Тема для медитації - Кононович Леонід - Страница 21

— Баба казала, — замислено мовив Юр, — що як хтось у хаті повинен умерти, то Морана посилає туди свою доньку Желю! Вона спочатку стукотить, нагадуючи, що пора вибиратись на той світ, а потім починає гукати людським голосом! — Він криво посміхнувся. — Але я не вірю, звичайно...

— Перед голодовкою, — сказала баба. Лепестина, сумно киваючи головою, — у нашій хаті так стукало, так стукало... й у комині, і в одвірках, і в мурові! Аж як прийшли активісти да забрали геть усе до шнору — воно й перестало...

— А натомість почали гинути люди! — понуро докинув Юр.

Баба склала долоні на ціпку й підперла ними підборіддя.

— Гай-гай, — сказала вона своїм глухим киркаючим голосом, — ти ж не застав, сину, того кутка, яким він був до голодовки...

Через дорогу од вас жило п’ятнадцять душ — нікого не зосталося! Поруч з ними Гудзилевичі жили — старі весною повмирали, а трійко дітей забрали в майданчик... Там одну дитину вбили старші хлопці, друге вмерло само, а дівчина тілько й вижила... На нашому обійсті було вісім душ... одна я уціліла! А який же куток був людний... а дітей тих бігало! Хіба ж тоді оце така тиша стояла, як зараз? Де там! Ще й на світ не займається, а вже, чутно, вози риплять, собаки гавкають, хтось волів жене напувати...

— Ото якби ваше покоління не волам хвости крутило, а комуняк різало, то зараз усе по-іншому було б! — понуро буркнув Юр. — А то проспали свою долю, а воно тепер і нам окошилося!..

— А казав же ж отаман Лелюх, — підхопила баба, — точнісінько так і казав... Збирав він ватагу та й приїхав на нашу гору! Як зараз бачу, здоровий чолов’яга, як грім, у сивій шапці, й чумарка на ньому з синього сукна... Хлопці, каже, ви ж не одсидитеся вдома — вони самі до вас прийдуть і все позабирають! Не послухав ніхто...

— А дід?

Баба глянула на нього своїми бляклими очима.

— Із усього села ото тільки він пішов із Лелюхом! Та ще Стоян, котрий пізніше комунякою став...

— Стоян?!

— А вони ж із дідом такі друзяки були, що не розлий водою! Й парубкували разом, і на весіллі Юр у нього був старшим боярином... Стоян, правда, недовго й був у Лелюха — десь через місяць раняний вернувся в село...

— Тим-то він і вислужувався перед Совдепією, що гріха чув за собою! — буркнув Юр.

З-за лежанки знову пролунав стукіт, і цього разу він був тривожний і гучний, неначе про щось нагадував.

— Отак воно і в нашій хаті стукотіло... — тихо сказала баба, зиркаючи в куток. — Як уже геть нічого не стало їсти, мама моя пішли до рідні в Китайгород. Лишилося нас п’ятеро дітей. Ждемо день, ждемо й другий, ждемо й третій... Четвертого дня тілько я живою зосталася! Вилізла з хати та й подалася матір шукать... Аж за селом перестрічає мене якийсь дядько. Це ти, каже, дитино, чия будеш? А таких-то людей, кажу. А батько ж твій де? Вмер, кажу... активісти вбили! А куди ж се ти дорогу держиш? До матери, кажу... в Китайгород! А він мені тоді й каже: то не йди вже, дитино, бо й твоя мати вмерла...

Баба замовкла і довго не озивалася й словом. Аж врешті підвелася із ослона і, спершись на ціпок, глянула на Юра з висоти свого здоровецького зросту.

— Добре сину... піду я! А ти ж куди сьогодні збираєшся?

Він отямивсь од задуми й струснув головою.

— Та... ще не знаю! — він повагався. — До Дзякунки, напевне, треба піти...

В кутку знову застукотіло. Баба озирнулася через плече, а тоді перевела погляд на Юра.

— Піди, — сказала вона, — піди, сину! І поклич її на той світ, як ти й Багрія покликав...

