Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Срібний павук - Кожелянко Василь - Страница 25


25
Изменить размер шрифта:

— Там, унизу.

Кароль на першому поверсі побачив вікно з підпиленими ґратами. Він узяв лупу і довго вивчав місце злочину. Нарешті на уламку ґрат побачив те, що шукав: кілька сірих вовняних ниток. Він упізнав їх — вони були з нового модного костюма. Гельмутового!

Гончар Асаф уже знав, що після Пасхи його давня мрія здійсниться. Він зібрав майже достатньо грошей, аби купити невеликий маслиновий гай біля Західних воріт, покинути важке гончарське ремесло і зайнятися вигідною, потрібною, до того ж шляхетною справою — биттям олії. До необхідної суми для купівлі гаю залишилося добрати якусь дещицю, але якщо спродати гончарське начиння, піч і поле, з якого він брав глину, то буде навіть забагато і можна буде докупити двох молодих мулів. І тоді він, гончар Асаф, стане набагато шанованішою людиною в Єрусалимі. Бо що таке гончар? Уже не раб, але ще не власник. А володіючи маслиновим гаєм, Асаф підніметься на щабель вище і зможе їсти молоде козеня не лише в пасхальну ніч, а… та коли захоче, тоді й злупить собі козеня, а то й теля. Бо він буде багатим чоловіком! Асаф запишався. Він уже настільки відчув себе належним до ліпших людей, що погордував йти дивитися на страту трьох розбійників на Голій горі. Хай голота витріщається на такі вульґарні видовища, а він, Асаф, власник маслинових дерев і олійні, — поважна особа, тож йому не гоже товктися у брудному натовпі, ставати навшпиньки, опираючись на плече випадкового сусіда, аби побачити, як римські солдати прив’язують до стовпів із перекладинами засуджених на смерть злочинців. Ні, Асаф не може чекати до закінчення святкувань, він хоче ще сьогодні, у п’ятницю, зробити цю покупку. Гончар взув нові сап’янові сандалії, накинув на себе святковий таліф і пішов у напрямку грецького кварталу. Там він обійшов кілька яток міняйлів, які водночас займалися торговим посередництвом, і оголосив, що спродує усю свою гончарну справу і хоче це зробити таки сьогодні, до настання святкового вечора. Міняйли-посередники заворушилися.

Тоді ж до палацу голови Синедріону первосвященика Каяфи біг молодий чоловік. Перехожі здивовано дивилися на нього, бо схожий він був на варіята: з непокритою головою з розкуйовдженим волоссям, виваляним у маслиновім жомі, в брудному роздертому на грудях хітоні, без пояса і взутий лише в одну сандалію. В одній руці молодик мав шкіряний гаманець, на іншій — намотану на кулак в’ючну мотузку з кінського волосу.

Чоловік підбіг до входу в палац, його зупинив вартовий, легко вдаривши в груди щитом з емблемою храмової варти — бронзовим семисвічником.

— Ти куди? — вигукнув вартовий. — Чи хочеш, аби тебе взяли під ключ?

— За що? — здивувався прибулий.

— За порушення спокою!

— Що ж, — криво посміхнувся молодик, — спокій я таки сьогодні порушу, особливо Синедріону. А поки що, — несподівано владним тоном промовив він, — негайно доповіси первосвященику, що прибув той, хто вчора поцілував царя-самозванця, що намірився був зруйнувати Храм.

Вартовий ошелешено зміряв поглядом прибульця, вдарив списом об підлогу, дочекався прибуття ще одного вартового, передав тому чати і пішов у палац. Через короткий час повернувся і жестом запросив прибульця досередини.

— Первосвященик чекає на тебе, прибульцю!

Молодик швидко зайшов у палац і попрямував до покоїв Каяфи. Вартовий супроводжував його, тримаючи праву руку на руків’ї меча.

Каяфа, що сидів у вигідному кріслі перед сувоєм Тори на маленькому інкрустованому сріблом і перламутром червоного дерева столику, рвучко підвівся назустріч прибулому:

— Чого тобі? Чи, може, ми тобі мало заплатили? Мені здається, що тридцять срібних тетрадрахм — добрі гроші за таку роботу.

— Добрі гроші! — вигукнув молодик, — це прокляті гроші! — Його красиві пухкі, схожі на дівочі, губи судомно скривилися, а великі чорні очі з довгими віями почервоніли і наповнилися слізьми. — Ви, ви, — забелькотів він, — ви завели мене у цей гріх!

— Який гріх, — фальшиво здивувався Каяфа, — ти допоміг виявити небезпечного злочинця. І отримав за це гідну винагороду.

