Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник - Пагутяк Галина - Страница 21

Спитай у них. Спитай! Але все у ньому повстає проти цього. Ще не час. Він буде терплячий, спостережливий, кмітливий, він чекатиме, доки до нього не звернуться. Як у війську, старші по чину. У нього чудовий вишкіл, отриманий у прусській армії. І він показує порожні руки й хитає заперечно головою. І тоді на нього перестають звертати увагу. Атмосфера стає менш напруженою. Вони починають розходитися по підземеллі. Дехто стає грітися кого вогню, розмотує шарфи, скидає зайву одежу. Герман теж почуває себе вільніше. Він відходить набік, звідки йому легше спостерігати за цими людьми.

Троє чоловіків, здається, вони тут найголовніші, сідають довкола рядна, перебирають знайдені речі, а тоді згортають рядно.

Підземелля не замкнуте, принаймні має три виходи. Троє чоловіків разом з рядном відходять у тунель зліва. Герману стає холодно. Одним оком він стежить за своїм напарником. Можливо, той дасть йому якісь вказівки. Завтра напевно знову доведеться порпатись у бруді війни. Врешті, Герман підходить грітися коло вогню. На цурпалку сидить сивий чоловік і куняє, схиливши голову на руки.

Треба підкинути у вогонь дров, он скільки їх тут, ціла гора. Герман пильнуватиме, щоб багаття горіло. Він сидітиме тут цілу ніч. Як охоронець. Із вдячності, що йому дозволили прийти сюди, адже нагорі вкрай небезпечно. Уночі тут блукають зграї вовків чи здичавілих собак, він бачив сліди на снігу. Коли всі розійшлися, за винятком того старого чоловіка, що його напевно залишили на посту, Герман зрозумів, що вирішив правильно. Ці люди не звикли до тяжкої фізичної праці, дехто з них мав окуляри. Може, ці люди з Альбертини? Чорнокнижники? Тоді вони мали б шукати книги.

Який же я дурний! — думає Герман. — Тут згоріло все, а книги згоряють найперше.

Після того, як усі розійшлися по бічних коридорах, Герман відчув себе вільніше, й почав вибирати з-поміж дощок ті, які горіли найкраще: сухі й необгорілі. Заодно трохи розчистить залу й прибере, щоб ніхто не настромив собі ногу на цвях. Він пожвавішав і швидко зігрівся. Зробив собі імпровізований стілець у місці, звідки зручно буде наглядати за виходом з підземелля. Навряд чи той старий чоловік спав. Надто вже напружена була в нього спина. Про що він думав?

Раптом з одного тунелю виринув його напарник, несучи в руках дві паруючі бляшані миски. Одну поклав біля ніг старого, а іншу дав Герману до рук.

— Дякую, — сказав Герман йому навздогін.

ГЕРМАН:

Це вже не був сон. Хіба може снитись ніч у ніч одне й те саме: зруйноване місто, пожежа, якісь люди?.. Якась атака на його розум, коли свідомість приглушена і ти не здатен вільно мислити. Демон входить у його тіло і змушує служити якійсь незбагнейній меті. Тому й кажуть, що диявол ніколи не спить. Напевно, щось подібне траплялось з кимось іншим, наприклад, з тим самим Сведенборгом, завдяки чому він і прославився. Але у Германовому випадку такі послідовні сни радше вказують на божевілля. Хтось був у його родині божевільний, а оскільки він нічого про це не знає, цей факт був прихований. Сама думка розповісти про свої сни, видається йому страшною. Та й кому розповісти? І чим би це закінчилося для Германа? Звісно, божевільнею. Краще б йому залишитись там.

У сонниках подібні сни тлумачаться як стан душевної тривоги. Причини її були зрозумілі: переміни, нове життя, невлаштованість, самотність і таке інше. Однак для Германа ці сни давно перестали бути просто снами. Посеред дня він часто дивився в бік Кенігсберга, невидимого за кронами дерев і пагорбами, відчуваючи, як звідти лине поклик, наче й справді хтось потребує його в тому місті. Хіба що ординарець Ганс. Бідолаха захворів, і Герман збирався учора забрати його зі шпиталю, якщо можна, але пан Богуш заманив його до лісу, аби дати вказівки лісорубу. На узліссі їх чекав уже той чолов’яга Балтазар і кілька годин вони утрьох оглядали дерева, виносячи їм вердикт. Це не дуже подобалося Германові. Почував себе наче спільником у вбивстві. Із подивом, змішаним із жалем, він дивився, як Богуш ставить червоною фарбою мітки на деревах, що видавалися цілком здоровими чи, принаймні, могли б ще жити багато років. То були дерева, що росли в тіні старших дерев. Зауваживши вираз на Германовому лиці, Богуш виголосив сентенцію:

— Негодяща деревина, мало поживних соків спожила. Ящики з неї ще можна зробити, а от на паркет чи шпали нікудишня.

