Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 76

— Ти справді можеш іти, — запевнила я. Але він нічого не відповів, лише поклав голову на лапи.

Я пильно дивилась на яскраві сріблясті хмари, не бажаючи бачити тренування вурдалаків. Моя уява і так мала забагато пального, їй було де розгулятися. На галявині пурхав легкий вітерець, і я здригнулась. Джейкоб посунувся ближче до мене, притуляючись своїм теплим хутром до мого лівого боку.

— О, дякую, — прошепотіла я.

Вже за кілька хвилин я схилилась на його широкі плечі. Так сидіти було набагато затишніше.

Хмари повільно пливли по небу, то затемнюючи, то знов відкриваючи місяць, ніби хтось то накладав на нього темні латки, то знову їх знімав.

Неуважливо я запустила пальці в хутро на Джейковій шиї. Пролунав той дивний звук, схожий на гудіння, як і вчора. Цей звук був таким затишним! Він був грубішим, навіть дикішим, ніж котяче муркотіння, але висловлював те саме почуття задоволення.

— Ти ж знаєш, у мене ніколи не було собаки, — задумливо промовила я, — я завжди хотіла, але в Рене алергія на хутро.

Джейкоб засміявся, його тіло злегка струшувалось піді мною.

— Ти зовсім не хвилюєшся через суботу? — поцікавилась я в нього.

Він повернув до мене свою велетенську морду, і я побачила, як він зробив круглі очі.

— Як би я хотіла почуватися так само оптимістично!

Він поклав голову мені на ногу і знов почав «муркотіти». Від цього мені стало трохи легше.

— Що ж, гадаю, завтра ми йдемо у «похід».

Він загуркотів, звук був сповнений ентузіазму.

— Це може бути довгий похід, — попередила я його. — Едвард відмірює відстань зовсім не так, як усі нормальні люди.

Джейкоб знову загавкав — засміявся.

Я глибше закопалась у його хутро і поклала голову йому на шию.

Це було дивно. Навіть незважаючи на те, що Джейк був не в своїй звичайній подобі, я дедалі більше відчувала, що ми з ним повернулись у старі часи, коли були він, я і наша легка дружба, така сама природна, як дихання — вдих і видих, чого вже давно не траплялось, коли я була поряд із Джейком у його людській подобі. Дивно, що я знов відчула це саме тут, оскільки гадала, що саме ці вовчі штучки і зруйнували нашу дружбу.

На галявині продовжувались смертельні ігри, тому я знов утупилась у затемнений місяць.

РОЗДІЛ 20. КОМПРОМІС

Усе було готово.

Я спакувала речі для дводенного візиту «до Аліси», і моя сумка чекала на пасажирському сидінні пікапа. Квитки на концерт я презентувала Анжелі, Бенові та Майку. Майк збирався запросити ще й Джесику, отже, все йшло точно за планом, саме так, як я і сподівалась. Біллі позичив у старого Квіла Атеари човен і запросив Чарлі порибалити у відкритому морі, доки не почнеться вечірній матч. Коліна та Бреді, двох наймолодших вовкулак, залишили захищати Ла-Пуш, хоч вони і були тільки дітьми — їм обом виповнилось по тринадцять. Навіть при такому розклaді Чарлі був у більшій безпеці, ніж будь-хто у Форксі.

Я зробила все, що могла. Намагалась прийняти все як є і забути про те, що від мене не залежить, принаймні на сьогоднішній вечір. Так чи інак, за сорок вісім годин усе скінчиться. Ця думка майже заспокоювала. Едвард благав мене розслабитись, і я силкувалась виконати його прохання.

— Ми можемо на цю ніч забути про все, окрім нас двох? — просив він, вдивляючись у мене з усією силою свого погляду. — Мені здається, що нам завжди буде замало часу, проведеного саме так. Я маю бути з тобою. Тільки з тобою.

Погодитись із ним було нескладно, незважаючи на те, що я знала: простіше сказати, ніж справді полишити всі свої страхи позаду. В моїй голові були зараз зовсім інші питання, і те, що сьогодні вночі ми будемо лише вдвох, допоможе знайти на них відповіді.

Деякі речі змінилися.

Наприклад, я була готова.

Я була готова приєднатися до його родини і до його світу. Страх і провина, і муки сумління, які я зараз відчувала, багато чого мене навчили. Я мала чудову можливість зосередитися на цьому, коли пильно дивилась крізь хмари на місяць, відпочиваючи біля вовкулаки, — тоді я зрозуміла, що більше не панікуватиму. Наступного разу, коли щось або хтось знов вирішить нас скривдити, я буду готова. Буду помічницею, а не перешкодою. Едварду більше ніколи не доведеться вибирати поміж мною та своєю родиною. Ми будемо партнерами, як Аліса та Джаспер. Наступного разу і я зіграю свою роль.

