Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 41

Жертовність. Свобода думки як проказа, поезія як епідемія.

16.06.2009

Писати увесь час про людей, довкола яких порожнеча, через що вони не можуть наблизитись до інших настільки, щоб відчути тепло. Але й б’ють їх не так боляче, як тих, хто близько.

Мені не доведеться писати про те, як живуть люди, що відкинули будь-яку філософію, а разом з нею надію. Досить того, що я сама живу серед них.

Ми відповідаємо за тих, кого любимо, а не за тих, хто, звернувшись до нас по допомогу і отримавши її, відразу ж йде геть.

17.06.2009

Запах живих квітів перебиває запах парфумів світської дами. Це викликає спогади про місто в сільській глушині. Погляд звертається в бік Кенігсберга, не такий уже й молодий чоловік раптом починає непокоїтися. Чому б не повернутися в місто юності? Але він раб свого спадку. Суспільство йому цього не пробачить.

Наближається гроза.

Тільки глибокі особисті переживання прив’язують нас до того чи іншого місця. Дитинство, юність, кохання.

18.06.2009

Мутну йти з цього світу жінок, схожих на Мойр, і чоловіків, що бавляться в божевілля, туди, де людське життя нічого не варте. Війна відкриває перед нами байдужість Всесвіту до всіх живих істот, те, про що ми могли лишень здогадуватися у власних снах. Вони поруч, наші сни, паралельний світ, де все навпаки. Емоційна напруга, туга, смуток, радість змінюють одне одного. Ми ковзаємо від одного душевного стану до іншого, але коли вони просочуються крізь тонку перегородку здорового глузду, тоді ми намагаємось захиститися від усього: від снів і від реальності, створюючи щось третє. Як же його назвати?

19.06.2009

Стіни будинку XVI століття, вікно високо, майже в кутку. Як добре почуваєш себе в місці, де стіни завтовшки майже півтора метра. Скільки вкладено праці, щоб збудувати дім з такими стінами. Спокій, тиша, час, неспівмірний з часом людини. Сучасне місто не захищає. Люди зрозуміли, що самі зруйнували свій захист, і ними заволодів демон нетерплячки. Тому час прискорюється. Чим тонші стіни, тим швидший час і вищі будівлі. Вавилонська вежа. Масова культура для того, щоб усі розуміли одне одного. Спрощення мови. Все коротшає. Навіть лоза дикого винограду.

22.06.2009

Поки місто далеко, ми бачимо його в примарному світлі своїх надій чи спогадів. Тим часом воно заповнене іншими будівлями, не такими гарними, зате комфортнішими, де вже панує не ієрархія походження, а влада грошей. Місто змінюється іноді протягом життя одного покоління, а що вже казати про століття. Що ж, така його доля. Кожне місто тремтить в очікуванні варварів. А нам здається, що воно з нетерпінням чекає нашої ласки.

Добре, що моя німецька мова дає мені змогу глибше зрозуміти Кенігсберг, що я можу вимовити назви його вулиць, що німецькі письменники й філософи завжди були мені ближчі, незважаючи на англо-американську культурну експансію. Мені не доведеться читати клоновані по цілому колишньому Союзу назви вулиць, та й це не ті вулиці. В Калінінград варто поїхати, щоб відчути містичну привабливість цього міста-привида. Але я і без цього відчуваю його привабливість, у місті, якому вдалося уникнути долі Кенігсберга. Бо ж звідки беруться тоді всі ці образи людей? Я ніколи не придумувала своїх персонажів. Вони самі стукали в двері моєї свідомості.

23.06.2009

Чоловік, вихований строгими й прискіпливими жінками, залишиться назавжди м’яким і нерішучим.

Жінка, яка потребує підтримки і захисту, буде розчарована. Йому пасує жінка, схожа на сувору матір. Він буде хитрувати, ухилятися, й ніколи не подорослішає. Він наблизиться до кінця 19 століття старою самотньою дитиною, бо мати чи тітка, звісно, помруть раніше, а дружини в нього не буде.

