Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 35

Я позеленіла. Поки Чарлі спав, у будинку ходив вурдалак і шукав мене. Мене охопила паніка, лещатами стиснувши груди. Я перелякано дивилася на батька, не в змозі нічого відповісти.

Обличчя Чарлі змінилося. Раптом на ньому з’явилася посмішка.

— Якщо ви двоє сваритеся… то не вмішуйте мене.

Продовжуючи посміхатися, він поставив відерце в раковину і неквапливим кроком вийшов із кухні.

— Ходімо, — тихо і серйозно промовив Едвард.

— Але Чарлі! — від страху у грудях стислося і стало важко дихати.

Коротку мить він вагався, а потім витягнув мобільний телефон.

— Еммете, — сказав він, а тоді почав говорити так швидко, що я не могла розрізнити слів. За півхвилини розмова завершилася. Він повів мене до дверей.

— Еммет і Джаспер уже виїхали, — прошепотів він, відчувши, що я пручаюся. — Вони прочешуть ліс. Із Чарлі все буде гаразд.

Я перестала опиратися і дозволила йому вести мене далі. Підкошена панікою, я не могла міркувати тверезо. Чарлі зустрів мої перелякані очі самовдоволеною посмішкою, яка раптом змінилася занепокоєнням. І перш ніж він устиг щось сказати, Едвард вивів мене за двері.

— Куди ми їдемо? — я продовжувала говорити пошепки, навіть коли ми вже сіли в машину.

— Ми їдемо поговорити з Алісою, — відповів він, хоч і не пошепки, але пригнічено.

— Ти думаєш, що вона могла щось бачити?

Крізь примружені повіки він подивився на дорогу.

— Можливо.

Усі чекали на нас, приведені у бойову готовність дзвінком Едварда.

У мене склалося враження, ніби я в музеї: навколо всі стояли нерухомо, наче статуї, завмерши у різноманітних позах занепокоєння.

— Що сталося? — з притиском запитав Едвард, щойно ми переступили поріг його будинку. Я була глибоко вражена, коли він сердито зиркнув на Алісу, люто стиснувши кулаки.

Аліса стояла, міцно притиснувши руки до грудей, самі лише губи ворушилися.

— Не знаю. Я нічого не бачила.

— Такого не може бути… — просичав він.

— Едварде, — сказала я з легеньким докором. Мені не подобалося, коли він говорив з Алісою таким тоном.

Карлайл спробував його заспокоїти.

— Едварде, це тобі не математика.

— Він був у її кімнаті, Алісо. Він може і досі бути там — чекати на неї.

— Я б це побачила.

Едвард гнівно змахнув руками.

— Точно? Ти впевнена?

Коли Аліса відповіла, її голос звучав холодно:

— Ти й так уже змусив мене слідкувати за рішеннями Волтурі, за поверненням Вікторії, стежити за кожним Беллиним кроком. Хочеш іще чогось? Може, мені слідкувати за Чарлі, або за Беллиною кімнатою, або за цілою вулицею? Едварде, якщо я візьму на себе забагато, речі почнуть вислизати з-під моєї уваги.

— Здається, вони вже вислизають, — різонув Едвард.

— Белла постійно була у безпеці. Не було за чим слідкувати.

— Якщо ти спостерігала за Італією, чому ти не побачила, що вони надіслали…

— Я не думаю, що це вони, — заперечила Аліса. — Я б це побачила.

— Хто б іще залишив Чарлі в живих?

Я здригнулася.

— Не знаю, — мовила Аліса.

— Це дуже допомогло.

— Припини, Едварде, — прошепотіла я.

Він обернувся до мене, його обличчя було досі розлючене, зуби міцно зціплені. Якусь мить він дивився на мене, а потім зробив глибокий видих. Його зіниці розширилися, і підборіддя розслабилося.

— Так, Белло, ти права. Вибач, — і він поглянув на Алісу. — Пробач мені, Алісо. Я не повинен був валити всю вину на тебе. Я повівся негідно.

— Я розумію, — відповіла Аліса. — Але мені від цього не легше.

Едвард глибоко вдихнув.

— Гаразд, давайте подивимося на це з погляду логіки. Які є варіанти?

Здалося, що всі одразу відтанули. Аліса розслабилася і відкинулася на спинку крісла. Карлайл повільно підійшов до неї, блукаючи поглядом десь далеко. Есме сіла на канапу навпроти Аліси, підібгавши ноги. Лише Розалія не поворухнулася і продовжувала стояти, повернувшись до нас спиною і дивлячись на скляну стіну.

