Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 110

Часу на роздуми не було. Якщо я так довго цього чекала, навіщо мені тепер було зупиняти Едварда? Я вже не могла контролювати своє часте-часте дихання. Мої руки шукали Едварда, я притискалась до нього дедалі міцніше, наші губи ніби склеїлись, відповідаючи на всі невимовлені питання одне до одного.

Я намагалась отямитись і знайти можливість і сили заговорити.

Він обережно перекотився, втискуючи мене в прохолодну траву.

«Ах, байдуже!» — торжествувала моя менш благородна половина. Голова була сповнена Едвардового солодкого дихання.

«Ні, ні, ні!» — сперечалась друга половина з першою. Я хитнула головою, і його вуста перемістились на мою шию, дозволяючи мені дихнути.

— Едварде, зупинись. Почекай, — мій голос був таким самим слабким, як і моя воля.

— Чому? — прошепотів він у ямку, з якої починалось моє горло.

Я зусиллям волі спробувала надати своєму голосу рішучості.

— Я не хочу, щоб це трапилося зараз.

— Справді? — перепитав він з усмішкою в голосі. Він знову притулився своїми губами до моїх — відповідати стало неможливо.

Моїми жилами розлилось тепло; там, де Едвардове тіло торкалось мого, шкіра палала.

Я примусила себе зосередитися. Мені довелось дуже добре попрацювати над собою, щоб приневолити себе відпустити його волосся і покласти руки йому на груди. Але я це зробила. А потім, упершись руками в Едвардові груди, я спробувала відштовхнути його від себе. Певна річ, самостійно зробити це я б не змогла, але він відчув мій спротив і відсунувся.

Відсторонившись на кілька сантиметрів, він подивився на мене, і його погляд не сприяв моїм рішучим діям. В його очах палало чорне полум’я.

— Чому? — знову запитав він, голос його став низьким та охриплим. — Я кохаю тебе. Я хочу тебе. Просто зараз.

Метелики, що пурхали у мене в животі, перелетіли до горла. Й Едвард скористався з мого мовчання.

— Чекай, чекай-но, — намагалась я пробелькотіти крізь поцілунок.

— Не можу, — не погоджуючись, прошепотів він.

— Будь ласка, — видихнула я.

Він застогнав і, відштовхнувшись від мене, перекотився на спину.

Так ми лежали близько хвилини, намагаючись стишити дихання.

— Белло, скажи мені, чому ні, — вимогливо запитав Едвард. — І хай це буде не через мене.

Все в моєму світі оберталось навколо нього. Що за дурні припущення.

— Едварде, для мене це дуже важливо. І я збираюсь зробити все за правилами.

— І хто ж визначає правила?

— Я.

Він перекотився на живіт, підпер голову рукою і дивився на мене з осудом.

— І як же, на твою думку, правильно?

Я зробила глибокий вдих.

— Відповідально. Все повинно відбуватись у вірній послідовності. Я не позбавлю Чарлі та Рене найліпшого подарунка, який тільки я можу їм подарувати. Я не хочу позбавляти Алісу радощів від організації весілля — ми ж усе одно одружуємось. Я пов’яжу себе з тобою згідно з усіма людськими обрядами, перш ніж попрошу тебе зробити мене безсмертною. Я все зроблю за правилами, Едварде. Твоя душа занадто важлива для мене, щоб гратися з нею в такі ігри. І ти мене в іншому не переконаєш.

— Б’юсь об заклад, що я зможу тебе переконати, — прошепотів він, і його очі знову загорілись.

— Але ти не станеш цього робити, — відповіла я, стараючись, щоб мій голос залишався рівним, — знаючи, що я цього не хочу.

— Ти змагаєшся нечесно, — звинуватив він мене.

Я усміхнулась:

— А я ніколи і не обіцяла.

Він тужливо усміхнувся у відповідь.

— Якщо ти зміниш свою думку…

— Ти будеш першим, хто про це дізнається, — пообіцяла я.

В цю мить почав бризкати дощик, кілька великих краплин із легким стуком впали на траву.

Я сердито подивилась на небо.

— Я віднесу тебе додому, — Едвард змахнув маленькі краплинки дощу з моєї щоки.

— Дощ не проблема, — пробуркотіла я. — Просто це означає, що прийшов час зробити щось дуже неприємне і, можливо, навіть дуже небезпечне.

Його очі розширились від тривоги.

