Армагедон уже відбувся - Матиос Мария Васильевна - Страница 8

15

Коли би Іван Олексюк умер у Греції, то може, зараз підвели би його всемилосердні грецькі боги з домовини та оживили, щоб переламав він руки своїм синам на власній оборі. Бо осьдечки, ідуть, як ходили колись облавники, як ходив колись і сам Іван людськими межами, і шукають такими самими щупаками, лиш трохи інакшими.

Іван так само шукав свою здобич. Але тим облавникам здобич потрібна була жива, а ці шукають мертвечину — татове золото. Здогадалися чи, може, малими колись запам’ятали ту мідну скриньку, коли Іван її провітрював, а потім навіщось любистком дно вистелював, ніби золото могло пахнути, а два дрібні хлопчики німо зиркали на татову дивну роботу, не питаючи й слова. Один раз! Один лише раз його шмаркачня заздріла саму лише скриньку, а більше нічого, а певно, таки її шукають тепер три огирі металошукачами по всьому подвір’ю.

О, але ні! Вони, певно, полюють на Світланчині гроші. Ну, певно, що на сестринські гроші. Вони їм точний рахунок знають. І знають, що тато їх не тринькав. Ну, може брав там який десяток доларів про людські очі, що також ті гроші має, але щоб тратити їх на дурниці? Та ніколи на світі. А п’ять років по триста євро на місяць! То таки сума — вісімнадцять тисяч!

Коли б сини знали, скільки насправді їх тато грошей за вік свій наскладав! Тато гроші не тратив: жив на пенсію ветерана війни, на війні не бувши. Але хто сказав, що то не війна тут була по войні?!

…Воно так то так. Але трохи й інакше…

І жаль тепер мертвому Йванові, що не може встати і заговорити. Отако би обклався синами, як подушками, і тягнув би, як гуму, ту бесіду — про войну і гроші. А потому би вмер, бо, певно, не витримав би тих бесід. Сказати було що, та пізно.

Хай шукають. Найбільше, що знайдуть — переламаний бурий ґудзик, а на ньому — задавнену кров. Та хіба мідну скриньку в металолом здадуть, бо Іван так і не навчив синів, що то є фамільне багатство.

Іван знав, що багатство — це татовий ґердан і Світланчині гроші, перемішані із його грошима за продані бички і телички, за молоко, масельце і волоські горіхи.

А для синів багатство — долари за контрабандні авта і каву, та людський страх, на доларах замішаний.

Так що кожен мав своє багатство і кожен знав, яким трудом воно нажито.

Тому й гарцюють сини при мерці у хаті з металошукачами — і людей не встидаються: татова смерть їх не вразила.

Смерть не могла змагатися з грішми.

Гроші зі смертю ішли різними дорогами.

16

Іван умер не так із туги — як із думання, що від життя пора перепочити. Йому це мовчазне думання підказала Світланка у своїм писемці.

…Не годен був далі тривати Іван: як уже не було кого боятися — то зникла й напруга жити.

А життя своє жив, ніби на однім боці дошки-гойданки сидів він, а на другому боці — люди: люди тримали зло на Йвана, Іван злостився на людей. І роги їм ніяк не сходилися довгий час.

А потім ця гойданка завмерла і не гойдалася.

Отак вони собі жили — кожен на своєму краю гойданки: Іван і люди, які його ніколи не любили.

Все, що вони мали йому про нього сказати, — колись уже сказали. Як ото перестройка світ перестроювала — сказали стільки, що можна було захлинутися тим казанням.

І він терпів. Люди мусять говорити, коли є про що.

А Іван мусить слухати, як нема що відповісти.

Хто не сказав — вимовчав чорним мовчанням замість говоріння, а той, хто відважніший — не раз услід йому ще й сплюнув, ніби піку в серце всадив.

Ці, свої, мали таке право — плювати Іванові у слід: було за що.

А ті, хто тепер із телевізора розказує, чому з такими, як він, Іванами, було так, як було, і хто в тому винен, що Івани у своїй молодості робили зле іншим, — життя не знали і знати не могли. Вони хотіли просто судити і при тому самим розумними виглядати.

А певно, що так: тепер судити легко, а таврувати — вигідно.