ГЛОСАРІЙ. ... адресую всім, хто заплутався в тенетах українського буржуазного націоналізму. Протягом останнього часу жменька відщепенців, котрі зараховують себе до творчої інтелігенції, систематично поширює завідомо неправдиві вигадки, які поливають брудом наш суспільний та державний лад. Безпардонно перекручуючи очевидні факти, вони стверджують, начебто в Радянській Україні відбувається витіснення української мови зі сфер громадського життя, замовчуються кращі зразки культури й мистецтва, а також здійснюються утиски молодих літераторів та художників. Їхні брудні пасквілі, сповнені ненависті до всього, що дороге кожній радянській людині, підхоплюються реакційними колами Заходу й регулярно транслюються підривною, ворожою радіостанцією «Свобода». З метою залучення до своїх рядів молодих людей ці особи неодноразово організовували провокаційні виступи на могилі Т. Г. Шевченка в Каневі та біля пам’ятника Кобзареві в Києві. Будучи засліпленим облудними ідеями українського буржуазного націоналізму, довгий час і сам я належав до числа цих покидьків, результатом чого стало видання моєї книжки на Заході. У недолугих, маловисокохудожніх віршах, які входять до цієї збірки, я звів наклеп на нашу соціалістичну дійсність і практику комуністичного будівництва, за що був притягнений до кримінальної відповідальності й суворо покараний радянським правосуддям. Нині, вирвавшись із полону згубного націоналістичного чаду, я закликаю кожного, хто ще не розібрався в істинній суті націоналізму: схаменіться, поки не стало пізно! Перед вами — тисячі доріг, і тільки од вас залежить, чи й далі плутати манівцями хибних антирадянських ідей, а чи вийти на магістральні шляхи сьогодення. Пам’ятайте, життя — одне і, як писав незабутній Микола Островський, потрібно прожити...

... говорив і говорив, збуджено вимахуючи руками.

— Виходить, їх посадили тільки за те, що вони були порядними людьми! Вони прагнули діялогу, закликали до відкритої дискусії, вони хтіли добра своїй Батьківщині, — а їм за те наділи наручники! Тепер вони відбувають покарання в сибірських таборах, — а народ про це не знає! — Я перевів подих. — Та люди ж ні про що не знають: ні про те, що здійснюється планомірна русифікація, ні про спотворення ленінської національної політики, ні про політичні арешти! Послухайте, цю книгу треба розмножувати сотнями примірників і всім роздавати, всім...

— Стаття 62, частина перша! — буркнув Чумак. — Від трьох до семи років.

— Ну й що! — гаряче вигукнув я. — Це ж не за вбивство буде, не за крадіж... а за правду!

Чумак посміхнувся.

— Не бери на себе так багато, голубе! Ти й не здогадуєшся, наскільки нелегкий цей тягар... Він може виявитися заважким для тебе, розумієш?

— Але хтось же повинен заступитися за Україну!

— Автор цієї праці думав так само! А потрапив у табір і зламався...

— А от я — не зламаюсь!

Алея звернула праворуч і вивела нас до хвіртки, за котрою виднів чепурний будиночок із голубою верандою.

— В мене є до тебе одне прохання... — Чумак відчинив переді мною двері. — Заходь, поговоримо!

Ми пройшли через веранду, й він запровадив мене до кабінету, геть заваленого книгами.

— Твоє завдання, — сказав він, сідаючи напроти мене в фотель, — вступити до університету! Й закінчити його... втямив?

— Авжеж!

— От і готуйся до іспитів... А поширенням правозахисної літератури тобі ще рано займатися! І сам улипнеш, і людей потягнеш за собою...

— Чому це ви так гадаєте! — образивсь я.

Він зітхнув.

— Ти не уявляєш, скільки всяких методів знайдеться в КГБ, щоб розв’язати тобі язика... Той, хто до них потрапляє, повинен пам’ятати: кагебіст — це не людина! Це — ворог, і не можна вірити жодному його слову. Будеш пам’ятати?

— Буду!

— От і добре... А про нелегальну роботу поки що забудь!

— О, — похопивсь я, — а яке у вас прохання?

Чумак підвівся й, сягнувши в куток, виволік звідти череватого портфеля.

— Ти вмієш тримати язика за зубами?

— Без проблем!

— Подерж оце у себе вдома до певного часу! — попросив він. — Тут — самвидав. Ти можеш читати його, скільки влізе, але не маєш права давати іншим. Жодної самодіяльності, зрозумів?

Я взяв портфеля, й у мене аж очі загорілися, такий він був тяжкий.

— Так ти зрозумів чи ні? — перепитав Чумак.

— Ще й як!

— Люди, котрим ти даси прочитати ці матеріяли, донесуть у КГБ! І цим ти поставиш під удар не тільки мене, але й ще декого!