Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 58

— Навіть віддалено не схоже, — відповіла я холодно.

Він стиснув губи.

— Ти просто так кажеш. Але я знаю, що це не так.

Кілька секунд він міркував, але потім підбадьорився і промовив:

— Просто ти скаженієш. Я маю небагато досвіду у цих справах, але мені здалося, що це було неймовірно.

Я застогнала від огиди.

— Поміркуй про це сьогодні вночі. Коли він гадатиме, що ти спиш, подумай про те, що в тебе є вибір.

— Якщо я і думатиму про тебе сьогодні вночі, то лише через те, що ти наснишся мені в нічному страхітті.

Він скинув швидкість так, що авто ледь їхало, обернувся і пильно подивився на мене своїми великими серйозними темними очима.

— Белло, просто поміркуй про те, як усе могло би бути, — м’яко, але нетерпляче переконував він. — Для мене тобі не потрібно змінюватись. Ти знаєш, що Чарлі буде щасливий, якщо ти обереш мене. Я можу захистити тебе так само, як і твій вампір, а може, навіть і краще. Я зроблю тебе щасливою, Белло. Є стільки речей, які я можу тобі дати, а він ні! Я закладаюся, що він не може навіть поцілувати тебе так, як я, бо зробить тобі боляче. А я ніколи, ніколи не скривджу тебе, Белло.

Я показала йому свою зламану руку.

Він зітхнув.

— То була не моя провина. Треба було думати.

— Джейкобе, без нього я не можу бути щасливою.

— Ти ніколи не пробувала, — не погодився він. — Коли він покинув тебе, ти витрачала всю свою енергію, чіпляючись за нього. Ти б могла бути щасливою, якби відпустила його. Ти б могла бути щасливою зі мною.

— Я не хочу бути щасливою ні з ким, окрім нього, — відтяла я.

— Ти ніколи не зможеш бути так упевнена в ньому, як ти впевнена в мені. Він залишив тебе одного разу і може зробити це знову.

— Ні, він так не вчинить, — процідила я крізь зуби. Біль від спогадів обпік мене, наче від удару батогом. Закортіло зробити Джейкобу теж боляче.

— Одного разу ти також покинув мене, — холодним голосом нагадала я йому, згадуючи, як він тижнями ховався від мене, які слова говорив мені в лісі побіля будинку…

— Я ніколи не кидав тебе, — відповів він палко. — Мені сказали, що я не можу спілкуватися з тобою, що для тебе небезпечно, якщо ми будемо разом. Але я ніколи не полишав тебе, ніколи! Вночі я бігав навколо твого будинку, так само як і зараз. Просто аби переконатися, що ти в безпеці.

Я не збиралась дозволити йому примусити мене співчувати.

— Відвези мене додому. Рука болить.

Він зітхнув і поїхав зі звичайною швидкістю, пильнуючи дорогу.

— Просто поміркуй про мої слова, Белло.

— Ні, — вперто повторила я.

— Так, ти поміркуєш. Сьогодні вночі. А я думатиму про тебе, поки ти думатимеш про мене.

— Як я і казала, лише в нічному страхітті.

Він усміхнувся.

— Ти відповіла на мій поцілунок.

Я мало не задихнулася; несамохіть я знову стиснула долоню в кулак — і зашипіла, коли моя зламана рука відреагувала на необачний рух.

— З тобою все гаразд?

— Ні, не все! Я не відповідала!

— Я гадаю, що можу відрізнити одне від другого.

— Очевидно, що ні, — це була не відповідь на поцілунок, це була спроба вивільнитись від тебе, бовдуре.

Він розсміявся низьким гортанним сміхом.

— Ти така вразлива. Навіть занадто, я б сказав.

Я зробила глибокий вдих. Не було жодного сенсу з ним сперечатися. Він перекрутить будь-яке моє слово. Я сконцентрувалася на руці, спробувала розпрямити пальці та встановити, в якому місці, власне, я її зламала. Гострий біль пройняв усі суглоби. Я застогнала.

— Мені справді шкода, що ти зламала руку, — промовив Джейкоб майже щиро. — Наступного разу, коли захочеш вдарити мене, скористайся бейсбольною битою або ломом, гаразд?

— І не сподівайся, що я забуду, — промимрила я.

Я не могла втямити, куди ми їдемо, доки машина не опинилась на дорозі, що вела до мого будинку.

— Чого ти привіз мене сюди? — запротестувала я.

Він розгублено подивився на мене.

— Мені здавалось, що ти сказала відвезти тебе додому!

Я роздратовано зітхнула.

— Я гадала, ти відвезеш мене до Едварда додому! — і я скрипнула зубами від розчарування.