— Я видав невинного, — пригнічено промовив молодик і, несподівано вибухнувши люттю зі словами: «Проклинаю вас і ваші гроші!», — жбурнув гаманець у бік первосвященика. Той закрився руками, але гаманець влучив у столик і перекинув його. Сувій Тори впав на підлогу і розмотався. Вартовий вихопив меча і замахнувся на молодика, який дрібно тремтів і беззвучно плакав. Каяфа жестом зупинив вартового:

— Відпусти його, хай собі йде.

Молодик безтямно подивився на первосвященика і згорбившись поплентався геть із палацу.

Каяфа підняв столик і заходився змотувати Тору.

— Поклич мені Міферканта, — звелів він вартовому.

Через якийсь час прийшов Міферкант, член Синедріону і його скарбник.

— Що сталося, Каяфо?

— Він повернув гроші.

— Та-а-а-к, — задумливо протягнув Міферкант, поглядом рахуючи срібні монети, що розсипалися із розв’язаного гаманця. — Сталося так, як передбачав Никодим.

— До чого тут Никодим, — роздратувався Каяфа, — краще подумаймо, що з цими грішми робити!

— А той? — спитав Міферкант.

— Мені здається, він повіситься, я бачив у нього в руці мотузку.

— Може, його зупинити? — невпевнено промовив Міферкант.

— Що нам до нього, — відмахнувся Каяфа.

— То що з грішми?

— Гроші є гроші, — відповів Міферкант, — заберу їх назад до скарбниці.

— Не гоже їх класти до нашої скарбниці, — сказав Каяфа, — бо на них кров.

— Тоді треба подумати. — Міферкант погладив свою пещену напівсиву-напівчорну хвилясту бороду. — Перед цим, як йти сюди, мені доповіли, що гончар Асаф хоче терміново спродати своє гончарне поле.

— То й що?

— Чому б нам не купити те поле і облаштувати там цвинтар для гоїв. Адже нинішній уже доходить до кам’янистого пасма, а їх треба десь закопувати.

— Ціле поле за тридцять срібних, — недовірливо промовив Каяфа.

— Зрозуміло, що це занизька ціна, — відповів Міферкант, — але той Асаф дуже хоче спродатися.

— Навіщо?

— Збирається купити маслиновий гай. Хоче поміняти ремесло і становище в громаді.

— Що ж, розумію, — посміхнувся Каяфа, — я не проти. Пошли по цього Асафа. А поки він прибуде, треба зібрати малий Синедріон. Порадимося.

Коли до гончара Асафа прибув храмовий служник і повідомив, що його запрошує до себе Синедріон з приводу купівлі поля, він сприйняв це як належне. Виходило, що Бог особисто йому, Асафови, допомагає. Адже щойно він дуже вигідно спродав усе гончарське начиння вкупі з двадцятьма ще не випаленими горшками, залишилося поле, і ось надійшла черга і на нього. Окрилений такою увагою з небесного боку, Асаф навіть не торгувався з Синедріоном, а продав поле за те, що вони давали — тридцять срібних тетрадрахм. Це, звичайно, ціна занизька, але треба ловити райську птаху за хвоста, поки вона не відлетіла.

Асаф, щасливий, повернувся з палацу і почав думати, чи йти негайно до грека Харитона і заплатити за маслиновий гай, чи сісти і ретельно перерахувати всі свої статки. Заманливо ще до святкового пасхального вечора стати власником маслинових дерев і олійні, але й солодко також перерахувати свої власні гроші. Та якщо бути спритним, то можна встигнути і одне, і друге. Асаф звелів дружині й дітям не заходити у велику кімнату, взяв двері на засув, поклав на стіл гаманець зі срібними, отриманими від Синедріону за поле, і витягнув зі схованки у стіні невелику кипарисову скриньку, оббиту латунними штабами. Поклав її на коліна, відімкнув ключем, який носив у кишеньці на поясі, взяв гаманець, розв’язав і тільки зібрався висипати синедріонове срібло у скриньку до решти таких самих грошей, як у двері хтось наполегливо постукав.

Погана прикмета, подумав Асаф, вкинув гаманець у скриньку, не змішавши гроші, замкнув її і знову надійно заховав. Потім відчинив двері. За ними стояв раб-нубієць, знічено опустивши голову.

— Чого тобі, — розсердився Асаф і вже хотів було шмагонути дурного раба різкою. Але той щось забелькотів, показуючи на двері.

Не до добра, ще раз тривожно подумав Асаф і глипнув у віконце, що виглядало на вулицю. Біля його дверей стояв білошкірий пан, некрикливо, але дуже багато одягнутий. Поряд слуга-сирієць тримав за вуздечку віслюка з дорогим шкіряним сідлом і коштовним хорасанським килимком, що правив за попонку.

На розбійника не схожий, розмірковував Асаф і відчинив двері.

