Тероріум - Кожелянко Василь - Страница 6

- Зв’яжи їх зі мною. - Єсть!

- Ето голова КҐБ Української республіки ґенерал-полковник Курвенко, з ким я розмовляю?

- Командир бойової організації «Юна Великоукраїна» просто полковник Роксолана! - На екрані мобільника з’явилося жіноче обличчя у елегантній чорній напівмасці.

- Які ваші вимоги, пані, пані…

- Пані полковник, - підказала ґенералови Курвенку Роксолана.

- Назвіть ваші вимоги, пані так звана полковник.

Даємо вам п’ять хвилин, а потім застосуємо проти вас засоби певео. Зіб’ємо, коротше!

- Літачка Кромєшного не шкода? - турботливо поцікавилася Роксолана.

Курвенко знічено замовк і безпорадно подивився на свого президента.

- Спитай, чого вони хочуть, - прошепотів президент, - без ультиматумів.

- Чого ви хочете? - спитав ґенерал Курвенко командира терористів. - Без ультиматумів.

- Просто покататися, - грайливо відповіла Роксолана, - на літачку політати, рідну землю згори роздивитися, нашу, до речі, землю. Заодно і нараду командного складу Організації провести у комфортних умовах, бо на землі ваші, Курвенку, пси і золотарі (ґенерал Лайнов нервово зняв своє пенсне і почав його ретельно полірувати білою хустинкою) спокою нам не дають, вистежують, мовби якихось бандитів…

- А ви хто? - несподівано істерично вигукнув президент А. Д. Кромєшний, вихопивши апарат з руки ґенерала Курвенка.

- Ми чесні солдати, президенте, - спокійно відповіла Росколана, - перебуваємо у стані війни з вашим режимом і з вами особисто. Ось зараз трофей захопили. - Роксолана обвела телекамерою свого мобільника інтер’єр президентового літака. - Дуже непоганий.

Президент, відчувши, що ось-ось заплаче, повернув мобільник ґенералови Курвенку і благаючим тоном пробелькотів: - Ґенерале, вийдітє в сусіднюю кімнату, бо я не можу відєть і чути етіх цинічних бандюков. Подумать только, самольоту угрожать. Как ето нізко! Ведіть з ними переговори, обєщайтє що завгодно, лише сохраніть мені мій «Ан». Для мене це більше чєм машина. Ето - друг! Ґенерал Курвенко тихенько вийшов, прихопивши непомітно для президента пляшку горілки з перцем.

Президент зосередився на футболі. Москвичі потужно нападали, кияни відчайдушно захищалися, тривав другий тайм, рахунок не було відкрито.

Минуло двадцять хвилин.

На останній хвилині матчу до кімнати зайшов ґенерал Курвенко. Він був блідий, як зіпсоване генетично модифіковане молоко. Всі трохи злякалися, бо ніколи ще не бачили голову КҐБ таким.

- Вони унічтожили «Ан-66-5-1», - голосом злегка божевільного промовив ґенерал Курвенко, - самі випригнули з парашутами, а літак на автопілоті направили у кам’янисту гору. В Карпатах…

А. Д. Кромєшний скривився.

Москвичі забили гол киянам. За кілька секунд суддя в полі просвистів фінал, і московське «Динамо» стало володарем Кубка Євразійського союзу. Гравці «Славутича» йшли з поля, як військовополонені - похнюплені, знічені, принижені.

Президент Кромєшний, обома руками тримаючись за серце, поволі сповзав зі стільця. Ґенерал Лайнов оббризкував свого президента мінеральною водою. Ґенерал Курвенко вже вкотре підносив до скроні старий, але надійний кордитовий пістолет, чекаючи, поки його хтось зупинить.

Кіріл Кірілич у першу чергу викликав лікаря до свого президента, а потім дав розпорядження ґенералу Пньову негайно відправати співробітників КҐБ на місце загибелі літака, аби врятувати все, що залишилося цінного.

У Карпатах бійці-ювеліри вправно «розчленовували» лазерними різаками уламки «Ан-66-5-1», завантажуючи все золоте у спеціяльно приготовлені для цього пластикові скриньки.

Президент А. Д. Кромєшний, отримавши сильну стимулюючу ін’єкцію, отямився і, ні з ким не розмовляючи, попрямував до свого сховища з добром. Там, відчинивши власноручно усі секретні замки, він почав розглядати приблуду - золоту каблучку на корейському тарелі. Вона змінилася! По всьому колу ззовні вкрилася візерунком - ланцюжком ромбиків, інкрустованих ниткою червоного золота!