25.06.2009

Дати ім’я персонажові — означає дати йому долю. У часи Гофмана й пізніше письменники називали персонажів іменами інших літературних героїв, брали собі їх імена. Реалізм натомість віддавав перевагу іменам із життя. Само по собі ім’я нічого не означало. Був втрачений містичний зв’язок з іменем, наче в квітки відібрали її неповторний запах. Якщо вибираєш ім’я інтуїтивно, потім виявляється, що воно найкраще пасує і допомагає будувати долю персонажа. Однак у житті імена вибирають зовсім за іншими критеріями. Ще один приклад того, що мистецтво вище за повсякденність і порівнювати їх просто некоректно.

26.06.2009

Сни про війну часто снились у дитинстві, коли всі фільми були про війну, і це настільки глибоко увійшло в підсвідомість, що першу повість я написала про війну. Мені приснився сюжет. Після цього я більше не писала про війну. Аж поки в моєму житті не з’явився Кенігсберг, місто, що завжди готувалось до війни, і врешті вона знищила навіть його ім’я.

Кожна війна видається мені абсурдною і нелюдяною, тому писати про неї я лише можу з точки зору сну.

Війна для мене — це втеча, втрата, пошуки притулку. І порятунок наприкінці. Коли мені було 10 років, в одному зі снів я зустріла хлопчика. Його ім’я виявилось для мене пророчим.

І ось сьогодні — подібний сон, де ми вже дорослі. Незважаючи ні на що — відчуття цілковитої безпеки, захищеності.

Сон зробив за мене роботу, яку я не зробила в думках. Він пов’язав мою першу повість і, можливо, останній роман. Здається, життя робить коло. Так наче я його вже прожила й не захотіла померти, коли настав мій час.

01.07.2009

Звідкись виринув «Макбет», і ось я намагаюсь відшукати зв’язок цього сюжету з моїм романом. Бо спершу ж були оті три Парки, що випрядають нитки людських доль. А потім вони переплутались із відьмами з «Макбета». Насправді магія не може щось змінити. Вона діє як плацебо, й відьмам це відомо. Світом рухають людські бажання.

Мені здається, Шекспір думав про царя Едіпа, коли писав «Макбета». Він не міг написати другого «Едіпа».

«Добро є зло, зло є добро» — співають відьми. Величезне розчарування і втома трьох старих жінок інфікують усю розповідь.

Сміються лише блаженні. Вони бачать світ без влади й грошей, без зради й сумнівів.

02.07.2009

Вовчиця в місячному сяйві. Геката. Відьми як збирачі кісток. Голос крові, його все ще чутно, коли має щось трапитися. Дикість більш сприяє спасінню, ніж цивілізація з її умовною угодою і грою в людяність. Отже, все-таки відьми, я не помилилась. Не непідкупні Парки, а старі жінки, які пізнали, що добро є зло, а зло є добро.

Не вибудовувати роман на інтуїції означає відбирати в нього право на життя. Наче збирати кістки, щоб скласти з них просто скелет. Але навіщо вони це роблять? Чому це роблю я?

03.07.2009

Учора була «Пікова дама». Герман нагадує пружину, спрямовану всередину себе. Одержимість посередньості — привід, аби розправитися з нею за допомогою усіх пекельних сил. Бо вона на це заслуговує. Як Макбет.

Недоумкуватість іноді помилково вважають божевіллям. Прогалини сприймаються за таємничість. Божевілля — це просто інший тип мислення. Людина просто нездатна думати як більшість, тому її вважають хворою, як чужорідне тіло в живому організмі спричинює запалення.

04.07.2009

Відраза до писання через те, що ти маніпулюєш чиєюсь долею, хіба таке буває? Тепер мені здається, що так. Вона виявляється у відсутності уяви, яка схиляє до побутописання і чи самоописування. Не кожен може вбити людину помахом пера. Тому творець схильний до страждань і неврівноважений. Доки не перетвориться на ремісника. Він готує собі місце в пеклі. Ще гірше актор, який бавиться в життя і смерть.

05.07.2009