— Вітаю тебе, Асафе, — промовив прибулець з приємним, незрозумілим Асафови акцентом.

— Вітаю тебе, незнайомцю, — відповів колишній гончар.

— Дозволь увійти, — незнайомець дружелюбно усміхнувся, показавши здорові білі зуби.

Асаф завагався.

— А-а-а, — ще приязніше розплився в усмішці прибулець, — ти не знаєш, хто я. Отож рекомендуюся: я з Персії, хоронитель бібліотеки його величности шаха усіх шахів, називай мене е… е… хай буде Рабуром.

— Що ж, заходь, шановний Рабуре.

— Дякую.

Дорогою до великої кімнати Асаф роздивився гостя.

Він був у довгому сірому хітоні з чистого шовку, підперезаний зеленим сап’яновим поясом, розшитим золотими нитками, у сандаліях з пітонової шкіри зі срібними пряжками і в білосніжній, намотаній не по-тутешньому чалмі. На лівій руці прибульця мінився смарагдовим світлом зелений плащ, з лівого боку на поясі теліпався обсипаний самоцвітами кинджал, а з правого — висів з крокодилової шкіри гаманець із двома золотими застібками.

Асаф попросив гостя сісти за столик і приготувався слухати.

— Скажи мені, шановний Асафе, — чемно почав гість, — чи ще вдома в тебе ті гроші, що ти отримав від Синедріону за своє поле?

Розбійник, подумав Асаф і намацав на поясі під таліфом руків’я єменського ножа.

— Ні, Асафе, я не розбійник, — лагідно промовив гість, — я прийшов, аби збагатити тебе, адже сьогодні твій день, чи не так?!

Якщо не розбійник, тоді нечиста сила, бо читає думки, а це ще гірше, засумував Асаф.

— І знову ти не вгадав, Асафе, — м’яко сказав гість, — я від Світлих Сил. Але ти не лякайся. Скажи мені, де ті срібні, про які я питав?

— Тут, у сховку, — приглушено відповів Асаф.

— А чи ти уже змішав їх з іншими своїми грішми?

— Ні, здається, — невпевнено відповів Асаф, — ні, не встиг, вони ще в гаманці.

— Добре, — пожвавився прибулець, — а чи не міг би ти, любий Асафе, мені їх показати?

— Е-е-е, — завагався колишній гончар.

— Розумію, — сказав гість, — вони у сховку.

— Зробимо так, — прибулець відстібнув від пояса свій кинджал, — я вийду з кімнати, а ти витягнеш зі сховку ті тридцять тетрадрахм, а щоби ти чувся в безпеці, я залишаю на столі свою зброю.

Коли гість вийшов, Асаф швидко витягнув скриньку, вийняв з неї синедріонівський гаманець, поклав на стіл і запросив того, що назвався Рабуром.

— Це ті? — спитав Рабур.

— Ті! — Асаф ще не знав, що буде, але передчував щось гарне.

— Я їх купую в тебе, — владно промовив Рабур, — за тридцять срібних тетрадрахм даю тридцять ауреусів.

Асаф повірив у своє щастя лише тоді, коли гість відрахував зі свого гаманця тридцять золотих і забрав собі срібні.

— Ось так! — весело сказав гість, пристібаючи до пояса свій коштовний кинджал. — Прощай, Асафе, і мовчи про цю оборудку, якщо хочеш жити довго й щасливо.

— Я мовчатиму, пане, мовчатиму, — забелькотів Асаф, — але я не зможу спати до самої смерти, якщо не дізнаюся, хто ви насправді!

— Ти дуже хочеш це знати?

— Я не хочу, але цікавість жере мене зсередини, як сорок бісів!

— Добре, — гість пильно подивився Асафови у вічі, — я династичний маг Бероес Дванадцятий, але ти про це забудеш. А пам’ятатимеш, що в тебе був архістратиг Леґіону сикаріїв, які незабаром втоплять у жаху цей безбожний край.

Бероес XII зробив кілька енергійних рухів і проказав скоромовкою якісь слова. Стіни затремтіли, щось загуділо, Бероес відірвався від землі і повисів трохи у повітрі. Потім усе затихло, він опустився, ввічливо вклонився Асафови і відбув.

Асаф трохи очманів, а коли прийшов до тями, кинувся до золота. Воно було на місці. Асаф сховав його у скриню і вийшов у задній дворик. Все складалося чудово. Бог не забув його.

Прийшов пасхальний вечір. Повний місяць був на небі, а місяць нісан — на землі.

Уривок з маловідомого апокрифу «Ходіння від мамони», визнаний деякими авторитетами вправною містифікацією, здійсненою, швидше за все, одним відомим чернівецьким поетом-окультистою, прізвище якого всі знають, але ніхто всує не вимовляє.