Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 36

30.03.2009

Зруйновані будівлі продовжують зберігати свій вигляд, лінії, обриси, прикраси.

Особливо це помітно весною, в примарному золотистому світлі, не забарвленому ще зеленим. Саме внутрішню форму, а не гниле нутро, заповнене жалюгідним ганчір’ям нікчемного існування. Геометрія — вічна. Наші уявлення про світ лише задля нашої зручності, а не заради істини. Тим часом триває зісковзування світу. На Кенігсберг було накладено біблійне прокляття «херем». На місто астрологів, математиків та філософів, що найстрашніше. Щоб увесь світ опинився в пеклі. Коли в 1943 році союзники разбомбили історичний центр міста, на руїнах з’явились якісь дивні люди, відчужені, мовчазні, які начебто втратили пам’ять. Вони щось шукали серед каміння, металу й обгорілого дерева. А потім пішли. Вони не були мешканцями міста. Вони з’явились нізвідки. Ніхто, крім них, здається, не розумів, що відбувається насправді. Але вони нічого не сказали, дозволивши місту руйнуватись надалі. Тому що цілий світ зісковзує. І зупинити руйнування можна, лише переживши всю глибину відчаю від безсилля.

31.03.2009

На робочому столі — фотографія зруйнованих будівель на березі ріки. Наче Венеція після глобальної війни. Опори мосту, руїни фасадів з віконними отворами. Мінімум для того, щоб уявити цілісність.

Щось подібне зараз у тій частині моєї свідомості, яку займає Кенігсберг. Але це ранкове містичне сяйво блідого сонця нагадує мені світло мого дитинства. Не трагедію війни. Війни, тобто її загрози, в моєму дитинстві вистачало. Якщо ми бачили в небі кілька військових вертольотів, сестри казали: «Це — війна». Тому мені часто снилось, як я втікаю в гори, до лісу. І обов’язково зустрічаю гарних людей, які заспокоюють моє дитяче серце. Потреба у захисті — дуже важлива потреба душі. Але я впевнена, що після стількох випробувань люди перестали потребувати захисту. Вони навчились жити без нього. Важко судити про людей у зовсім іншому вимірі. Я прочитала дві біографічні статті про Канта, ніби про двох різних людей. І факти зовсім інші. Та ж сама будівля зі збереженим фасадом або опори, що залишились від мосту через Прегель.

Але світло, бліде світло від сонця, що сховалось, більш матеріальне. Треба дивитись на світло.

01.04.2009

Страждання Крейслера. Проекція із Кенігсберга на світ, де лишень Пруссія і нічого більше. Милий серцю німецький романтизм. Культура почуттів, втрачена навіки. Втікаючи з Кенігсберга, Гофман потрапив у той самий Кенігсберг, створюючи його знову і знову. І в Південній Америці він також створив його. Але, як буває завжди, залишаються після нас не камінь, не великі творіння, а наше намагання збагнути, де ж ми перебуваємо і навіщо. Надто пізно ми починаємо замислюватися над нашим призначенням. І з часом мотиви наших вчинків дедалі важче зрозуміти чужим людям. Екскурсія по визначних місцях — ось що їм доведеться побачити. Не варто їхати до Кенігсберга задля могили Канта, собору й виробів із бурштину.

05.04.2009

Поїхати кудись далеко, щоб втекти від власних думок, викинути зі свідомості все зайве. Старий випробуваний рецепт. Першої ж ночі я прокинулась від потріскування в кімнаті й побачила іскри в подовжувачі. А якби прокинулась пізніше? Від страху в мені виринуло те, що я підсвідомо шукала, — форма. Якби я не читала перед сном «Золотий горнець» Гофмана, форма була б іншою. Найважливіше — бути чесною стосовно форми. Вона повинна бути природною для тебе, щоб можна було її наповнити належним змістом. Я майже придумала назву роману. Моє приручення Кенігсберга-Калінінграда йде повільно. Іноді я навіть дихаю цим вогким повітрям, відчуваю запах диму. Згадала Кортасарове «Усі вогні — це вогонь», про людей, які згоряють живцем і їм сниться, що їх приносять у жертву ацтеки. Все-таки добре не вміти контролювати свої сни, тільки у випадку небезпеки тікати з них. Моє справжнє життя — це сни. І вони мені допоможуть. І вже незабаром Кенігсберг озветься на мій поклик.

