Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 56

— Тоді я буду на варті, — сказав він, і його очі заплющилися, мов медом намазані.

— Джейку… — заскиглила я.

— Це найменше, що я можу зробити — пам’ятаєш, я запропонував тобі вічне рабство? Я твій раб довіку.

— Мені не потрібен раб!

Його очі розплющилися.

— А що тобі потрібно, Белло?

— Мені потрібен мій друг Джейкоб, і я не хочу, щоб він був напівмертвий і виснажував себе безглуздим намаганням…

Він урвав мене.

— Поглянь на це з такого боку: я вистежую вампіра, якого мені дозволено прикінчити, гаразд?

Я нічого не відповіла. Тоді він подивився на мене, чекаючи на мою реакцію.

— Жартую, Белло.

Я втупилася в телевізор.

— Як щодо наступного тижня — є якісь особливі плани?… У тебе ж випускний! Ого. Круто, — його голос звучав сухо, а обличчя, і так змарніле, здавалося геть знесиленим, коли він заплющив очі — й цього разу не від утоми, а від внутрішньої боротьби. Я зрозуміла, що мій випускний досі приховував для нього жахливе значення, хоча мої наміри наразилися на перешкоду.

— Жодних особливих планів, — мовила я безтурботно, сподіваючись, що він зрозуміє значення моїх слів без додаткових пояснень. Мені не хотілося зараз про це говорити. З одного боку, зараз він не видавався готовим до серйозних розмов, але з іншого, я знала, що моя небагатослівність викличе в нього пі до зри. — А ще я повинна піти на вечірку з приводу випускного. Мого, — і тут я з огидою застогнала. — Аліса обожнює вечірки, от вона і запросила до себе на той день усе місто. Це буде жахливо.

Його очі розплющилися, і я з полегшенням помітила, що від посмішки його обличчя стало не таким виснаженим.

— Я не отримав запрошення. Я ображений, — пожартував він.

— Вважай, що тебе запрошено. Це ж буде моя вечірка, значить, я можу запрошувати, кого забажаю.

— Дякую, — іронічно сказав він, і його очі знову злипнулися.

— Мені б хотілося, аби ти прийшов, — безнадійно мовила я. — Було б набагато веселіше. Мені принаймні.

— Ага, ага, — промурмотів він. — Це було б дуже… розумно… — його голос обірвався.

За пару секунд він уже хропів.

Бідолашний Джейкоб! Я уважно роздивлялася його обличчя, поки він спав, і мені подобалося те, що я бачила. Уві сні зникли всі сліди самозахисту і гіркоти, і раптом він перетворився на хлопчика, який був моїм найкращим другом, поки не відкрилися всі ті вовкулацькі заморочки. Він здавався набагато молодшим. Він мав вигляд мого Джейкоба.

Я вмостилася на канапі, щоб почекати, поки він поспить і відновить сили. На всіх каналах не було нічого цікавого. Зрештою я переключила на кулінарне шоу, знаючи, що ніколи не буду так мудрити, готуючи обід для Чарлі. Джейкоб і далі хропів, раз у раз гучніше. Я зробила голосніше звук.

Мені було на диво спокійно і також захотілося спати. В цьому будинку я почувалася безпечніше, ніж у власному, — мабуть, тому, що ніхто тут мене не шукав. Згорнувшись калачиком, я подумала і собі подрімати. Може, мені б це й вдалося, якби не Джейкобове хропіння. Тому замість сну я занурилася в роздуми.

Іспити лишилися позаду, і більшість із них були пустим ділом. За винятком алгебри, яку я або здала, або провалила. Моя середня освіта закінчилася. І я почувалася неоднозначно з цього приводу. Мені не вдавалося подивитися на це об’єктивно, бо завершення школи було тісно прив’язане до закінчення мого людського життя.

Цікаво, як довго ще Едвард використовуватиме цю відмовку: «Не тому, що тобі страшно». Рано чи пізно я буду змушена наполягти на своєму.

Якщо міркувати з практичного погляду, було б розумніше попросити Карлайла перетворити мене тієї ж таки миті, коли я отримаю в руки атестат. За рівнем безпеки Форкс починав нагадувати на гарячу точку. Ні, Форкс був гарячою точкою. Вже поминаючи… так, це буде гарним приводом відкосити від випускної вечірки. Я усміхнулася сама до себе, подумавши про цю найбанальнішу причину з усіх підстав для мого перетворення. Дурну… та все ж причину.

Але Едвард мав рацію — я була неготова.