Я почекаю, доки меч, занесений на моєю головою, заберуть, щоб Едвард був задоволений. Але в цьому немає необхідності. Я вже готова.

Не вистачає лише однієї маленької дрібнички.

Лише дрібничка, але є речі, які не зміняться ні за яких обставин: наприклад, те, як відчайдушно я його кохаю. В мене було достатньо часу, аби обміркувати, чому Джаспер та Еммет заклалися на мене, й аби усвідомити те, що я втрачу, припинивши бути людиною, і те, чого я втрачати не хочу. Я твердо знала, який саме людський досвід я хочу отримати, перш ніж стану не-мертвою.

Тож нам було над чим попрацювати сьогодні вночі. Після всього, що я бачила впродовж останніх кількох років, я більше не вірила в слово «неможливо». Щоб зупинити мене тепер, знадобиться щось суттєвіше.

Ну добре, якщо відверто, можливо, все буде дещо складнішим, ніж я собі уявляю. Але я збиралась спробувати.

Оскільки я була так рішуче налаштована, не дивно, що коли ми під’їжджали до Едвардового будинку, я була знервована. Я досі не знала, як здійснити те, що замислила, і це забезпечувало мені нервове збудження. Едвард усівся на пасажирське сидіння і воював з посмішкою, дивлячись на те, як повільно я їду. Я здивувалась, але він не наполягав на тому, щоб самому сісти за кермо, — здавалось, що сьогодні моя швидкість повністю його задовольняла.

Коли ми нарешті досягли будинку, вже смеркло. Незважаючи на це, газон перед будинком яскраво сяяв од світла, що лилося з усіх вікон.

Не встигла я заглушити двигун, я Едвард уже був біля моїх дверцят, відчиняв їх. Однією рукою він допоміг мені вилізти з машини, другою підхопив мою сумку з сидіння авта і перекинув її через плече. Його вуста знайшли мої, і я лише почула звук від того, що він штовхнув дверцята машини, зачиняючи їх за мною.

Не перериваючи поцілунку, він підняв мене на руки, наче вклав у колиску, і поніс до будинку.

Чи були вхідні двері відімкнені? Я не знаю. Однак ми були вже всередині, в мене крутилась голова. Я нагадала собі не забувати дихати.

Поцілунок не налякав мене. Він не був схожий на поперед ні, коли я відчувала, як страх та паніка виповзають із-під Едвардового контролю. Його губи більше не були напруженими, вони були палкими, ніби він був так само, як і я, схвильований і захоплений тим, що сьогодні ми лише вдвох. Едвард продовжував цілувати мене впродовж кількох хвилин на вході, він був менш обережним сьогодні, я відчувала лише холодні й нетерплячі вуста.

Я вже почувалася трохи оптимістичніше. Ймовірно, отримати те, що я хочу, буде не так уже і складно, як я очікувала.

Та ж ні, все буде саме так складно. З тихою усмішкою він поставив мене на підлогу, і далі тримаючи за руку.

— Ласкаво просимо додому, — промовив він, його очі зробились вологими та теплими.

— Чудово звучить, — відповіла я, затамувавши подих.

Едвард злегка відсторонився від мене, і я миттю оповила руки навколо його шиї, не бажаючи, щоб нас розділяв хоч міліметр простору.

— Я щось для тебе маю, — промовив він діловим тоном.

— Справді?

— Ну, річ, що була у використанні, пам’ятаєш? Ти сказала, що це допустимо.

— Так, правда-правда, здається, я саме так і сказала.

Він посміхнувся на мою реакцію.

— Вона нагорі, в моїй кімнаті. Давай я піду і принесу її?

Його спальня…

— Звісно, — погодилась я, відчуваючи, що хитрую, і сплела свої пальці з його. — Ходімо.

Мабуть, Едвардові дуже не терпілось подарувати мені свій не-подарунок, тому що звичайна людська швидкість не була достатньо швидкою для нього. Він знов підхопив мене на руки і майже злетів по сходах до дверей своєї кімнати. Там він поставив мене на підлогу, а сам кинувся до шафи. Перш ніж я встигла зробити хоч крок, він уже повернувся, але я вдала, що не бачу його, і ступила до величезного золотого ліжка, бухнулась на краєчок, а потім переповзла на середину. Там я скрутилась калачиком і обвила руки навколо колін.