Чортова пригода - Вовчок Марко - Страница 3

Вона ще каже, а я вже долі лежу і шию наставив: «Сідай, моє золото, мостись, моє серце…» І повіз на шиї… І возив… І по горах, і по долинах, по всіх українах… Возив і в сльоту, і в мороз, і в спеку. Часом духу вже в мене не хвата, от-от впаду, а трохи вона скривиться, то де та сила візьметься — знов порхну так, що аж залускотить. Возив, поки їй надокучило. «Обридла мені та гулянка, зсади мене швиденько!» Я поспішавсь, а був дуже зморений, аж в очах мені зеленіло, і хоч не впав, а не вдержався, трохи похитнувся і схитнув її злегенька.

Та знов у плач.

— Що ж вона? — питаю.

— Розгнівалась. «Зателепа! — гнівається. — Плюгаш безмозкий… Бецман… вайло дурне!»

Пригадує та вилічує, як вона його шанувала, та з жалю аж труситься.

— А ви ж що їй на те?

— Я прошу: «Серце, вибач мені…»

— Та й моторяка ж з вас! — сміюся. — «Вибач, серце!» Коли б мене, я б перед нею не замружив ока, я б таку дзундзуриху добре приборкав!

— Як свою Гапку?

Отаке бісеня, здається, спантеличився з скорботи, а не забува, що й Гапка не щодня свята…

— Що вам та Гапка на заваді? — кажу. — Не за Гапку річ, а за вашу кралю… Так оце кажете ви їй «вибач, серце», а вона?

— Одвертається та кепкує: «Зателепа, вайло, потрощив мені усі кісточки». А далі вже й не озивається. Прохав, плакав гіркими, благав та, благаючи, й кажу: «Рад би для тебе надвоє перерватися». А вона тоді: «Ану, перервись надвоє!» Я трохи не до неба підскочив, що хоч промовила до мене, і в один черк так перервавсь, що половина мене коло її ніжок, а половина геть на одшибі опинилась.

— Вжахнулась? — питаю.

— Не вжахнулась! — зітха важенько. — «Оце і всього того дива? — кепкує. — Що то перерваться надвоє! Дурниця, пустяковина… Коли б начетверо!» Я зараз начетверо…

— Вдовольнили кралю?

— Не вдовольнив… «Чому, — каже, — не навосьмеро?»

— Ви навосьмеро?

— Я навосьмеро…

— Догодили-таки?

— Подивилась й зморщила носок… «Що то таке? Якісь мотлохи, чи що? Локшина якась! Тьху! Яке ж погане! Нехай мої оченята й не дивляться…» Пішла і… заспівала…

Далі вже й не промовить — попридушив його жаль, як зашморгом.

Посиділи мовчки, — він, смакуючи свою лихо, а я — роздумуючи та розгадуючи… Боже, боже! Що та жінка може! І котра ж найущипливій стає сіллю в оці, найуїдливій колючкою в серці, чи бісівська, чи хрестьянська. Хрестьянин, хвалить бога, не пекельного роду, не приділяно йому господом, щоб він надвоє чи начетверо переривався, а проте інколи і хрестьянину трапляється така краля, що йому на мотлохи пошматкує серце, на дрізочки поб’є душу… Роздумався я отакечки, розгадався та, трохи позіхавши, почав всміхатись: «Не всі дома, — всміхаюсь, — у сього бісеняти, що коло мене бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірше: у якім-то ми, поздоров нас боже, пишемось непроторенні дурні! Часом нікчемніш ми від того витороплюватого бісика…»

А бісик як гримне на мене:

— Ану ж, чого зубами блискочеш, хвастику, ставай у пригоді! Запобігай лиху! Рятуй!

Я зирк на його, а він наче разом сказивсь, і така з його іскра сипле, що аж у вирві сичить. Я хутенько посунувсь далі — бо сиділи ж рядом — та й на його:

— А чого се ти, навіжене чортеня, гримаєш на мене, як на свого чортового батька?

— Бо хвастик з тебе! Хвастик! Хвастик! — скиглить, наче його завійна ухопила.

— А от, — кажу, — як попаду я тебе за твої бісові ріжки, то поти вони й стриміли…

І таки б я його повчив, так неохота, бачте, поганитись…

— Зажди, — кажу, — зажди, дам я тобі…

І не чує, так розпаливсь, та все:

— Хвастику! Хвастику!

— Як ти, — кажу, — дурне бісеня, за мою добрість, що я тебе пожалів, отак на мене визвірився, то пропадай ти із своєю гаспидською жінкою. Яке наварив, таке й поживай; не буде тобі від мене ніякої ради, ані поради.

— Давай раду! — верещить. — Давай, бо хваливсь, що даси… давай, хвастику.

