувати номенклатурних комуняків, російських шовіністів і підпільний обком, що, незважаючи ні на що, діє, Віктор Колобко крадькома оглянув себе у кишенькове дзеркальце і підступився ближче до панни Оксани. Вона неуважно глипнула на нього і несподівано сказала: