Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Срібний павук - Кожелянко Василь - Страница 15


15
Изменить размер шрифта:

— Мій власний кольт, — сухо викладав Кароль, — перегрівся у тривалій перестрілці з бандитами, люфа деформувалася, відновленню не підлягає.

— Добре, добре, — засміявся Попеску, — хай тобі видадуть російський ТТ.

— Випишіть собі ТТ, шефе, — все ще дувся Кароль, — а мені хай видадуть «вальтер» або «беретту».

— Хай буде по-твоєму. — Попеску був підозріло добрий, і це Кароля насторожило. — Почекай трохи, я маю для тебе симпатичну справу. А ти, Гартль, що, покидаєш нас?

— Так точно, — буркнув Гельмут.

— Що ж, давай рапорт, — Попеску взяв Гельмутів папір, — а де це мій «паркер», — він понишпорив по шухлядах, потім по кишенях, — невже забув вдома нову імпортову самописку із золотим пером?! Доведеться простою ручкою.

Попеску взяв просту ручку зі сталевим пером, вмочив у каламар, струсив трохи чорнила, одночасно звертаючись до Кароля:

— Тобі, Штефанчук, таке завдання: сталася крадіжка. Ніби нічого, але позаяк обкрадений дійшов до самого квестора, який узяв цю справу на олівець, тому я доручаю це тобі, Каролю, треба швидше знайти злодіїв і, головне, повернути вкрадене добро цьому галасливому ювелірови.

— Ювелірови? — Кароль і Гельмут повитягали шиї. — Це якому?

— Драк його знає, — зневажливо кинув ручку у жолібок письмового приладдя Попеску, — у місті недавно, а скандалить так, як би був чернівецьким гонораціором.

— Як його звати? — Кароль і Гельмут не на жарт розхвилювалися.

— Ось тут усе написано, — Попеску простягнув Каролеви картонну теку, — знаю лише, що ювелірна крамниця обкраденого називається «Хризофілія».

Кароль і Гельмут подивилися один на одного. В очах Кароля світився ретельно прихований тріумф, а в Гельмута — розпач.

— Шефе, дозвольте звернутися, — по-військовому клацнув обцасами Гельмут.

— Та що ти так офіційно, — заторохтів Попеску, — хочеш попрощатися, я не проти, в обід вийдемо, хильнемо по келиху…

— Я офіційно відкликаю свій рапорт про звільнення. — Гельмута переповнювала рішучість. — Я залишаюсь і прошу направити мене на завдання у парі з моїм давнім колеґою інспектором Штефанчуком!

Попеску круглими очима дивився на детективів, які просто на очах обмінювалися барвами обличчя: дотепер блідий Гартль ставав червоним, а червоний Штефанчук — зблід. Щось тут не те.

— Що коїться, хлопці?

— Справа чести, — придумав, що збрехати, Гельмут, — я знаю цього ювеліра, зичив у нього гроші, дотепер ще частину не віддав, небагато, але… просив Кароля, тобто інспектора Штефанчука, аби з часом віддав за мене… коли буде мати… а я вже потім… з Райху мав вислати… а тепер, коли цього достойника обікрали, вважаю справою своєї чести допомогти… прошу вас, шефе!

Від такого шляхетства Віктор Попеску зворушився і, сердечно поглянувши на Гельмута, віддав йому рапорт.

Гельмут узяв папір і, переможно дивлячись Каролеви в очі, порвав його на дрібненькі клапті.

— Обидва ви швидко знайдете тих злодіїв і повернете ювелірови його металобрухт, — напучував підлеглих шеф, — з Богом, хлопці.

Вийшовши з шефового кабінету, Кароль і Гельмут поглянули один на одного, як два розлючені вже закривавлені бійцівські півні:

— Ну шо?!

— Шо, шо?!

— Починаємо все спочатку?

— Доведеться.

… Наступного дня детективи Гартль і Штефанчук прийшли на службу в нових костюмах, скроєних за вимогою моди — двобортних піджаках і в штанах з манжетами, причому в Гельмута — з синього бостону, а в Кароля — з сірого шевйоту. Не змовляючись обидва повдягали нові капелюхи-«борсаліно», барви ситого миша, черевики — зеленувато-брунатне шевро, тиснене під фальшивого «крокодила», сорочки — сіро-блакитний шовк з блискучою ниткою «кінської слини», краватки — японська контрабанда з Констанци — «зелений мох, засіяний зубами дракона». До таких краваток багаті люди носили золоті шпильки з рожевою перлиною або рубіном чи — хто мав кращий смак — смарагдом, теж золоті годинники швайцарських майстрів, а ще портсигари, запальнички, персні з того самого металу, але на все це «залізяччя» у інспекторів кримінальної поліції, що жили на одну зарплату, грошей не вистачило, зате вони стягнулися на гарний англійський одеколон і пахучі турецькі цигарки. Такі франти з шлейфом ароматів нетутешнього бомонду давно не вешталися коридорами чернівецької квестури.