— Дуже добре, що ти куленепробивний, — вела далі я. — Мені потрібна та каблучка. Час розказати про все Чарлі.

Едвард засміявся, піймавши мій вираз обличчя.

— Дуже небезпечне завдання, — погодився він. Потім знову засміявся і поліз у кишеню джинсів. — Добре хоч не доведеться за нею вертатись.

Він знову надів каблучку мені на ліву руку, на палець, де повинна носитись обручка.

Туди, де вона залишатиметься до кінця віків.

ЕПІЛОГ. ВИБІР

— Джейкобе, скільки це триватиме? — вимогливо питала Лі. Нетерпляча. Емоційна.

Я зціпив зуби.

Як і всі у зграї, Лі знала все. Вона знала, чому я прийшов сюди — на самий край землі, неба і моря. Щоб побути наодинці з собою. Вона знала, що це все, чого я хочу. Просто побути на самоті.

Але все одно Лі вирішила нав’язати мені свою компанію.

Незважаючи на те, що вона мене вже страшенно роздратувала, на якусь коротку секунду я відчув самовдоволення. Але зараз я навіть не думав контролювати свою вдачу. Зараз усе було просто, легко та природно. Червоний туман більше не затьмарював мені очей. Жар більше не пробігав по хребту. Мій голос був абсолютно спокійний, коли я відповів:

— Стрибни зі скелі, Лі, — і показав на одну зі скель під ногами.

— Гей, хлопче, я серйозно, — продовжила вона, не звертаючи уваги на мою забаганку, і незграбно розкинулась на землі поряд зі мною. — Ти собі просто не уявляєш, як мені важко.

— То б і важко? — в мене забрало чимало часу, аби втямити, що вона каже серйозно. — Ти — найегоїстичніша натура в світі, Лі. Мені неприємно руйнувати вигаданий світ, у якому ти живеш, світ, де сонце обертається навколо тебе, тому я не скажу тобі, що мені начхати на те, які в тебе проблеми. Забирайся. Геть.

— Просто подивись хоч на хвильку на все з мого боку, гаразд? — вела вона далі, ніби і не чула, що я їй сказав. Якщо вона збиралась зіпсувати мій настрій — в неї виходило. Я почав сміятися. Сміх чомусь озвався болем у грудях.

— Припини пирхати і зверни нарешті на мене увагу, — огризнулась вона на мене.

— Якщо я вдам, що слухаю тебе, ти заберешся? — відповів я, кидаючи швидкий погляд на її постійно насуплене обличчя. Я навіть не був упевнений, що вона вміє робити інший вираз обличчя.

Я згадав часи, коли Лі мені здавалась гарненькою, навіть вродливою. Це було так давно! Зараз про неї ніхто так не думав. Ніхто, крім Сема.

Мабуть, він ніколи собі не пробачить. Ніби це була його провина, що Лі перетворилась на цю люту гарпію.

Вона розізлилась іще сильніше, наче здогадалась, про що я зараз думаю. Можливо, і справді здогадалась.

— Джейкобе, мене від цього нудить. Джейкобе, ти можеш зрозуміти, як почуваюсь я? Белла Свон мені навіть не подобається. А ти примушуєш мене горювати за цією прихильницею кровопивць, ніби я також у неї закохана. Ти можеш зрозуміти, що це трохи дивно, якщо можна так висловитись! Вчора, наприклад, я мріяла її поцілувати! І що, чорт забирай, я повинна з цим робити?

— А мені не байдуже?

— Я більше не можу витримувати того, що чую в твоїх думках! Негайно забудь про неї! Вона збирається заміж за того виродка. А він збирається перетворити її на одну з них! Час рухатись далі, хлопче.

— Стули пельку, — проричав я.

Відповідати на її слова було помилкою. І я це знав. Я повинен був прикусити язика. Але якщо вона зараз не забереться, вона пошкодує, і сильно пошкодує.

— Все одно, скоріше за все, він її вб’є, — з насмішкою продовжувала Лі. — Всі легенди розповідають, що частіше за все так і відбувається. Люди частіше помирають, ніж стають вурдалаками. Мабуть, похорон буде більш ефектним завершенням цієї історії, ніж весілля. Ха.

Цього разу мені довелося себе стримувати. Я заплющив очі і боровся з теплом, що з’явилось у мене в роті. Намагаючись тримати себе в руках, я спробував вгамувати вогонь, що побіг у мене по хребту, в той час як моє тіло силкувалося розірватись навпіл.