Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 80

— Отже, звісно ж, для мене все вже втрачено, навіть якщо ти права щодо моєї душі.

— Ні, не втрачено, — злісно почала я сперечатися.

— Заповідь «не убий» широко розповсюджена у всіх системах вірувань. А я вбив багато людей, Белло.

— Тільки лихих людей.

Він знизав плечима.

— Може, це враховується, а може, і ні. Але ти не вбила нікого…

— Звідки ти знаєш? — буркнула я.

Він посміхнувся, але все одно проігнорував зауваження.

— І я зроблю все, щоб застерегти тебе від такої спокуси.

— Гаразд. Але ми сперечаємось не з приводу скоєння вбивств, — нагадала я йому.

— Цей принцип діє в нашій суперечці також, із тією єдиною відмінністю, що в цій сфері я такий самий незаплямований, як і ти. Можу я залишити хоч одне правило непорушеним?

— Одне?

— Ти ж знаєш, що я крав, брехав, я бажав чужого… єдине, що в мене залишилось, то це моя цнота, — він криво посміхнувся.

— Я брешу весь час.

— Так, але ти не вмієш брехати, тому це майже не рахується. Ніхто все одно тобі не вірить.

— Я справді сподіваюсь, що ти помиляєшся, тому що в іншому разі з хвилини на хвилину Чарлі виламає двері з зарядженим пістолетом у руках.

— Чарлі почувається щасливішим, коли удає, що ковтає твої історії. Він краще брехатиме сам собі, ніж намагатиметься дізнатися правду, — Едвард посміхнувся.

— А коли це ти чужого бажав? — недовірливо спитала я. — В тебе ж усе є.

— Я бажав тебе, — його усмішка затьмарилась. — Я не мав жодного права на це, але я все одно простяг руки і взяв тебе. А тепер лише поглянь, на кого ти перетворилась! На спокусницю вурдалаків, — він похитав головою з удаваним жахом.

— До речі, ти маєш право бажати того, що вже твоє, — проінформувала я його. — Крім того, я гадала, що ти про мою цноту непокоїшся.

— Так і є. Якщо для мене запізно… хай я буду проклятий, це не каламбур, але я не дозволю прокляттю впасти і на твою голову.

— Ти не зможеш примусом відправити мене туди, де не буде тебе, — урочисто промовила я. — Там для мене і буде пекло. В будь-якому разі я знаю, як легко вирішити цю проблему. Давай ніколи не помремо?

— Звучить досить просто. І чому я раніше про це не подумав?

Він посміхався мені, доки я не здалась і сердито не хмикнула:

— Отже, ти не спатимеш зі мною, доки ми не одружимось. Правильно?

— Формально я ніколи не зможу спати з тобою.

Я закотила очі.

— Дуже зріле зауваження, Едварде.

— Але не враховуючи деталей — так, ти зрозуміла все правильно.

— Мені здається, в тебе є якась потаємна думка.

Його очі невинно розширились.

— Ще одна?

— Ти знаєш, що могло б прискорити процес, — звинуватила я його.

Він намагався не посміхатись.

— Є лише одна річ, здійснення якої я хотів би прискорити, всі інші можуть чекати хоч вічність… але ти маєш рацію, твої нетерплячі людські гормони — мої найліпші союзники у цій справі.

— Не можу повірити, що все це відбувається зі мною. Коли я думаю про Чарлі… та Рене! Можеш собі уявити, що подумає Анжела? Або Джесика? Тьху! Я вже чую ті чутки, що скоро поповзуть.

Він звів брову, дивлячись на мене, і я знала чому. Яка різниця, що подумають про мене вони, якщо я скоро поїду і ніколи не повернусь? Невже я така чутлива, що не витримаю кількох тижнів косих поглядів та завуальованих розпитувань?

Може, це б і не гризло мене так сильно, якби я не знала, що і я разом із ними поблажливо би пліткувала про будь-яку іншу дівчину, що виходить заміж цього літа.

Жах. Виходить заміж цього літа! Я здригнулась.

І ще, можливо, це б не гризло мене так сильно, якби я не здригалась на саму думку про одруження.

Едвард урвав моє самоїдство.

— Це не мусить бути грандіозна подія. Мені не потрібні фанфари. Ти можеш нікому не казати, і нічого загалом не зміниться. Ми поїдемо у Вегас, ти можеш одягнути старі джинси, і ми попрямуємо до каплиці, де навіть із машини виходити не доведеться. Я просто хочу, щоб усе було офіційно, щоб ти належала мені — і більше нікому.

