Срібний павук - Кожелянко Василь - Страница 22

— А що ти на це скажеш? — в’їдливо спитав Кароль і кинув на стіл Гельмутови свіжу газету «Дойче Таґеспост». Там червоним олівцем було обведено замітку на першій сторінці.

— За кілька днів Різдво, — після конфузної паузи різко змінив тему Гельмут, — а там і сороковий рік прийде, як ти думаєш, що він нам принесе?

— Нам, це кому? — здивовано перепитав Кароль.

— Ну, тобі, мені, Румунії, Німеччині, — Гельмут завагався, — Марії, може…

Тобі зась до Марії, подумав Кароль, бо якщо я все-таки рано чи пізно спродаюсь вигідно з цим срібним, одним або комплектом, то ти гарний, але бідний, німецький хлопче, мені не конкурент, Марія зробить правильний вибір. Але ще треба її знайти, десь у Европі. Чи де там вона?

— Де там вона, як ти гадаєш, Гельмуте?

— Десь у Европі, мабуть.

Що 1940-й рік приніс Марії, Кароль з Гельмутом не дізналися — вона про себе звістки не подавала, їм особисто цей рік не обіцяв нічого особливого — вони і далі ловили бандитів, щоправда, все млявіше і млявіше, зате Великій Румунії новий сороковий рік заповідав великі випробування. Вже взимку стало очевидно, що справа йде до війни з Совєтським Союзом. Після прилучення до Української совєтської республіки доброго кавалка колишньої польської держави, усім стало зрозуміло, що совєти цим не задовільняться. Кремль щиро пройнявся українським соціялістичним націоналізмом і поставив собі за мету об’єднати всі етнічні українські землі в одній державі — УССР. Товариш Сталін до своїх численних титулів додав ще один — «друг усіх проґресивних українців». Це зовсім не означало, що для реґресивних українців товариш Сталін — ворог, ні, для таких він — суворий, але справедливий батько, який змушений заслужено карати реґресивних українців виховними роботами в Арктиці, аби вони нарешті зрозуміли, що таке проґрес. Хто вперто не хотів розуміти елементарних речей, з тим товариш Сталін, згнітивши серце, змушений був прощатися. Назавжди!

Отже, товариш Молотов натякнув десь у Берліні в компанії своїх друзів — нацистських дипломатів, і Румунія зрозуміла: совєти ось-ось висловлять свої претензії на Бессарабію і Буковину. Що робити? Це ж якщо вони загарбають ці споконвічно румунські землі, Румунія уже не буде Великою, а це — катастрофа планетарного масштабу! Де шукати правди? За логікою геополітики, Румунія як член двох Антант — Малої та Балканської — мала би розраховувати на Велику Антанту, але і Франція, і Велика Британія самі з часу на час очікували на гітлерівську аґресію. Чернівецька газета «Час» писала 9 березня 1940 року:

Вожді леґіону «Залізна гвардія» з охотою переорієнтували б Велику Румунію у бік Німеччини, теж великої, аби в Адольфа Гітлера знайти правду і захист від українсько-сталінських зазіхань, але що робити, коли Німецький Райх і Совєтський Союз — друзі-нерозлийвода?!

Їхня дружба розпочалася проти Польщі, царство їй небесне, але де ґарантія, що не продовжиться і проти Румунії'? Нема також надії, що націонал-соціялістична Німеччина і просто соціялістична Росія пересваряться, бо їхня дружба переростає у братську любов. Ади, 26 лютого в Берліні найкращий московський театр «Балшой» дав прем’єру опери Глінки «Іван Сусанін». У річницю відродження цього давнього твору, який 1836 року з’явився під назвою «Жізнь за царя». Якраз після невдалого польського повстання. А відроджено цю оперу з новою назвою і правильно відредаґованим лібрето після невдалої польської аґресії проти миролюбної Німеччини — союзника совєтів. Потрібний твір у потрібний час!

Тепер румунські зверхники гадають, чи не майструється швидкими темпами у Київському театрі опера «Буковинське віче» про події 1918 року, коли українські екстремісти на короткий час захопили споконвічне румунське місто Чернівці. А потім покажуть цю оперу в Берліні! Ні, треба готуватися до війни. І Румунія готувалася. Насамперед, було підвищено податки — це святе. Потім покликано до війська резервістів. За тим згромаджено багато дивізій на північно-східному кордоні. Мешканці прикордонних сіл, переважно українських, отримали змогу збагнути, що таке звитяжний румунський воїн. Голодний і недозабезпечений. Словом, румунські солдати на так званих кончентрарах, або маневрах, грабували українських селян — підданих короля Румунії так, ніби вони вже окупували Рязанщину. Українські хлопці почали втікати за Дністер, на підсовєтський бік. Там їх радісно зустрічали брати-енкаведисти, видавали безкоштовні залізничні квитки і працевлаштовували на лісорубці в Архангельській області. Молоді буковинці могли пересвідчитися у незаперечних перевагах соціялістичного ладу над капіталістичним — соціялізм не знає безробіття. Румунська ж влада, аби зупинити відтік своїх молодих громадян, почала призивати хлопців 18-21-річного віку до передвійськової служби, що її називали «премілітаре». Юнаків з прикордонних сіл відвозили у глибинні райони Румунії і там кидали майже напризволяще. Раз на місяць приходив сержант тилової служби і показував їм карабін, а так вони собі робили, що хотіли. Переважно хлопці займалися добуванням хліба насущного. Курей у місцевих селян не крали, бо красти гріх, але «забігали» в яблука і горіхи. Та в основному молоді буковинці робили у ґаздів за харчі. Румуни були дуже задоволені цією робочою силою, бо буковинські сільські парубки працювали швидко і якісно, їли усе, що на стіл клалося, — мамалигу з бринзою, яєчню з лободою, борщ з квасолею, — цуйки пили небагато, грошей не вимагали — дасть господар сто леїв на двох за день — добре, не дасть — друге добре: не конче буде йти в неділю до корчми.

Бойовий дух румунського народу взявся плекати леґіон «Залізна гвардія». Було кинуто гасло національної єдности живих і мертвих румунів, розгорнуто тему «крови і ґрунту», впроваджено культ «кісток предків». З великими урочистостями, розрахованими на підняття румунського бойового духу до висот доблесті леґіонерів Римської імперії, було здійснено ексгумацію і перепоховання тіла першого вождя Леґіону Корнеліу Зеля Кодряну, вбитого 1938 року. Швидкими темпами створювався близький до статусу православного святого культ «Капітана Кодряну», до чого доклав свою ґеніяльну руку лідер букарештської секції «Залізної гвардії» Мірча Еліаде.