Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 29

Мелодійний сміх Розалії мене перебив.

— Тепер я справді почуваюся винною. Він набагато добріший до мене, ніж я на те заслуговую.

Коли вона сміялася, то здавалася теплішою; наче опустилися невидимі ґрати, які раніше завжди були підняті у моїй присутності.

— Який же брехун цей хлопець, — вона знову засміялася.

— Він брехав? — запитала я, миттю насторожившись.

— Ну, це, мабуть, занадто гучно сказано. Він просто не говорив тобі всієї правди. Те, що він тобі сказав, правда, і зараз вона ще правдивіша, ніж раніше. Але тоді… — вона зам’ялася, нервово посміюючись. — Це важко описати. Розумієш, спочатку я майже ревнувала, бо він хотів тебе, а не мене.

Від її слів мене пронизав страх. У місячному світлі вона видавалася прекраснішою за все на світі. Я не могла змагатися з Розалією.

— Але ти кохаєш Еммета… — пробурмотіла я.

Вони замотала головою, здивована.

— Я не хочу Едварда у цьому сенсі, Белло. І ніколи не хотіла — я люблю його як брата, але він дратував мене з першого свого слова. Зрозумій правильно… Я звикла, що людям завжди була потрібна я. А Едвард не виявляв до мене ані краплини інтересу. Це розчаровувало мене, спочатку навіть ображало. Але він узагалі ніким не цікавився, і тому я припинила хвилюватися. Навіть коли ми вперше зустріли Таню з кланом Деналі — ох, усі ті жінки! — Едвард і тут не виявив жодних симпатій. А потім він зустрів тебе…

Вона спантеличено подивилася на мене. Я майже не звернула уваги. Я думала про Едварда, Таню й усіх тих жінок, і мої губи стиснулися в пряму лінію.

— Не те щоб ти не гарна, Белло, — сказала вона, неправильно розтлумачивши мій вираз. — Справа лише в тому, що він вважав тебе привабливішою за мене. А в мені достатньо марнославства, щоб це мене зачепило.

— Але ти сказала «спочатку». А зараз… тебе вже це не хвилює, правда? Тобто ми обидві знаємо, що ти найвродливіша особа на планеті.

Я засміялася, вимовивши ці слова — такими вони були очевидними. Як дивно, що Розалію треба в цьому запевняти. Розалія також засміялася.

— Дякую, Белло. Ні, мене це більше не хвилює. Едвард завжди був трохи дивакуватим, — і знову засміялася.

— Але я все одно тобі не подобаюсь, — прошепотіла я.

Усмішка зникла.

— Так, вибач.

Ми певний час сиділи мовчки, і здавалося, що вона не налаштована говорити далі.

— Скажи мені чому? Я зробила щось не так?…

Чи вона злилася, що я наражала її сім’ю — її Еммета — на небезпеку? Знову і знову. Спочатку Джеймс, тепер Вікторія…

— Ні, ти нічого не зробила, — промовила вона. — Поки що. Я подивилася на неї розгублено.

— Невже ти не розумієш, Белло? — раптом вона заговорила ще емоційніше, ніж тоді, коли розповідала свою нещасливу історію. — Ти уже маєш все. У тебе попереду ціле життя — усе, чого хочу я. А ти збираєшся просто викинути його на вітер. Невже ти не бачиш, що я б усе віддала, аби бути на твоєму місці? У тебе є вибір, якого я не мала, і ти вибираєш неправильно!

Я відсахнулася під її натиском і зрозуміла, що сиджу з розтуленим ротом, і миттю його стулила.

Вона дивилася на мене довгим поглядом, і поступово її запал почав розвіюватися.

Раптом вона зніяковіла.

— Я була цілком упевнена, що зможу пояснити все спокійно, — і вона замотала головою, ніби відчуваючи легке запаморочення від напливу емоцій. — Просто зараз мені ще важче, ніж було тоді, коли це було не більш ніж марнославством.

Вона замовкла і спрямувала погляд на місяць. Минуло декілька хвилин, перш ніж я наважилася порушити її мовчання.

— Якщо я залишуся людиною, то подобатимуся тобі більше?

Вона повернулася до мене, скрививши губи у подобі усмішки.

— Можливо.

— І все ж твоя історія має свій щасливий кінець, — зауважила я. — У тебе є Еммет.

— Наполовину, — посміхнулася вона. — А тобі відомо, що я врятувала Еммета від ведмедя, який ледь не розтерзав його, і принесла до Карлайла? Але знаєш, чому я не дозволила ведмедю зжерти його?