— Офіційніше, ніж у нас із тобою, вже і бути не може, — пробуркотіла я. Але його пропозиція була не такою вже й кепською. — От тільки Аліса розчарується.

— Ми про це поміркуємо, — він благодушно розсміявся. — Сподіваюсь, зараз тобі обручка не потрібна?

Мені довелося було проковтнути клубок у горлі, перш ніж я змогла говорити.

— Правильно сподіваєшся.

Вираз мого обличчя розвеселив його.

— От і добре. Я надіну її тобі на палець уже досить скоро.

Я пильно подивилась на Едварда.

— Ти так кажеш, наче вона в тебе вже є.

— Є, — безсоромно відповів він. — Чекає на тебе, щоб бути надітою за першого ж прояву слабкості.

— Ти просто нестерпний.

— Хочеш побачити її? — спитав він. І його очі кольору рідкого топазу раптово збуджено засяяли.

— Ні! — я майже заволала — така собі рефлекторна реакція. Зойкнула й одразу ж пожалкувала про це. Його обличчя миттю потемніло. — Хіба що ти справді хочеш її мені показати, — я намагалась виправити ситуацію. Я скрипнула зубами, щоб не показувати свого нелогічного — в цій ситуації — страху.

— Нічого, — знизав Едвард плечима. — Я можу зачекати.

Я зітхнула.

— Едварде, показуй мені ту кляту каблучку.

Він похитав головою.

— Ні.

Я довго, близько хвилини, вивчала вираз його обличчя.

— Будь ласка? — попросила я тихо, експериментуючи зі щойно винайденою мною зброєю. Я злегка торкнулась його обличчя пучками пальців. — Можна мені на неї подивитись?

Його очі звузились, і він пробуркотів:

— Ти — найнебезпечніше створіння, яке я в житті зустрічав.

Але підвівся і з вродженою граційністю опустився на коліна перед маленькою тумбочкою біля ліжка. За мить Едвард повернувся до мене на ліжко і пригорнув однією рукою за плечі. В другій руці він тримав маленьку чорну коробочку. Далі він вмостив її на моєму лівому коліні.

— Нумо, візьми і подивись, — безцеремонно промовив він.

Це було важче, ніж мало би бути, коли мова йшла про те, щоб узяти в руки невинну маленьку коробочку, але я не хотіла знову його образити, тому намагалась угамувати тремтіння рук. Її поверхня була гладенькою, вкритою чорним атлaсом. Я водила пальцями туди-сюди, вагаючись.

— Ти ж не витратив багато грошей, правда? Збреши мені, якщо витратив.

— Я не витратив нічого, — запевнив мене Едвард. — Це ще одна річ, що була у використанні. Це каблучка, яку мій батько подарував матері.

— О! — вражено вигукнула я і взяла кришечку великим та вказівним пальцями, не насмілюючись відкрити.

— Гадаю, вона дещо старомодна, — він жартома вибачався. — Старомодна, як і я. Можу подарувати тобі щось сучасніше. Щось від Тифані, хочеш?

— Я люблю раритетні речі, — прошепотіла я, невпевнено відкидаючи кришку коробочки.

Затишно влаштувавшись на чорному атласі, в тьмяному світлі сяяла каблучка Елізабет Мейсон. Довгастий овал був прикрашений косими рядами блискучих круглих камінців. Обідок був золотим, дуже ніжним та витонченим. Золото утворювало тонесеньке павутиння навколо діамантів. Я ніколи не бачила нічого схожого. Бездумно я гладила рукою коштовні камені.

— Вона така чарівна, — вражено прошепотіла я собі під ніс.

— Тобі подобається?

— Вона чудова, — знизала я плечима, прикидаючись незацікавленою, — вона не може не подобатись.

Едвард усміхнувся.

— Нумо подивимось, чи пасуватиме вона тобі.

Я стиснула ліву руку в кулак.

— Белло, — зітхнув він. — Я не збираюся припаювати її тобі до пальця. Просто поміряй, щоб я знав, чи не потрібно підганяти розмір. Тоді одразу ж можеш зняти.

— Ну, гаразд, — пробуркотіла я.

Я простягла руку по каблучку, але швидкі Едвардові пальці мене випередили. Він сам узяв мою ліву руку і надів каблучку на підмізинний палець, там, де їй місце. Потім він підняв мою руку, і ми обоє роздивлялись, як виблискує овал на тлі шкіри. Мати обручку на пальці було не так уже й жахливо, як я очікувала.