Переконавшись, що їхня поява справляє ефект, детективи Штефанчук та Гартль перестали соромитися того, що в однакових капелюхах, черевиках, сорочках і краватках виглядають, як два дурнуваті клоуни, і повні енерґії вирушили оглянути місце злочину — ювелірну крамницю «Хризофілія» та допитати потерпілих: старого ювеліра і — о-йо-йо-йой — його онуку, якщо вона схоче допитуватись.

Онука схотіла. Мало того, вона радісно зустріла працівників поліції — хоча обидва помітили, що Маріїна радість штучного походження, а насправді вона глибоко засмучена, її зазвичай насмішкуваті розумні сяючі сірим вогнем очі тепер виглядали погаслими тупувато-беззахисними, як у хворої вівці, утопленими до того ж у якусь надзвичайно прозору, але мертву рідину.

— Панове, — Марія намагалася говорити офіційно, хоча благальний тон їй не вдавалося приховати, — у нас велике горе. Нас обікрали.

— Ми знаємо, — говорив з нею Кароль, який ще якось собою володів, бо Гельмут остовпіло витріщився на Марію, як школяр на порнографічну картинку. — Ми тому й прийшли. Ми з поліції, якщо ви пам’ятаєте… Будь ласка, дайте нам список вкраденого, покажіть зламані замки, а ще б ми хотіли поговорити з власником крамниці, тобто з паном Пантелеймоном. До речі, де він?

При згадці про діда Марія заплакала.

— Каролю, Гельмуте, — вона геть втратила свою колишню поважність, — я боюся за нього, він так страждає, що на межі божевілля.

— Покличте, — сказав Гельмут, — ми його заспокоїмо.

Марія піднялася нагору, а детективи почали оглядати крамницю.

— Слухай, — здивувався Гельмут, — чого вони так побиваються, адже майже все на місці, вітрини не розбито, сейфи не зламано, дріб’язок золотий на місці?!

— Справді, — Кароль теж завважив, що жодних слідів пограбування у крамниці нема.

Згори спустився пан Пантелеймон. Детективи його ледве впізнали: неохайний, розкуйовджений, постарілий, однією рукою він спирався на свою онуку, а іншою немилосердно шматував ще недавно дбайливо пещену борідку.

Старий таки на межі. Детективи дуже делікатно почали розпитувати власника ювелірної крамниці про біду. Виявилося, що пограбували не власне крамницю, а горішнє помешкання. А вкрали лише один предмет, зламавши маленький потайний сейф у спальні пана Пантелеймона. Зловмисники скористалися відсутністю господарів — пан Пантелеймон з онукою ходили вечеряти в «Лукуллус» з нагоди родинного свята. Кароль і Гельмут одразу ж паралельно з вислуховуванням потерпілого почали міркувати, що це за свято було недавно в ювелірній родині, цілком можна припустити, що — день народження Марії, отож, по-перше, треба запам’ятати, по-друге, шкода, що вже цього року проминуло, по-третє, добре, що вже цього року проминуло, бо якщо вони знову подружаться, то вже не доведеться тратити страшенну силу грошей на подарунок цій Марії. Але треба слухати пана Пантелеймона.

— Украли, панове офіцери, одну-єдину річ! — І Пантелеймон почав детально описувати те, що у нього вкрали.

— Ми знайдемо злодіїв і повернемо вам украдене, — твердо пообіцяли панове офіцери, понатягали на очі капелюхи, одночасно кинули затяжні погляди на Марію і вийшли з «Хризофілії».

Такими лютими детективів Штефанчука і Гартля чернівецькі кримінальники ще не бачили. Вони без будь-яких ордерів вривалися у злодійські кубла Роші, Калічанки і Садгори, били кастетами по ключицях усіх підряд, хапали за барки відомих грабіжників, пхали до очей пістолети і запитували, де вкрадене у ювелірній крамниці «Хризофілія» добро. Злодії божилися, що цього закладу вони не брали. Так тривало доти, доки один з авторитетних кримінальників старий бандит Петруца Єгудеску не спитав у перервах між отримуваними стусанами, що, мовляв, украдено. Коли детективи сказали, старий злодій розсміявся, невже панове клямпури гадають, що високопорядні відомі по обидва боки Карпат своєю фаховістю чернівецькі злодії, зайшовши до ювелірного склепу залишили б там золоті дзигарки, персні, ланцюжки, ковтки, медальйони, дзигарнички і всіляке каміннячко, а взяли б якусь зовні геть непоказну річ?! Нє, наші взяли б те, що блищить. Отож, панове поліцаї, тут маємо спеціяльне замовлення і виконав його якийсь не наш махер.