Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 95

— Неправда, — сказала я. — По-перше, тому що ти страшенно доброчесний, як на вампіра.

Він усміхнувся.

— Гаразд, хай буде так. Холод буде по-друге. І по-третє… як би тобі сказати… ти і справді смердиш, кохана, — він скривив носа.

Я зітхнула.

— І по-четверте, — тихо промовив він, нахиляючись до мого вуха. — Ми спробуємо, Белло. Я зроблю все, як обіцяв. Але я не хочу, щоб це сталось у відповідь на дії Джейкоба Блека.

Я зіщулилась і сховала обличчя в нього на плечі.

— І по-п’яте…

— Щось перелік дуже довгий, — пробурмотіла я. Він засміявся.

— Так, але хіба ти не хочеш дізнатися про битву?

Коли він це промовив, надворі пронизливо завив Сет. Все моє тіло закрижаніло. Я несвідомо стисла ліву руку в кулак, нігті боляче встромились у перев’язану долоню, доки Едвард не взяв і обережно не розслабив моїх пальців.

— Все буде добре, Белло, — пообіцяв він. — На нашому боці майстерність, тренованість та неочікуваність. Все скінчиться дуже швидко. Якби я не був упевнений у цьому на всі сто, я б уже був там, а ти б сиділа тут, прикута ланцюгом до ялинки абощо.

— Аліса така маленька, — простогнала я.

Він усміхнувся.

— Це, певна річ, могло би бути проблемою… якби хтось був здатен її зловити.

Сет почав скімлити.

— Що не так? — стурбовано поцікавилась я.

— Просто він роздратований тим, що стирчить тут із нами. Він знає, що зграя прислала його сюди, подалі від баталії, аби захистити. А в нього аж п’яти сверблять — так хочеться приєднатися до них.

Я сердито подивилась у бік Сета.

— Перволітки натрапили на кінець сліду, він вплинув на них, ніби заклинання, Джаспер — просто геній. Вони занюхали запах тих, хто на галявині, і розділяються на дві групи. Все саме так, як казала Аліса, — шепотів Едвард, його погляд був десь далеко. — Сем веде нас навкруги, щоб улаштувати засідку… — Едвард був такий зосереджений на тому, що слухає, аж навіть ужив множину на позначення зграї.

Раптово він поглянув на мене.

— Дихай, Белло.

Я спробувала зробити те, що він просить. Я чула Сетове важке сaпання за стіною намету і силкувалась пристосувати свої легені до такого ж ритму, щоб збалансувати дихання.

— Перша група вже на галявині. Ми чуємо звуки битви.

Я стисла зуби.

Едвард засміявся.

— Ми чуємо Еммета, він гарно розважається.

Я знову примусила себе підлаштуватися під дихання Сета.

— Наближається друга група, вони поки що не звертають на нас уваги. Вони нас не чують.

Едвард заричав.

— Що там? — видихнула я.

— Вони говорять про тебе, — його зуби стиснулися. — Вони мають упевнитися, що ти не втечеш… Чудовий хід, Лі! М-м-м, а вона швидко рухається, — схвально прошепотів Едвард. — Один із перволітків напав на наш слід, а вона вклала його навіть перш, ніж він устиг розвернутися. Сем допомагає їй покінчити з ним. Обидві сторони роблять маневри для відвернення уваги… Ні, дозволь Сему керувати. Тримайтесь осторонь, — бубонів він. — Розділіть їх, не дайте їм захищати спини одне одного.

Сет жалібно заскиглив.

— Так уже краще, женіть їх на галявину, — схвалив Едвард. Доки він подумки спостерігав за битвою, його тіло неусвідомлено рухалось, виконуючи ті рухи, які б він робив, якби був на галявині. Ми й досі трималися за руки. Я переплела свої пальці з його. Принаймні він був не там.

Раптова відсутність звуку була єдиним попередженням.

Сетове сaпання стихло, й оскільки я дихала з ним у такт, то миттю це помітила.

Я також припинила дихати, занадто налякана, щоб примусити свої легені працювати, коли збагнула: щось спонукало Едварда застигнути, перетворившись на льодяну скульптуру переді мною.

О ні. Ні. Ні!

Кого ми загубили? Їхнього чи нашого? Все через мене, це я в усьому винна.