Я похитала головою.

— З темними кучерями… ямочки, які показувалися навіть тоді, коли він кривився від болю… дивна невинність, яка здавалася недоречною на обличчі дорослого чоловіка… Він нагадав мені Віриного маленького Генрі. Я не хотіла, щоб він помирав, і навіть попри те, що я ненавиділа вурдалацьке життя, у мене вистачило егоїзму попросити Карлайла перетворити Еммета для мене.

Мені пощастило навіть більше, ніж я заслуговую. Еммет — це все, що я могла б попросити, якби знала себе настільки добре, щоб відати, чого я хочу. Він саме той, хто потрібен такій особі, як я. І як не дивно, я також йому потрібна. Ця частина історії склалася навіть краще, ніж я очікувала. Але нас завжди буде лише двоє. І ми ніколи не сидітимемо сиві одне біля одного на ґанку в оточенні наших онуків.

Тепер її усмішка була доброю.

— Для тебе це звучить дивно, правда ж? У якомусь сенсі ти набагато доросліша, ніж я була у вісімнадцять. Але в іншому… існує багато речей, про які ти, мабуть, ніколи серйозно не замислювалася. Ти замолода, щоб знати, чого захочеш через десять, п’ятнадцять років, — і замолода, щоб усе це кинути, не обдумавши як слід. Не треба квапитися щодо незмінних речей, Белло.

Вона погладила мене по голові, але в тому жесті не відчувалося ласки. Я зітхнула.

— Поміркуй над цим. Не забувай — сім разів відміряй, а один відріж. Есме створили, щоб вона піклувалася про нас, як про людей… А от Аліса не пам’ятає нічого людського, тому не може за цим сумувати… Проте ти пам’ятатимеш. Ти багато втратиш.

Але натомість отримаю більше, — подумала я, та не сказала вголос.

— Дякую, Розаліє. Мені дуже приємно зрозуміти… пізнати тебе краще.

— Вибач за те, що була таким чудовиськом, — усміхнулася вона. — Відтепер я постараюся поводитися краще.

Я усміхнулася у відповідь. Ми не стали подругами, але я була досить-таки впевнена, що її ненависть до мене не триватиме вічно.

— Тепер я дам тобі поспати, — Розалія кинула погляд на ліжко, і в куточках губ з’явилася усмішка. — Я знаю, що тобі досадно сидіти за сімома замками, але не дуже свари Едварда, коли він повернеться. Ти навіть і не здогадуєшся, як сильно він тебе кохає. Тому боїться залишати тебе саму.

Вона нечутно підвелася і тихо, наче привид, підійшла до дверей.

— Добраніч, Белло, — прошепотіла вона і зачинила двері, вийшовши з кімнати.

— Добраніч, Розаліє, — пробурмотіла я їй навздогін.

Потому я довго не могла заснути.

А коли нарешті прийшов сон, мені примарився кошмар. Я повзла темною, холодною і незнайомою вулицею, під легеньким снігом, залишаючи позад себе кривавий шлейф. Примарний янгол у довгому білому вбранні обурено спостерігав за моїм пересуванням…

Наступного ранку, коли Аліса везла мене до школи, я всю дорогу сердито дивилася в лобову шибку. Я не виспалася, і від цього моє ув’язнення дратувало мене ще більше.

— Сьогодні ми поїдемо в Олімпію[11] або деінде, — пообіцяла вона. — Буде весело, еге ж?

— Чому б тобі просто не замкнути мене у підвалі, — запропонувала я, — лишити бича, а про калач забути?

Аліса насупилася.

— Тоді він забере «Порш», бо я погано виконуватиму свою роботу. Тобі має бути весело.

— Це не твоя хиба, — промовила я, не ймучи віри, що й справді почуваюся винною перед нею. — Побачимося за обідом.

Я попленталася на англійську. Без Едварда день буде гарантовано нестерпним. Я ледве дотерпіла до закінчення першого уроку, цілком переконавшись, що таким ставленням я роблю собі лише гірше. Коли продзвенів дзвоник, я підвелася без надмірного ентузіазму. У дверях, які він відчинив для мене, стояв Майк.

— Едвард цього тижня у поході? — дружньо запитав він, коли ми виходили надвір під невеличкий дощ.

— Ага.

— Хочеш сьогодні увечері розважитися?

Невже він справді на це сподівався?

— Не можу. У мене «вечірка в піжамах», — буркнула я.

Обдумавши мою відповідь, він дивно на мене подивився.