Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 82

— Ти мене не любиш? — запитала вона тим самим сумним тоном.

— Звісно ж, люблю. Ти сама це чудово знаєш.

— Тоді чому я передбачаю, що ви втікаєте у Вегас, аби одружитися, і мене не запрошуєте?

— Е-е-е… — промимрила я, червоніючи. Я бачила, що справді образила її почуття, і поквапилась сказати щось собі на захист.

— Ти ж знаєш, як я не люблю робити багато галасу з нічого. Та й у будь-якому разі то була Едвардова ідея.

— Я не хочу знати, чия то була ідея. Як ти могла вчинити так зі мною? Я могла очікувати такої поведінки від Едварда, але не від тебе. Я люблю тебе, як власну сестру, а ти…

— Алісо, для мене ти і справді як сестра.

— Слова! — прогарчала вона. — Гаразд, їдьте. Все одно там не буде на що дивитися.

Вона досі кривилась.

— Що? — перепитала я.

— Як міцно ти мене любиш?

— А що?

Вона дивилась на мене благальними очима, її довгі чорні брови звелися і зійшлись на чолі домиком, а куточки вуст тремтіли. Це краяло мені серце.

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка, — прошепотіла вона, — будь ласочка, Белло, будь ласочка, якщо ти справді мене любиш… Будь ласка, дозволь мені влаштувати ваше весілля!

— Ні, Алісо! — простогнала я, підскакуючи на ноги і відсуваючись він неї. — Ні, не вчиняй так зі мною!

— Якщо ти справді щиро любиш мене, Белло, дозволь.

Я склала руки на грудях.

— Це дуже нечесно. Едвард також використовує проти мене цей прийом.

— Я закладаюсь, що Едвард хотів би, аби все відбулося традиційно, хоч він і ніколи не скаже тобі про це. Та Есме… подумай, як багато важить для неї ваше весілля!

Я знов застогнала.

— Я б ліпше зустрілась із перволітками сам на сам.

— Я буду винна тобі цілих десять років.

— Ти будеш винна мені цілу вічність!

Її очі засяяли.

— Це означає «так»?

— Ні! Я цього не хочу!

— Тобі не доведеться нічого робити, лише пройтися кілька метрів, а потім повторювати за священиком.

— Ні! Ні! Ні!

— Будь ласка? — вона почала підстрибувати на місці. — Будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка!

— Я ніколи, ніколи в житті не пробачу тобі цього, Алісо.

— Ура! — заверещала вона, плескаючи в долоні.

— Це не означає «так»!

— Але означатиме, — проспівала вона.

— Едварде! — прокричала я, визираючи з гаража. — Я знаю, що ти підслуховуєш. Вилізай звідти.

Аліса стояла позаду мене, досі плескаючи в долоні.

— Красно дякую, Алісо, — кисло промовив він, виникаючи десь біля мене. Я обернулась до нього, збираючись висловити йому все, що думаю з цього приводу. Але вираз його обличчя був такий пригнічений і схвильований, що я миттю проковтнула всі свої нарікання. Замість цього я обійняла його і заховала обличчя на його широких грудях, щоб підступна волога, яка виступила на моїх очах, не виказала того, що я плачу.

— Вегас, — Едвард прошепотів обіцянку мені на вухо.

— Жодних шансів, — зловтішно промовила Аліса. — Белла ніколи так зі мною не вчинить. А тобі, Едварде, хочу сказати, що іноді ти не брат, а цілковите розчарування.

— Не будь злюкою, — гримнула я на неї, — на відміну від тебе, він хоче зробити мене щасливою.

— Я також намагаюся зробити тебе щасливою, Белло. Просто я знаю ліпше, що саме зробить тебе щасливою… врешті-решт. Ти мені ще за це подякуєш. Може, і не через п’ятдесят років, але безумовно колись подякуєш.

— Я ніколи не думала, що доживу до того дня, коли мені доведеться сперечатися з тобою, Алісо, але цей день таки прийшов.

Вона розсміялась своїм чудовим срібним сміхом.

— То зрештою ти покажеш мені обручку — чи ні?

Я з переляку скривилась, коли Аліса безцеремонно схопила мою ліву руку — і потім так само швидко її відпустила.

— Ой. Я ж бачила, як він надіває тобі… Я що, щось проґавила? — запитала вона. На секунду, звівши брову, вона зосередилась — і вже за мить сама відповіла на власні запитання. — Ні, весілля ж досі в силі?

— Белла має проблеми з прикрасами, — пояснив Едвард.

