Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 40

— Але ж ти знаєш, що Чарлі скаже «так».

— Так, це правда, я ліпше за всіх знаю, якою буде його відповідь.

Я пильно подивилася на Едварда, намагаючись зрозуміти, чого він хоче, і докладаючи усіх зусиль, щоб викинути з голови нестримний потяг поїхати в Ла-Пуш, — так, аби мої власні бажання не взяли наді мною гору. Те, що я хотіла зараз дременути в Ла-Пуш і вештатися там зі зграєю дурноверхих молодиків-вовкулак, здавалося цілковитим безглуздям, особливо коли довкола діялося так багато страшних і незрозумілих речей. Звичайно, саме тому я й хотіла поїхати. Втекти від смертельних загроз, хоча б на декілька годин… побути не такою дорослою, легковажнішою Беллою, яка здатна сміятися над усіма проблемами разом із Джейкобом, хоча б ненадовго. Але це лише бажання.

— Белло, — мовив Едвард. — Я казав тобі, що буду розсудливим і довірятиму твоїм судженням. Це не пустопорожні слова. Якщо ти віриш вовкулакам, тоді я через них не хвилюватимуся.

— Ого, — відповіла я так само, як минулої ночі.

— І Джейкоб має рацію — в одному принаймні, — зграї вовкулак має бути достатньо, щоб захистити на один вечір навіть тебе.

— Ти впевнений?

— Звичайно. Лише…

Я приготувалася.

— Сподіваюся, що ти не проти деяких запобіжних заходів? По-перше, я відвезу тебе до кордону, а по-друге, візьми з собою мобільний телефон, щоб я знав, коли тебе забрати.

— Це звучить… дуже розсудливо.

— От і чудово.

Він усміхнувся до мене, і в його очах, схожих на коштовне каміння, я не побачила навіть тіні тривоги.

Як і можна було очікувати, Чарлі без проблем відпустив мене в Ла-Пуш на свято вогню. Джейкоб аж заволав від неприхованої радості, коли я подзвонила, щоб повідомити йому новину, і здавалося, цілком охоче пристав на Едвардові запобіжні заходи. Він пообіцяв зустріти нас на кордоні між територіями о шостій.

Після нетривалих дебатів самої з собою я вирішила, що не продаватиму мотоцикл, а відвезу його назад у Ла-Пуш, де йому і місце… коли він більше буде мені не потрібен. А тоді, власне, я наполягатиму, щоб Джейкоб якось ним розпорядився. Нехай продасть його або подарує другу. Мені байдуже.

Цей вечір видавався гарною нагодою повернути моцик до Джейкобового гаража. У світлі того, що діялося останнім часом, я кожен день сприймала як можливий останній шанс. У мене не було часу, щоб зволікати зі справами, хай навіть із дріб’язковими.

Едвард лише ствердно кивнув, коли я пояснила йому свої наміри, і мені здалося, що я побачила, як тінь занепокоєння промайнула в його очах. Так, думка про те, що я верхи на мотоциклі, подобалася Едвардові не більше, ніж Чарлі.

Ми поїхали назад до Едвардового будинку, до гаража, де я залишила свій моцик. І аж коли я зупинила пікап і вилізла з машини, то раптом усвідомила, що цього разу він непокоївся не лише через мою безпеку.

Поряд із моїм стареньким мотоциклом стояв інший, набагато більший за нього. Назвати цю махину мотоциклом було б неправильно, оскільки він, здавалося, не належав до тієї ж родини, що і мій, раптом благенький на вигляд, моцик.

Він був великий, гладенький і сріблястий, і навіть коли мовчав, то обіцяв шалену швидкість.

— Що це?

— Нічого, — пробубонів Едвард.

— Це не схоже на «нічого».

На обличчі Едварда застиг буденний вираз; здавалося, він вирішив грати байдужість.

— Ну, я не знав, чи збираєшся ти пробачати свого друга, або він тебе, і подумав, що тобі все одно захотілося б їздити на своєму мотоциклі. Принаймні з твоїх слів було видно, що тобі це до вподоби. Я подумав, що ми могли б їздити разом, якщо ти не проти, — він знизав плечима.

Я подивилася на прегарну машину. Поряд із нею мій моцик мав вигляд, наче зламаний триколісний велосипед. Раптом я із сумом подумала, що це непогана аналогія до того, який я, мабуть, маю вигляд поруч з Едвардом.

— Я не зможу встигати за тобою, — прошепотіла я.

Едвард приставив руку до мого підборіддя і повернув моє обличчя так, щоб дивитися мені просто у вічі, й пальцем спробував підняти куточок моїх губ угору.

— А я тобі піддаватимусь, Белло.

— Тоді ти не отримаєш ніякого задоволення.

— Певно, що отримаю, якщо ми будемо разом.

Я прикусила губу і на хвильку постаралася це уявити.

— Едварде, що б ти зробив, якби тобі здалося, що я їду занадто швидко, втрачаю контроль над мотоциклом абощо?

Він завагався, очевидячки, намагаючись відшукати правильну відповідь. Але я знала правду: він би знайшов спосіб урятувати мене, перш ніж я кудись вріжуся.

Потім на його обличчі з’явилася усмішка. Вона здавалася невимушеною, хіба що очі зайняли злегка помітну оборонну позицію.

— Ось що ти робиш із Джейкобом! Тепер я розумію.

— Саме так. Знаєш, він не дуже мені піддається, але я могла би спробувати переконати його, мабуть…

Я непевно подивилася на сріблястий мотоцикл.

— Не хвилюйся за нього, — сказав Едвард, а потім злегка посміхнувся. — Я помітив, що мотоцикл припав до душі Джасперу. Може, йому пора відкрити новий спосіб пересування. Зрештою, Аліса їздить зараз на «Порші».

— Едварде, я…

Він перебив мене швидким поцілунком.

— Я сказав, щоб ти не хвилювалася. Але ти не могла б для мене дещо зробити?

— Що завгодно, — пообіцяла я, не вагаючись.

Забравши руку з-під мого обличчя, він перегнувся через велетенський мотоцикл і щось звідти дістав — щось, раніше ним туди заховане.

Один предмет був чорний і безформний, а другий, червоний, я легко розпізнала.

— Прошу, — мовив він із кривуватою усмішкою, яка завжди долала мій опір.

Я взяла червоний шолом, зважуючи його в руках.

— Я матиму дурнуватий вигляд.

— Ні, ти матимеш чарівний вигляд. Достатньо чарівний, аби не травмуватися, — він перекинув чорний предмет, що б то не було, собі через руку, а потім обхопив долонями моє обличчя. — Зараз у мене в долонях те, без чого я не уявляю свого життя. Будь ласка, бережи це.

— Гаразд, домовилися. А що це за чорний предмет? — запитала я підозріливо.

Він засміявся і розгорнув щось схоже на дутий жилет.

— Це жилет для мотоцикла. Не те щоб я сам знав, але чув, що дорожня пилюка досить неприємно б’ється.

Він простягнув його мені. Глибоко зітхнувши, я відкинула назад волосся і натягнула на голову шолом, а потім просунула руки крізь рукави жилета. З усмішкою, що грала в кутиках його вуст, він застебнув на мені блискавку жилета, а потім зробив крок назад.

Я почувалася незграбно.

— Скажи чесно, наскільки я потворна на вигляд?

Він відступив іще на крок, а потім піджав губи.

— Що, аж так погано? — пробубоніла я.

— Ні, Белло, ні. Власне… — він намагався підібрати потрібне слово. — Ти на вигляд… сексуальна.

Я голосно розсміялася.

— Ага.

— Вельми сексуальна, правда.

— Ти так говориш лише для того, щоб я не скинула оце, — мовила я. — Але це нічого. Ти робиш правильний хід.

Він стиснув мене в обіймах і пригорнув до грудей.

— Ти дурненька. І, на мою думку, в цьому полягає частина твоїх чарів. Проте мушу зізнатися, що цей шолом має свої недоліки.

І потім він підняв шолом, аби мати змогу мене поцілувати.

Коли трохи згодом Едвард віз мене в Ла-Пуш, я відчула, що ця безпрецедентна ситуація до болю мені знайома. Через якусь мить я зрозуміла, звідки походило дежа вю.

— Знаєш, що це мені нагадує? — запитала я. — Як коли я була дитиною і Рене привозила мене на літо до Чарлі. Таке відчуття, наче мені сім років.

Едвард засміявся.

Вголос я цього не сказала, але найбільша відмінність між цими та тими обставинами полягала в тому, що у Чарлі та Рене були кращі стосунки.

На півдорозі до Ла-Пуша за одним із поворотів ми побачили Джейкоба, який стояв, обіпершись на свій червоний «фольксваген», який він склепав із непотребу. Джейкобів нарочито нейтральний вираз змінився усмішкою, коли я помахала йому з переднього сидіння.