06.04.2009

У 1947 році в Калінінграді служив брат моєї мами Іван. Він був водієм. Дядьку моєму вже за 8о, і він ніколи не розповідав про Калінінград. Коли я його спитала, він кивнув: «Так, служив». І на обличчі в нього з’явився розгублений вираз. Так що тепер уже пізно розпитувати. Але я можу собі це уявити. Адже про те, що тут діялось після війни, розповідають уже давно. Про божевільного майора НКВД, який, зустрівши когось із селян, міг запхнути людині в рот дуло пістолета, щоб налякати. Іноді пістолет стріляв. Потім його вбили повстанці. Раніше, на горах вздовж ріки, по дорозі в село, де я народилась і прожила перші три роки життя, була Хресна дорога. Дев’ять станцій на шляху до Голгофи. Але чомусь найстрашнішою для мене була розповідь про лісника, якого вбили і закопали в лісі. Ніхто не знайшов його тіла. ЗНИКНЕННЯ — ось що найбільш жорстоке стосовно мертвих. Гірше може бути лише страждання від втрати імені. По-дурному було міняти ім’я Кенігсберга. Цікаво, як назвали б Дрезден? Здається ніхто не досліджував містичної складової ідеології сталінізму.

07.04.2009

Час прибирає свідків злочинів незгірше ніж кілер. І злочинців також. А потім історики роблять те, що потрібно тій чи іншій ідеології. А коли немає ідеології, що тоді? Цікаве питання. Тоді все одно мусять бути чиїсь інтереси. Вісімсот років людство слухало брехню про катарів, які самі себе називали «добрими християнами», ніколи не брехали, не обдурювали, не вбивали. Їх вважали збоченцями, приписували неймовірні зв’язки з маніхейством, тамплієрами. Недавно, уже після того, як з’явилось багато чесних наукових досліджень, я побачила маячню якогось британця, де в одну купу були звалені тамплієри, катари і масони. Правда не приваблює так, як брехня.

Те саме відбувається з історією Пруссії. Суспільству нецікава історія цієї незвичайної держави, яка упродовж тривалого часу була справжнім духовним центром Європи. Пруссія для широкого загалу — муштра і деспотизм.

Якби Пруссія існувала досі, світ зараз, можливо, не зісковзував би так швидко у прірву морального й культурного розкладу.

08.04.2009

Кілька років поспіль ми проводили рольову гру, в якій потрібно було вибрати зі списку необхідні речі. Гра була в біженців. У гравців був час подумати, що взяти з собою в небезпечну подорож, але в реальності часу, як правило, бракує. Хапають те, що дороге як пам’ять. Прочитала, як у полонених, яких вели з Кенігсберга довжелезною колоною, солдати-переможці відбирали годинники, набиваючи ними собі кишені. І тут трапився справжній флеш-моб. У Прегель посипалися сотні, тисячі годинників, наручних і кишенькових. Щоб уникнути ще одного приниження. Час уже не мав значення. На цих годинниках, вкинутих у воду.

Усі війни — на одне лице. Читаючи про те, як три тисячі людей скинули в соляні шахти в Добромилі у 1941 році, я найбільше запам’ятала довгу колону людей, які йдуть у безвихідний ліс, серед них тридцять вихованців сиротинця в Перемишлі, і тіло матері, витягнуте з шахти. Вона навіть мертвою не випустила своєї дитини. Те саме в Кенігсберзі. Діти й жінки, до яких прив’язана вибухівка. Те саме і в…

Але вражає найбільше те, що ненависть переможців завжди сильніша від ненависті переможених. Навіть через десятиліття. Ні краплі прощення, ні крихти каяття. Не дивно, що війни продовжуються.

09.04.2009

Найбільша небезпека для письменника у наш час — літературщина. Я раптом зрозуміла, що, власне, не подобається мені в сучасній літературі — зацикленість на самому собі є не що інше, як спроба врятуватись від гри чужими словами й образами. Але рятуються тією самою грою. І втрачають читачів, яких нині краще назвати споживачами продукту, що називається «книга». Чим більше глобалізований літературний потік, тим більше літературщини. Коли простота стає грою — це вже кінець. Коли я, наприклад, читаю сучасного автора, у мене виникають асоціації з іншими прочитаними книгами, а не з упізнаваним життям.