— Що, ще один діамант? Гадаю, на каблучці їх достатньо, але я бачу, що один він уже…

— Досить, Алісо! — Едвард нагло обірвав її. Те, як він на неї подивився… він знов був схожий на вампіра. — Ми поспішаємо.

— Я щось не зрозуміла. Що там було про діаманти? — спитала я.

— Ми поговоримо про це пізніше, — промовила Аліса. — Едвард має рацію, вам ліпше поквапитись. Вам іще потрібно приготувати пастки і поставити намет до того, як почнеться негода, — вона насупилась, і її обличчя зробилось стурбованим, навіть знервованим. — Белло, не забудь куртку. Буде дуже холодно, зовсім не по сезону.

— Я вже взяв, — запевнив її Едвард.

— Гарної вам ночі, — сказала вона нам на прощання.

Сьогодні ми діставалися галявини вдвічі довше, ніж зазвичай. Едвард хотів переконатися, що мого запаху не буде ніде поряд із тим шляхом, яким пізніше прямуватиме Джейкоб. Він ніс мене на руках, а на моєму звичайному місці, в нього за спиною, сьогодні висів рюкзак.

Едвард зупинився в дальньому кінці галявини й опустив мене на землю.

— Гаразд. Тепер іди стежкою на північ, торкаючись усього, чого тільки можливо. Аліса дала мені детальний опис шляху, яким рухатимуться перволітки, тож дуже швидко вони перетнуть нашу стежку.

— На північ?

Він посміхнувся і вказав мені вірний напрямок.

Я пішла блукати лісом, залишаючи яскраве жовте світло на диво сонячного дня позаду на галявині. Може, Аліса помиляється щодо снігу в своїх уривчастих видіннях? Я дуже на це сподівалась. Небо було цілком безхмарним, лише вітер завивав на відкритих місцевостях. Поміж дерев було спокійніше, але досить холодно, як на червень. Незважаючи на те, що я була вдягнена в кофтинку на довгий рукав, та ще й у теплий светр, моя шкіра взялася сиротами.

Я рухалась повільно, торкаючись долонею всього, чого могла сягнути рука: нерівної кори дерев, вологої папороті, каміння, вкритого мохом.

Едвард був поряд, він рухався паралельно, кроків за двадцять від мене.

— Я все правильно роблю? — гукнула я йому.

— Бездоганно.

І тут у мене з’явилась ідея.

— Це допоможе? — спитала я і провела рукою по голові, за нею потяглося кілька волосинок. Я вмостила їх на папороті.

— Так, це зробить запах твого сліду міцнішим. Але не треба висмикувати волосся, Белло. Все і так спрацює.

— Маю кілька зайвих волосин, тож можу поділитися.

Під деревами було незатишно, і мені зараз дуже хотілося іти поряд з Едвардом і тримати його за руку.

Я повісила чергову волосинку на зламану гілку, що перегородила мені шлях.

— Знаєш, — промовив Едвард, — ти не повинна дозволяти Алісі робити все, як кортить їй.

— Не хвилюйся про це, Едварде. Я не збираюсь безжально кидати тебе біля вівтаря.

Десь у глибині душі я відчувала, що Аліса досягне того, що вона хоче, тому що коли вона чогось хоче, то стає абсолютно нерозбірливою в засобах для досягнення своєї мети, а ще тому, що я дуже швидко капітулюю, коли вона тисне на моє почуття провини.

— А я про це і не хвилююся. Я просто хочу, щоб усе було так, як хочеш ти.

Я придушила зітхання. Якщо я скажу правду, вона може образити Едварда, а правда в тому, що мені, за великим рахунком, було байдуже, як усе відбуватиметься, тому що будь-який варіант для мене буде просто різним рівнем страхіття.

— Ну гаразд, навіть якщо Аліса влаштує все, як їй заманеться, ми можемо обійтись невеличкою церемонією. Всі свої. Еммет може отримати в інтернеті церковну ліцензію на проведення шлюбного обряду.

Я засміялась.

— Це звучить краще.

Я почуватимусь менш офіційно, якщо обітниці читатиме Еммет, і це — безсумнівно плюс. Але мені буде важко зберігати відповідний вираз обличчя.

— Ось бачиш, — промовив він з посмішкою. — Завжди є місце для компромісу.

В мене забрало досить багато часу, щоб дістатися місця, де армія перволітків-вурдалаків неодмінно наразиться на мій слід, але Едвард ні разу не виявив нетерплячості через швидкість мого пересування.