Але чи хто з них думав, як то бути таврованим перед смертю без вислуховування? Тепер із десятого поверху дивитися на те, що було під землею, коли земля під ногами горіла і в потилицю дуло впиралося, — безпечно.

Та й декотрі із нинішніх суддів дуже моторні і спритні. Ну, ду-у-у-же проворні… Молоді, вдоволені, вільні! при краватках і грошах, поїздивши по світах і народах, начитавшись книжок та наслухавшись також не голодних, вони не питали й не слухали Івана. Ревізували Іванове життя — а говорили все одно про своє, теперішнє. Вони йому розказували про нього так, ніби тоді в його шкірі самі сиділи, то й знали, як той щупак у чуже тіло було втикати.

Тим, із телевізора, свербіло сьогоднішнє. Іван для них був лише для рахунку — для загинання чи розчепірювання пальців. Їх Іванове — не боліло.

Але з молодими — Іванові зрозуміло. Він на них особливого гніву не тримає. Вони ще зеленого поняття про справжній страх не мали — то й могли собі розмахувати словами, як шаблями, над старечими головами усіх винних Іванів. Вони мають право виговоритися наперед. Це Іван розуміє.

А як йому слухати тих, хто ще не так давно і з того ж телевізора мало не гладив Івана по голові за його ж, Іванове, життя у той час, коли Іван свого життя встидався, а вони його хвалили — ніби на мозолі наступали; а сьогодні ті ж самі плюють на нього за той самий відтинок віку, який хвалили вчора — аж слина бризкала від похвали, а нині бризкає від люті?!

Оцього Іван не розумів, хоч убийте! Уже умер — і мертвий все одно не розуміє.

Може, як відлетить його душа на небеса, до нього дійде те, що ні до живого, і навіть до мертвого не дійшло?

А за що так із ним, із Іваном? Йому ні похвали, ні огуди не треба. Іван хотів розуміння.

Розуміти Івана ніхто й ніколи не спромігся, бо ніхто не потребував його рОзказів. Хащі Іванового минулого будь-кого легко могли отруїти, поранити, внести сум’яття. Хто хоче заглиблюватися в хащі?

Отак воно і живеться багатьом людям на світі — кожен у своїх гущавинах і нетрях. І нема кому про те розказати, щоби почули.

Іван такий, що подеколи був би перечив у телевізор, ой, був би перечив!

Та ще як би перечив! — а лиш прикушував і без того прикушений язик: кому тепер до нього і його старечого думання, коли довкола все

кипить і шкварчить,

і нетерпеливиться,

і несамовитіє,

із ланцюга і гальм зривається,

ніхто ні за недобре діло, ні за криве слово не відповідає,

красти не соромиться,

нахабством хизується?

Надійшов якийсь такий час, що нема його навіть ні в Біблії, ні в Чорній Книжці. Там якось усе прояснено: сорок років блуду — а далі беріть судьбу свою в руки і живіть, як люди. Нічого, що Іван із Богом не мав розмови. Але Біблію читав. Знає.

А нині час такий, ніби сам Ангел Диявола спустив на парашуті усю нечисть світу на землю і пустив її по скалічених людях.

Це людське каліцтво в Івановому краю було якесь особливе — бо таке, що його не годен помацати, а лише відчути. І заподіювали його приблуди, які вміли брати собі на поміч тутешніх — не чужих. Отож приблуди багато років вчили тутешніх людей Бога не боятися, бо Бога нема; інших — не таких, як приблуди, вчили засуджувати і звичаїв своїх цуратися; на сусіда доносити. І що? Засуджували не думаючи. Четвертували не боячись. Отруйною слиною бризкали і безбожно брехали. Брехали навіть про таке, що не могло мати брехні. І добрехалися до того, що спантеличені брехнею люди з Іванового краю на весь світ казали, що навіть дітей тут роблять не так, як всі інші на землі — ну так, ніби від непорочного зачаття вилуплювалися діти у цій частині світу. Іван сам колись чув, як одна підстаркувата дама в телевізорі нявкала, що дотепер не знає, як діти робляться, бо у нас люди цим не займаються. Брехнею займаються — а цим, любленням одне одного, — ні.

Хто в таке міг вірити? І хто міг і далі вірити таким безсоромним брехунам — приблудам, які скаламутили півсвіту брехнею?