Джейкобове обличчя перекосилося, і я збагнула, що ця фраза завдала йому більше болю, ніж усе, що я казала до того.

— Твій дім тут, Белло, — тихо промовив він.

— Так, але хіба тут мешкають якісь лікарі? — спитала я, знову тримаючись за руку.

— Справді! — він близько хвилини міркував і нарешті сказав: — Я відвезу тебе в лікарню. Або Чарлі відвезе.

— Я не хочу їхати в лікарню. Це обтяжливо і не потрібно.

Він дозволив своєму «реббіту» відпочивати перед будинком, а сам про щось замислився із виразом невпевненості на обличчі.

Крузер Чарлі стояв на під’їзді до будинку.

Я зітхнула.

— Їдь додому, Джейкобе.

Я незграбно вилізла з машини і попрямувала до будинку. Мотор заглух у мене за спиною, і я зовсім не здивувалася, а лише роздратувалася, знову побачивши Джейкоба перед собою.

— Що ти збираєшся робити? — запитав він.

— Я збираюсь покласти на руку лід, потім збираюсь зателефонувати Едварду, щоб він приїхав, забрав мене й відвіз до Карлайла, аби той зміг зробити щось із моєю рукою. Потім, якщо ти досі будеш тут, я збираюсь піти шукати лом.

Він нічого не відповів, лише відчинив вхідні парадні й потримав їх, поки я заходила.

Ми мовчки ступили у вітальню, де на дивані лежав Чарлі.

— Привіт, дітки, — промовив він, сідаючи. — Приємно бачити тебе у нас, Джейку.

— Привіт, Чарлі, — відповів Джейкоб буденно, зупиняючись біля нього. Я попрямувала на кухню.

— Що з нею таке? — поцікавився Чарлі.

— Вона гадає, що зламала руку, — долинула до мене Джейкобова відповідь. Я підійшла до морозильника і дістала ємність з льодом.

— Як це сталося?

Як мій батько, Чарлі мав би занепокоїтися більше, ніж зацікавитися. Джейкоб розсміявся.

— Вона мене вдарила.

Чарлі також посміхнувся, а я на кухні насупилась, ламаючи лід.

Він розсипався по мисці, я взяла пригорщу здоровою рукою, загорнула лід у кухонний рушник і притулила до зламаної руки.

— Чому це вона тебе вдарила?

— Тому що я її поцілував, — не соромлячись промовив Джейкоб.

— Молодець, хлопче, — привітав його Чарлі.

Я зціпила зуби і пішла до телефону, набрала Едварда на мобільний.

— Белло? — він узяв слухавку з першого ж гудка. В його голосі відчувалось полегшення і радість чути мене. На задньому плані я чула, як гуде мотор «вольво». Він уже був у машині. Це добре.

— Ти забула телефон?… Ой, вибач, Джейкоб довіз тебе додому?

— Так, — пробуркотіла я. — Ти можеш приїхати і забрати мене, будь ласка?

— Вже їду, — відповів він одразу ж. — Щось трапилось?

— Я хочу, щоб Карлайл оглянув мою руку, здається, вона зламана.

У вітальні зробилося тихо, а мені стало цікаво, коли Джейкоб усе-таки втече. Я жорстоко всміхнулась: уявляю собі, як йому було незручно.

— Що трапилось? — випитував Едвард, голос його став без-емоційним.

— Я зацідила Джейкобу, — розповіла я.

— Добре, — холодно сказав Едвард. — Однак мені шкода, що ти забила руку.

Я розсміялася — голос його став таким самим задоволеним, як і у Чарлі.

— Краще б я забила його, — зітхнула я розчаровано. — Але я не завдала йому жодної шкоди.

— Я можу це виправити, — запропонував Едвард.

— Я сподівалась, що ти це скажеш.

Виникла невеличка пауза.

— Це на тебе не схоже, — мовив він обережно. — Що він зробив?

— Поцілував мене, — прогарчала я.

У відповідь я почула тільки звук набираючого швидкість мотору.

У вітальні знову заговорив Чарлі:

— Джейку, може, тобі краще піти?

— Якщо ви не заперечуєте, я ще трохи тут побуду.

— Ти — труп, — пробубонів Чарлі.

— Пес досі там? — нарешті знову заговорив Едвард.

— Так.

— Я вже за рогом, — сказав він похмуро і роз’єднався.

Я поклала слухавку, посміхаючись. Вже чувся звук Едвардової машини, що їхала вулицею. Гальма жалібно заскавуліли, коли він різко натиснув на них, щоб зупинитися перед дверима. Я пішла відчиняти.