А. Д. Кромєшний повернувся до кімнати, де все ще експериментував з вогнепальною зброєю ґенерал Курвенко, вихопив у того з руки пістолет, направив йому на перенісся і люто сказав:

- Курвенко, я зроблю ето за тебе, но не сьогодні, а за три мєсяца, якщо не унічтожиш мені цих абарзєвших ювелірів. І не узнаєш, звідки кальцо в сейфі у моїй спецкомнаті. Лайнов!

- Слушаюсь, товариш президент! - виструнчився керівник золотарів.

- Тебе це тоже касаєтся! - Єсть!… Через десять хвилин ґенерал Курвенко зв’язався з начальником КҐБ у Чернівцях. - Ґіца?

- Слухаю, товариш…

- Я чув, до вас завітав цей пройдисвіт Ученій, - перебив підлеглого Курвенко.

- Так точно.

- Що ви з ним зробили?

- Ще не вирішили, думаємо, може, Цукрюкови продати за файні гроші.

- Це кращого сищика України! Мудак ти кончєний.

Негайно доставити його до мене!

5

У ПОВІТРІ СОБІ ЛЮБЕНЬКО…

Ювеліри один за одним вистрибували з літака «Ан-66-5-1». Роксолана підійшла до Чіпки і, сама розстібнувши його парашутистський шолом, прошепотіла на вухо:

- Ми останні.

Чіпка розуміюче кивнув.

Коли вони залишилися в літаку лише вдвох, Роксолана знаком дала йому команду йти до виходу. Чіпка підійшов, відчув непрошений страх, заплющив очі і лише зібрався взятися руками за борти, як відчув моторошну легкість за плечима. А потім сильна рука виштовхнула його з літака.

Смерть, встиг подумати Чіпка, але тут чиїсь руки підхопили його попід пахви. А потім якась сила смикнула догори.

Чіпка з Роксоланою спускалися на одному парашуті.

Вона перевернула його обличчям до себе і тепер вони летіли обійнявшись, як любі друзі.

Роксолана ввімкнула переговорний пристрій і спитала Чіпку: - І як?

- Могло бути гірше, - чесно відповів Чіпка.

- Ти мене нічого не хочеш запитати?

- Може, вже на землі?!

- На землі ми будемо командир та підлеглий і будемо обговорювати плани подальшої боротьби з режимом. А тут ми ніби рівні, бо ж обоє могли загинути однаково.

- Чому однаково? - здивувався Чіпка. - Я міг щасливо розбитися, а ти - з невеликими труднощами приземлитися.

- Чіпко.

- Що?

- То ти здогадався вже, чому я так зробила?

- Що зробила?

- Зрізала з тебе парашут і викинула з літака.

- Версія може бути лише одна: ти хотіла мене вбити, а в останню секунду передумала.

- Дурний ти, Чіпко.

- Тут будь хто здуріє.

- Я не в тому сенсі.

- Я не розумію.

- Ось тому й я так кажу… Зрозуміло, чим закінчуються такі розмови, і через секунду Чіпка з Роксоланою вже цілувалися настільки палко, наскільки це дозволяв політ з парашутом.

Потім вони кілька секунд спостерігали приємне для них видовище: чорно-рубіновий вибух на тлі вечірнього неба.

Це розбився президентський літак, вдарившись об кам’янисту гору.

Потім вони побачили те, чого не бачили ніколи. Це була велика битва двох армій: темно-фіолетові бились із ясно-коричневими. Перші мали оксамитові прапори, до того ж - кожен воїн, з емблемами у вигляді золотих, перевернутих догори довшим раменом хрестів, а другі - прапори шовкові, теж у кожного бійця, з емблемами - хрестами без одного рамена, правого, лівого, верхнього, нижнього - без системи. Фіолетові - кінне лицарство, заковане у іржаве залізо, озброєне списами і мечами, кінь у кожного мав замість однієї із чотирьох ніг лише дерев’яний протез.

Коричневі - піше воїнство у шкіряних, покритих потрісканим лаком обладунках, озброєне великими дерев’яними мечами, у кожного воїна замість руки - протез із високолегованої сталі. Таким чином, сили були рівні, і билися вони з надзвичайною жорстокістю. Там, де йшла ця битва, не було ні часу, ні простору, ні землі, ні неба, було, щоправда, сонце, але тріснуте навпіл і тьмяне, сліпе, поблякле…

За кілька секунд до приземлення Роксолана сказала Чіпці: