Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Кожелянко Василь - Тероріум Тероріум

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Тероріум - Кожелянко Василь - Страница 17


17
Изменить размер шрифта:

- Це все зробив Веве.

- Але як?

- Я сама достеменно не знаю. Він мені пояснював, але я всього не втямила. Є спеціяльна молитва, чи мантра, яка вкупі з певними жестами і знаками перебудовує структуру людини.

- Це як?

- Змінюється баланс духовного і тілесного на користь духовного і то радикальним чином, аж до такого рівня, коли сутність, керована думкою, може переміщати матеріяльну складову людини…

- Тіло чи що?

- Тіло і енергетичне поле, яке за своєю суттю теж матеріяльне.

- Ти кажеш переміщати, а куди?

- Та куди завгодно. У Зоні Контакту - у паралельний світ. По Горизонталі Зустрічі.

- Ось вона і прибула сюди, - констатував сам для себе Чіпка. - У мене теж пропорції душевного і тілесного суттєво зміщені, але в бік матеріяльного… Тому я, мабуть, й розмовляю з нею, замість того, аби приймати процедури в психіятричному шпиталі.

Галя встала, гордо підняла голову, випнула пружні груди і, затягуючи стан своїм недешевим багатофункціональним поясом, холодно промовила:

- Я не примара, Ігоре, я - жива людина, але я нікому не нав’язуюся! Я можу хоч уже повернутися додому.

- Не треба! - випалив Чіпка, гарячково думаючи, що робити і як себе поводити з цією галюцинацією Галею. - Розкажи мені про ваш світ.

- Світ як світ, - Галюцинація все ще дулася, - не гірший за ваш. Але й, якщо чесно, то не кращий.

- На якому рівні розвитку ваш світ?

- Що ти маєш на увазі?

- Ну, там, наука і техніка, транспорт, комунікації…

- Кожен, хто хоче знати, - знає. Тепло і світло нам дають сонце і вогонь, а їжу - природа. Для долання відстаней є коні і хмари…

- Хмари? Це - як?

- Ні, на хмарах ми не літаємо, це так говориться, а насправді ми просто переміщуємося в просторі, долаючи тяжіння земної тверді.

- Ви подолали гравітацію?

- По вашому, це так. А ми пояснюємо це вмінням змінювати баланс духовного і матеріяльного на користь першого. Те, що я тобі казала. Щоправда, мандрувати на хмарі можуть лише ліпші люди.

- Зрозуміло, а на якому рівні у вас мілітарна техніка?

- Що, Ігоре?

- Чим ви вбиваєте ближніх, тобто чим у вас воюють?

- Воїни - мечами, списами, стрілами, - зітхнула Галя, - а пани у боротьбі за владу - різноманітними отрутами.

Хоча є винятки. Наприклад, мій батько, він нікого зі своїх конкурентів за престол країни, назву якої я тобі, Ігоре, не можу передати, не отруїв. Він у чесних поєдинках заколов шістьох своїх родичів.

- Десяте століття, - буркнув Чіпка.

- Чому десяте?

- Я, Галю, хотів сказати, що у нашому світі люди так само жили понад тисячу років тому. Лише на хмарах не літали.

- А тепер?

- Тепер у нас нечуваний розвиток цивілізації. Воїни мають зброю, яка за секунду може знищити мільйон людей, а пани, у нас вони називаються політиками, вбивають одне одного за допомогою інформаційних комунікацій. Прогрес у нас, Галю.

- А навіщо?

- Що навіщо?

- Для чого такий прогрес?

Чіпка трохи подумав і сказав:

- Я не знаю.

Галюцинація зробила мимовільний рух, зручніше вмощуючися на килимку, і своїм коліном торкнулася Чіпчиної ноги. Так і є! Галюцинації у комплексі: зорові, звукові, дотикові. Чіпка зажурився - хворий він не на жарт. - Ігоре, - вивів його із тяжкої задуми голос «гості із паралельного світу», - я голодна.

- Що?

- Чи нема у тебе якоїсь їжі? - Є, звичайно, є, - схопився Чіпка, - почекай кілька хвилин.

Він вийшов з печери і, не перестаючи дивуватися зі своєї такої оригінальної хвороби, зайшов до намету, де був облаштований продовольчий склад невеликого ювелірного табору. Чіпка відчинив холодильник, трохи повагався, і зрештою, вирішивши якнайефектніше вразити цю дивну Галюцинацію, взяв найвишуканіші делікатеси: шматок запакованої у целофан справжньої овечої бринзи, бляшану банку консервованої мамалиги і літрову пляшку чистої води.

Виходячи з намету, він зіткнувся з командиром своєї охорони вістуном Оскаром Тартарським.