І я не хотіла мислити практично. Кортіло, щоб саме Едвард перетворив мене. Це було бажання без жодного логічного обґрунтування. Я ж бо точно знала, що за кілька секунд потому, як мене вкусять і отрута почне палати в моєму тілі, мені буде байдуже, хто це зробив. Тож яка різниця?

Але різниця була, і навіть для себе самої мені важко було її пояснити. Для мене було важливо, щоб саме Едвард зробив вибір — щоб це він хотів мене утримати, і щоб змінив мене саме для того, щоб бути зі мною. Так, це було по-дитячому, але я хотіла, щоб саме його губи були останнім приємним дотиком, який я відчую. А ще це незрозуміле відчуття — про яке б я ніколи не сказала вголос: я хотіла, щоб саме його отрута заповнила мене. Тоді моя приналежність до нього була б реальною, так би мовити, матеріальною.

Але я знала, що він стоятиме на одруженні, наче скеля, тому що це давало відстрочку, якої він чітко прагнув. Я спробувала уяви ти, як повідомлю своїм батькам про те, що виходжу заміж цього літа. Як скажу Анжелі, Бену та Майку. Але не могла. Не могла навіть придумати потрібні слова. Легше вже було їм сказати, що я стану вурдалаком. І я була певна, що принаймні мати — якби я розповіла їй усю правду в подробицях — набагато більше противилась би моєму заміжжю, ніж перетворенню на вампіра. Я скривила міну, коли уявила її нажахане обличчя.

А потім, на якусь мить, я знову побачила те саме дивне видіння, як ми з Едвардом сидимо на гойдалці — й на нас одяг з іншого світу. З того світу, де нікого б не здивувало, якби він одягнув мені на палець обручку. Простішого світу, де кохання має простіше визначення. Один плюс один дорівнює два…

Джейкоб хрокнув і повернувся на бік. При цьому його рука, що звисала зі спинки канапи, піднялася і впала на мене.

Яка ж вона була важкуща! І гаряча. За декілька секунд біля неї вже стояла задушлива спека.

Я силкувалася виборсатися з-під Джейкобової руки так, щоб його не розбудити, але для цього мені довелося трохи її посунути. І коли рука спала з мене, його очі розплющилися. Він скочив на ноги, здивовано роззираючись навкруги.

— Що? Що? — запитав він, не розуміючи, що він і де він.

— Джейку, це я. Вибач, що розбудила тебе.

Він повернувся до мене, спантеличено кліпаючи.

— Белло?

— Привіт, соньку.

— Чорт забирай! Я що, заснув? Вибач мені! Як довго я був у відключці?

— Кілька кулінарних шоу. Я не рахувала.

Він упав на канапу поруч зі мною.

— Ого. Вибач мені, будь ласка.

Я пригладила його волосся, намагаючись виправити дикий безлад у нього на голові.

— Не картайся. Я рада, що ти поспав.

Він позіхнув і потягнувся.

— Останнім часом із мене ніякого пуття. Не дивно, що Біллі завжди кудись іде. Я зануда.

— Ні, це не так, — запевнила я його.

— Уф, ходімо надвір. Мені треба пройтися, а то я знову відключусь.

— Джейку, спи. За мене не турбуйся. Я подзвоню Едвардові, щоб забрав мене, — говорячи це, я помацала кишені, але вони виявилися порожніми. — От чорт, позичиш мені свій телефон? Мабуть, я забула його в машині, — я почала вивертати кишені.

— Ні! — вигукнув Джейкоб, хапаючи мене за руку. — Ні, залишися. Ти так рідко приїжджаєш. Не можу повірити, що я змарнував цей час.

Він стягнув мене з канапи і вивів надвір, пригнувши голову, коли проходив у двері. Поки Джейкоб спав, надворі відчутно посвіжішало, повітря стало не по сезону холодним — мабуть, наближалася буря. Здавалося, що замість травня прийшов лютий.

Морозяне повітря примусило Джейкоба ще більше нервувати. Він ходив туди-сюди перед будинком, тягнучи мене слідом.

— Я ідіот, — бурчав він сам на себе.

— В чому справа, Джейку? Ну, заснув ти, подумаєш! — знизала я плечима.

— Я хотів з тобою поговорити. Не можу повірити!..

— То поговори зараз, — сказала я.

Джейкоб на секунду подивився мені в очі, а потім швидко перевів погляд на дерева. Мені майже здалося, що він почервонів, але це було важко розгледіти на його смаглявій шкірі.