До того ще почав лаятись, та так погано, що й москаль, здається, його б не переміг, та так клене, що й найязиката перекупка мусила б сховатись під лаву. А сам так і сікається в вічі, як оса… Спом’янув і Гапчин макогін: «Нехай тобі (нібито мені) довіку Гапчин макогін голову товче, а ти щоб похилявсь та тільки белькотав: „Гапуню, серце! Гапуню, рибко…“»

«А бодай ти скис!» — думаю, а тим часом потрохи все далі й далі від його посуваюсь… бо вже й надокучило мені каляться з нечистою силою… та до того ще й така думка: чи не доведеться мені за цю пекельну кумпанію возить попа в решеті?.. Та й кажу:

— Не дурно, — кажу, — у нас говориться, що як хочеш позбутись приятеля, то нагодуй його або пожалуй та запоможи його лиху. Мабуть, і у вас, бісів, такий самий звичай… Отака твоя дяка за мою ласку?.. За мою добрість?..

Він ніби трохи засоромився — покинув лаятись і схопив у лапки свою дурну голову, наче вона йому розпадається з туги. А я, вважаючи, що він втихомиривсь, зразу гонів на двоє геть від його. Так постерегло кляте чортеня.

— Га! Ізраднику! Втікать!

Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу, та з верби й захрестився наокруги.

Як він заскавучить, як заскиглить, боже мій! Світе мій! І тудою звивається, і сюдою-хоче до мене присікатися, та ба! — нічого не вдіє — захрещено… Тільки дурно мордується…

Та й мордувалося ж скажене бісеня! І скаче, і тупоче, і по землі качається, і вгору пнеться, копитцями і толочить, і риє, ріжками і довбає, і креше, зубами ляска, аж поза річкою лунає, очима вже помотлошив мене і пожер… Крутиться, вертиться, скавучить, скиглить, свергоче, виє, стогне… А з самого таке полум’я приска, неначе стонадцять кіп смоляного віхтя палає.

А я умостивсь собі на вербі й байдуже мені: «Нехай, — думаю, — турецький син мордується! Я спокійненько та гарненько пересиджу, поки на світ благословиться, — а заспівають півні, нечиста сила зслизне, тоді поберусь додому… бо таки вже час…»

Посидів я трохи, подивився, потішивсь… далі й надокучило мені. Одно — невелика честь на гіллі стриміти, а друге і те, що треба ж і стерегтись трохи, бо нечиста сила каверзна: часом таке тобі утне, що й довіку чмихатимеш… І що далі, то все мені гірш надозолює… До того ще й жалкувати ні на кого, тільки на свій дурний розум: надало змилуватись над тим навіженим пекельником! Я, бачте, такий чоловік — м’якушка, що нехай де яка пригода, або журба, або смуток, то зараз там мої й жалощі… Отже ж і пожалував, бодай його хрінова мати жалувала!

А час хоч не стоїть, та й не летить крилами. На небі зорі аж скачуть і такого їх, наче хто раз у раз з кошиків підсипа; молодик ніби все ще вгору підбивається, соловейко не вгава — щебече… Коли ще на те світання благословиться!

І така на себе досада мене допікає, що якби се не я, а хтось інший, то б до ладу його вичубив. Зітхаю важенько та думаю: «Гриць наварив, Гриць і поживай!»

Тільки що я собі теє промовив, мене наче вхопило: годі панькатися з тією принукою. Удостачу тієї підгнети! Не хочу! Не буду! Раз мати родила!

Обхрестивсь та й беркиць з верби впрост на гаспидові ріжки… Несамовито загарчав гаспид… Земля наче луснула… Загуло, завихтирило… Усе пішло обертом… Та як черкне мене вгору, то я фуркнув, як з лука… І понесло мене, наче степові пухи… Несе-несе-несе… та все околіями; аж геть поза Трощанські гаї, поза Сорочий Брод, поза Гайворонський степ, та поза якісь кручі, та ягури, та бескиди… Та як бехнуло, то аж трохи не на три цалі у землю мене втрощило… Схаменувсь помалу, підводжусь, роздивляюсь… Се ж я у проваллі поза млином! День вже такий як бик, тичба людей гомонить коло греблі, а Гапка надо мною молитвочку вичитує… Сказано, жінка: тут би дякувати господеві, що визволив чоловіка з напасті, а вона нарікати, та гудити, та кепкувати… І що ж ви думаєте, досі не йме віри! «П’яницям, — наполягає, — катзна-що верзеться…» Себто я п’яниця… Та до того як візьметься свої докладки докладать та вигадки вигадувать — бодай і не снилось! То я вже і не змагаюсь, а як той побідаш, що сіяв ячмінь, а жінка йому: «Гречка!» Згоджуюся й я: «Нехай буде гречка!»