Так швидко, що я навіть не встигла усвідомити, що саме сталося, я стояла на ногах, а намет, роздертий на шматки, лежав навколо. Едвард розірвав його, щоб вийти назовні? Навіщо? Я вражено мружилась від яскравого світла. Я бачила тільки Сета, він стояв поряд із нами, його голова була всього за кілька дюймів від Едвардової. Одну безкінечну секунду вони пильно дивились один на одного з абсолютною увагою. Сонце відбивалось від шкіри Едварда, і сонячні зайчики блискотіли у Сетовому хутрі. А потім Едвард наполегливо прошепотів:

— Біжи, Сете!

Величезний вовк розвернувся і щез у тінях дерев.

Минуло заледве дві секунди? Мені вони видались годинами. Я була страшенно налякана, аж до нудоти, тим, що на галявині щось пішло не так. Я розтулила рота — вимагати у Едварда, щоб він негайно ж відніс мене туди. Їм був потрібен він, і їм потрібна була я. Якщо доведеться сплисти кров’ю, аби когось урятувати, я це зроблю. Я помру заради цього, як третя дружина. В мене немає срібного кинджала в руці, але я знайду спосіб і без нього…

Перш ніж я встигла промовити хоч склад, я відчула, як мене підкинуло у повітря. Але Едвардові руки мене не відпускали, він просто посунув мене, так швидко, що відчуття було таке, ніби я падаю.

Я огляділась і зрозуміла, що спиною притиснута до стрімчастої скелі. Едвард стояв переді мною, зайнявши стійку, яку я одразу ж упізнала.

В моїй голові розлилось полегшення, але в той сам час серце впало в п’яти. Я все зрозуміла неправильно.

Полегшення через те, що на галявині все йшло за планом. Жах від того, що критична ситуація була тут.

Едвард тримав захисну позицію — напівзігнувшись, руки злегка витягнуті, — з млосною точністю я одразу ж упізнала ці жести. Скеля за моєю спиною нагадувала давні кам’яні стіни на алеї в Італії, де Едвард так само стояв між мною та гвардійцями Волтурі в чорних мантіях. Щось насувалось на нас.

— Хто? — прошепотіла я.

Едвард крізь зуби прогарчав відповідь, яка пролунала голосніше, ніж я очікувала. Занадто голосно. Це означало, що вже пізно ховатися. Ми були у пастці, і вже не важливо, хто почує його відповідь.

— Вікторія, — промовив він, випльовуючи це слово, вимовляючи його, ніби прокльон. — Вона не сама. Прямує за перволітками, лише щоб подивитися, вона битися ніколи і не збиралась, вона натрапила на мій слід. І ухвалила миттєве рішення знайти мене, припускаючи, що ти будеш там, де буду я. Вона мала рацію. Ти мала рацію. Весь час то була Вікторія.

Отже, вона вже була досить близько, оскільки Едвард чув її думки. Я знову відчула полегшення. Якби це були Волтурі, ми обоє б уже були мертві. Але якщо це Вікторія, нам не обов’язково помирати обом. Едвард може вижити. Він управний боєць, як Джаспер. Якщо вона не привела з собою забагато інших, він зможе пробитися до своєї родини. Едвард швидший за будь-кого. Він зможе.

Я була рада, що він відіслав Сета. Звісно ж, не було нікого, кого б Сет міг покликати на допомогу, Вікторія ідеально вибрала час для свого рішення, але хоча б Сет був у безпеці. Я не могла уявити собі величезного пісочного вовка, коли згадувала його ім’я, — лише незграбного п’ятнадцятирічного хлопчиська.

Тіло Едварда перемістилось, зовсім трошки, майже непомітно, але цей рух підказав мені, куди дивитись. І я почала пильно вдивлятися в темні тіні лісу.

Це було схоже на те, ніби мої нічні страхіття ожили і йшли мене привітати.

Двоє вурдалаків повільно випливли на маленьку галявину, де стояв наш намет, вони дивились уважно, і нічого не могло сховатись від їхніх пильних поглядів. Вони сяяли, як діаманти на сонці.

Я бачила тільки білявого хлопчика — так, він був лише хлопчиком, незважаючи на те, що був дужим та високим, — він досяг десь мого віку, коли його перетворили. Його очі були такими яскраво-червоними, яких я в житті не уявляла, я навіть не могла в них дивитися. Незважаючи на те, що він був найближчим до Едварда, найпершою небезпекою, я втупилася не в нього.

Тому що трохи оддалік на мене витріщалася Вікторія.

Її руде волосся було навіть яскравішим, ніж я пам’ятала, — воно було ніби полум’я. Жодного вітерцю не злітало над галявиною, але здавалось, що язики полум’я навколо обличчя Вікторії злегка тремтіли, наче вони були живими.