І пояснив:

— Я п’ять років працював на складі деревини, і знаю що до чого. Купець мусить знати, де росло дерево і чому його зрізали. Це не варт продавати в Кенігу. Селяни розберуть на дрова та огорожу. Але жоден з них не візьме цього на сволок чи двері.

Герману все було зрозуміло. В тому числі й те, що ніхто не збирається вчити його цієї лісорубської премудрості, бо вона йому не знадобиться. Він не столяр і не тесля. Але йому це було чомусь цікаво. І він спитав:

— А коли немає можливості взнати, як тоді визначають — добра деревина чи ні?

Балтазар з Богушем подивились на Германа із зацікавленням.

— По звуку можна впізнати, яка в дерева серцевина: слаба чи кріпка, — мовив управитель. — Еге ж, Балтазаре?

— Моє діло правильно зрубати, — скромно відказав Балтазар, — аби легко впало…

— Ви майстер свого діла, кожен знає. Але тут мені здається, треба помічника.

— Не треба. Я сам впораюсь, а тоді підводу пришлете.

По дорозі додому Богуш розповів, що позаторік помічника Балтазара на смерть привалило деревом, зовсім молодого хлопчину, і хоч вини лісоруба в тому не було, він покинув ремесло й сховався у своїй хатині.

У лісі Богуш так захопився роботою, що Герман знову почував себе усуненим від справ, але тут можна було принаймні задавати якісь питання, наприклад, чи всюди в лісі може проїхати підвода, або як далеко до найближчого тартаку. Колись у маєтку був свій тартак, доки тітка не продала більшої частини лісу. За всіма тими практичними питаннями Герман забув про перетікання тіней у лісі, про крик сойки, що спершу так дратував його. Цей ліс був невеликий, без дичини, без мисливського будиночка, і зі східного боку вгрузав у болото. Герман раптом усвідомив, що в маєтку не все бездоганно, як здавалось йому спочатку, що тут не завжди роблять правильні речі, бо навіщо було продавати ліс? Значить, у тітки були якісь труднощі з грошима. Може, рік неврожайний видався.

Навіть сама думка про те, що він може щось змінити, видалася йому цілковитим божевіллям. Усе це через військо, де думають і вирішують за тебе. До тітчиних слуг та орендарів треба мати вищий чин, ніж у нього. Але якщо нічого не змінювати, усе почне йти до занепаду. Утім, що тобі до того, Германе! Хай усе котиться в прірву.

Але тоді прірва потягне його за собою. РОБИ ХОЧ ЩО-НЕБУДЬ — це відтепер мусить стати його девізом. Коли Герман вийшов з-під материної опіки, вона дуже швидко подалася і звичайна застуда звела її в могилу. Вона не чинила опору хворобі. Його полк стояв тоді у Берліні, й він заледве встиг на материн похорон. Є самогубці, котрі вбивають себе повільно, бо свідомість їхня застоюється як кров. Напевно, тому всихають дерева, яким бракне сонця, бо його заступають дерева більші й вищі. Вони перестають боротися за свій життєвий простір.

Від цієї думки Герману стало моторошно. Ось двоє людей, які щось роблять. Один очищає ліс від хворих і слабких дерев, а інший міркує, яку вигоду з цього отримати. А поруч — життя, що саме себе знищує, позаяк не може знищити інші життя.

Війна. Ні, гірше, ніж війна, набагато гірше. Бо війни починають і завершуються піднесенням, або їх можна уникнути, а основа життя залишається незмінною — нерівність та несправедливість. З цим кожне життя невпинно рухається до смерті.

Коли вони верталися назад, коні стояли на сонці й потерпали від надокучливих мух і спраги хтозна вже скільки. Це обурило й засмутило Германа. Ніхто з них не здогадався взяти кучера, який подбав би про тварин, відвів у затінок і дозволив попастися на зеленій траві, що була зовсім поруч. А Богуш навіть цього не зауважив, всівся у бричку й вигляд у нього був людини, що зробила вдалу оборудку й заслуговує на добрий обід.