Едвард підвів мене до канапи і посадив поруч з Есме, яка підсунулася ближче і обійняла мене за плечі. А він узяв мене за руку і міцно стиснув її долонями.

— Вікторія? — запитав Карлайл.

Едвард похитав головою.

— Ні. Запах був незнайомий. Це, мабуть, один із Волтурі, хтось, кого я ще не знаю…

Аліса заперечливо похитала головою.

— Аро ще не давав доручення стежити за Беллою. Я б це побачила. Я на це чекаю.

Едвард різко подивився на неї.

— Ти чекаєш на офіційну команду?

— А ти гадаєш, що хтось грає поодинці? Навіщо?

— Це може бути Гай, — припустив Едвард, обличчя якого знову напружилося.

— Або Джейн, — сказала Аліса. — У них в обох є ресурси, щоб підіслати незнайомця…

Едвард скривився.

— І мотиви.

— Все одно не сходиться, — мовила Есме. — Якби цей хтось, ким би він не був, лаштувався дочекатися Беллу, Аліса би це побачила. Він… або вона… не мали наміру скривдити Беллу. І Чарлі, якщо на те пішло.

Я зіщулилася, почувши ім’я свого тата.

— Усе буде гаразд, Белло, — промовила Есме, погладжуючи моє волосся.

— Але навіщо тоді комусь це робити? — міркував Карлайл уголос.

— Перевірити, чи я досі людина? — висловила я припущення.

— Можливо, — сказав Карлайл.

Розалія зойкнула, достатньо голосно, щоб я почула. Вона продовжувала стояти нерухомо, демонстративно дивлячись у бік кухні. Едвард, навпаки, мав пригнічений вигляд.

Крізь двері, що вели на кухню, увірвався Еммет, слідом за ним — Джаспер.

— Невідомець давно зник, багато годин тому, — оголосив розчаровано Еммет. — Слід веде на схід, потім на південь і обривається на бічній дорозі. Там на нього чекала машина.

— От не пощастило, — пробурмотів Едвард. — Якби він пішов на захід… тоді у тих псів була б гарна нагода стати у пригоді.

Я поморщилася, й Есме погладила мене по плечу.

Джаспер подивився на Карлайла.

— Ми не впізнали запаху. Ось, — він витягнув щось зелене і пом’яте. Карлайл узяв це і підніс до обличчя. Я бачила, як воно переходило з рук у руки — то був зламаний листок папороті. — Може, ви впізнаєте.

— Ні, — сказав Карлайл. — Запах незнайомий. Я його ніколи не зустрічав.

— Може, ми шукаємо у хибному напрямку. Може, це просто збіг… — почала була Есме, але зупинилася, коли побачила, що всі скептично в неї втупилися. — Я маю на увазі не такий збіг, коли якомусь незнайомцю просто заманулося забратися в Беллин будинок. Я подумала, що комусь могло стати просто цікаво. Її оточують наші запахи. Може, він зацікавився, що нас туди привело?

— Чому тоді він просто не прийшов сюди? Якщо йому було просто цікаво? — запитав Еммет.

— Ти б, може, і прийшов, — сказала Есме, на обличчі якої раптом з’явилася ніжна усмішка. — Решта з нас не такі прямолінійні. Наша родина дуже велика — його або її це могло налякати. Але з Чарлі все гаразд. Скоріш за все, то був не ворог.

Просто цікаво. Як Джеймсу з Вікторією спочатку було цікаво? На згадку про Вікторію тілом пробігли дрижаки. Хоча в одному Каллени, здавалося, були твердо впевнені: то була не вона. Не цього разу. Вона дотримуватиметься вже перевіреної схеми. То був хтось інший, незнайомець.

Повільно я починала приходити до думки, що вампірів на цьому світі набагато більше, ніж мені спершу здалося. Скільки разів їх зустрічали прості смертні, які ні про що не здогадувалися? Скільки смертей, які насправді були даниною їхній спразі, помилково приписувалися нещасним випадкам та криміналу? Скільки ще прибуде в їхньому полку, коли я до нього долучуся?

Від такого туманного майбутнього по спині пробіг холодок.

Каллени сприйняли слова Есме неоднозначно. Я помітила, що Едвард зовсім не поділяв цього припущення, а Карлайл, навпаки, дуже до нього схилявся.

Аліса піджала губи.

— Я так не гадаю. Час було підібрано бездоганно… Цей гість був дуже обережний і нічого не торкався. Наче йому або їй було відомо, що я все побачу…

— У нього могли бути й інші причини, щоб нічого не торкатися, — зауважила Есме.