- Зголоднів, Чіпко? - лагідно усміхнувся Оскар. Цей досвідчений бойовик, непереможний рукопашний боєць, до того ж не надто «юний», тертий життям чоловік щиро жалів свого молодого товариша, що зазнав такої тяжкої психічної травми.

- Та трохи, - зніяковів Чіпка від того, що доводиться демонструвати своє жлобство - не ділити ці делікатеси з товаришем, а нести їх у свою одноосібну печеру, щоби там жерти на самоті. Адже збоку воно саме так виглядає, не може ж його, Чіпчина, галюцинація прогресувати аж до такої стадії, щоби її могли бачити інші люди.

Галюцинація Галя ніяк не оцінила Чіпчиного жесту, вона їла дорогі делікатеси, мовби якийсь сирний продукт з генетично модифікованого молока з універсумом хлібного типу. Але не це головне - Чіпку вразило те, що вона їла! Тобто продукти і вода зникали на тому місці, де сиділа галюцинація, так, якби їх споживала жива людина…

Жива людина! Чіпка легенько торкнувся Галиної руки.

Шовковисті волоски, м’яка шкіра, ніжне тепло… Невже?!

Через печерний вхід Чіпка побачив своє знайоме Сонце.

Воно почервоніло, надулося і з виглядом ображеного на всіх закочувалося за гору.

- Заходите, пане Сонце? - ввічливо спитав Чіпка.

- Ну, це як з якого боку подивитися, - буркнуло Сонце.

- З якого не дивись, - весело сказав Чіпка, - гарний величний урочистий захід Сонця. Тобто - вас!

- Це для вас, закоханих романтиків, - рубінова мелодія, розлита півнебом, і багряний колобок вечірнього сонця, що втекло від лиса буднів… а якщо подивитися з точки зору цього самого пересічного сірого зацькованого будня, то я, Сонце, просто настромлююсь на вершину гори, - бубоніло Сонце, на якому контур гори викроїв чорний сеґмент, як добрячу скибку з кавуна.

Незважаючи на те, що його співрозмовник не приховував своєї сварливої натури і препоганого настрою, сам Чіпка відчував себе безпричинно піднесеним.

Без причини?

Чіпчина рука (цілком-цілком мимо його волі) ковзнула передпліччям Галюцинації і впала на її оголене коліно, що виглядало з під закоченої сорочки.

Коліно було гаряче. Галюцинація Галя задихала глибше.

Чіпка, востаннє віддавшись сумнівам, швиденько осмислив ситуацію: якщо це моє хворобливе видіння, то так мені й треба, але якщо вона справді звідти (чого бути, звичайно, не може), то слід поводити себе чемно, уважно і поштиво. Опісля таких логічних умовиводів Чіпка з легким серцем почав цілувати Галюцинацію… А вона його…

Після поцілунків молоді люди зазвичай починають роздягатися, отож і наші голуб’ята теж. Галя сама скинула свої середньовічні чобітки, а сорочку з неї почав стягувати Чіпка… Він взагалі уже дещо бачив у житті і знав, що під сорочками (сукнями чи бойовими «хамелеонами») у дівчат є ще деякі деталі одягу, якісь трусики, часом бюстгальтери. Та його КОХАНА Галя стояла, очевидно, вище цих цивілізаційних забобонів: під сорочкою у неї не було нічого!

Досвідчений Чіпка не одразу зорієнтувався, що має далі робити. Галя прийшла йому на допомогу:

- Ти вмієш, Ігоре, обходитися з дівчатами?

Чіпка почервонів до сліз.

Галюцинація, зовсім як земна дівчина, почала йому допомагати…

Ніч минула дуже швидко.

Вранці Чіпка знову поплюндрував продовольчий склад і приніс Галі у печеру чайничок з дорогоцінним цейлонським чаєм, скляночку натурального меду і вівсяного печива. Снідали вони у неймовірній ідилії. Ніжність огортала їх, як гаряча пара кухлик з чаєм.

Після сніданку і ще одного туру любощів молоді люди надумали трохи прогулятися. Галя забагла босоніж походити росяною травою. Чіпка такого задоволення не розумів, тому взув шкіряні кросівки, - якщо чесно, то він боявся гадюк. У Карпатах змії ще водилися, бо гуцули поважали цих сотворінь Божих, тоді як в інших місцевостях усіх гадюк давно уже було виловлено і з’їдено у засмаженому вигляді з гідропонічним часником.

Коли Чіпка з Галею, церемонно взявшись за ручки, виходили з печери, їх побачили бійці-ювеліри. Вони страшенно здивувалися. Боєць Петлюра відкрив рота, аби щось сказати, але Оскар Тартарський жестом зупинив його. Він лише уважно подивився на Чіпчину супутницю і, переконавшися, що вона без зброї, тобто потенційно не загрозлива для їхнього бойового товариша, скупо посміхнувся і ледь кивнув головою.