Зворотний бік світла - Корний Дара - Страница 6

— Це Ти! Ти! Знайшов, нарешті, вдало цього разу перемістився, — спантеличеність на мармизі хлопця перетворюється на радість.

Дівчина здивовано задкує. Точно псих. Вона думала, що хлопець уже давно дременув куди подалі. Внутрішньо вся стиснута, зосереджена — що у неї за манія встрявати у неприємності. Везе на недоумків. Десь місяць тому, ще сніг лежав, якийсь шкет вирішив у неї поцупити мобільний. Саме з мамою розмовляла, просто з рук вихопив. Ліпше нікому не знати, що Мальва з ним зробила. Інколи оті приступи люті її саму лякають. Тоді вона його навіть не наздоганяла. Просто наказала зупинитися, і той придурок зупинився, отакі дивацтва деколи помічала за собою, але то бувало лише тоді, коли Мальва ставала сердитою. В нормальному стані не вдавалося, бо тоді б скільки всього могла натворити! Ото ж бо, здоровий глузд укупі з манією керувати людиною. Так от, для того анцибола-злодюжки научка на все життя. Зав’язала його, одним словом, у заплутаний вузол. Добре, що лише переломами ноги та руки відбувся, ребра цілі. Викликала йому «швидку», вона ж не звір. Добре, що такі приступи люті траплялися доволі рідко, лишень тоді, коли її зачіпали за живе, та й зрештою всю свою лють старалася виміщувати на тренуваннях. Тепер он ще нове чудо-жертва витріщається й тупо посміхається… Ох, відчувала, як лють зачинає затоплювати її зсередини.

— У мене часу обмаль, хлопче! Поспішаю, тому — згинь ліпше. — Дала зрозуміти всім своїм виглядом, що страшенно заклопотана. Чомусь не хотілося робити зле отому вбогому, жаль його стало. Здається, його бозя й без неї покарала.

Хлопчина раптом ні з того ні з сього падає перед нею на коліна, не зважаючи ні на бруд під ногами, ні на собачий холод ранньої весни, ні на свою благеньку одіж. Он ноги босі — аж посиніли, а довге волосся, солом’яного кольору покрилося мжичкою. А те чудо враз піднімає руки до неба, закриває очі і тараторить:

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, панно Мальво, піднімаючи вгору руки! Вибрана Берегинею — я слуга твій віднині!

Мальва здивовано витріщається на юнака. Він знає, як її звати! Оба-на! Але крім: «А…» — вичавити з себе нічого не може. Навіть лють її вся кудись вивітрилася. Тим часом хлопець продовжує:

— Я заберу у вас небагато часу, о, панно Мальво! Мене послали до вас з дорученням. Пані Птаха послала. Вибачте, що спізнився на пару днів. Дещо наплутав з її варганом, от і не туди перемістився. Але цього разу все зійшлося — місце, планети, світло. Ви така одна на тисячі сонць, пломінь ніколи з нічого не з’являється, — голос хлопчини тремтить від збудження. — Ледве не повернув назад, коли зобачив, який на вас чудернацький одяг. Думав, знову не туди втрапив. Знаєте, варгани смертних майже не слухають. Та ваше сяйво, сяйво із сяйв, о, панно Мальво, його ні з чим не сплутати. Навіть ваш чудний одяг тому не перешкода.

«Матір Божа, як каже бабуся Горпина. Що воно таке верзе? Це на мені чудний одяг? Йопересете… Точно псих, на себе збоку подивився б».

Те чудо природи перехрещує на грудях руки, зачинає бити поклони і щось бубнить безупинно собі під ніс, слова розібрати важко. Дивує це Мальву навіть менше, аніж реакція пішоходів, що проходять поруч, не звертаючи на них жодної уваги, особливо на цього телепня навколішках. Наче бачити його може лишень вона.

Дівчині вже навіть стає цікаво — чим та вистава закінчиться. «Може, він і придурок, але очі має гарні», — чомусь думається і про таке, коли вона чекає того, що буде далі. Великі блакитні очі, мов літнє небо. Раптом хлопець зривається з місця, так само стрімко, як і впав на коліна перед тим.

— У мене нема часу, мушу повертатися додому, тому уклінно прошу вас, о, пані Мальво, взяти те, що ваше за законами світів.

— За законами чого? — Мальва від подиву аж відкриває рота. Мудра думка влітає в голову, і чому вона раніше не здогадалася, капєц. Точно — це розіграш. І вона майже кричить сердито на хлопця: — Ага, світи, протони і нейтрони. То Люська з одинадцятого «Бе» тебе підіслала? Так. Що мовчиш? Скажеш правду — бити не буду.

Хлопчина здивовано кліпає очима.

— Холєра, а я майже повірила, що ти з дурки, тобто з Кульпаркова втік. А ти виявляється також того, з її трупи, з Погулянки, типу по ходу артіст.

Авжеж, усе відразу стає на свої місця — звідси і дивний одяг, і дивна поведінка.

— З якого трупа та з якого ходу? — хлопчина нажахано дивиться на Мальву, раз по раз роззираючись навколо себе. — Я — не труп, панно Мальво, я — жи-живий.

— Ясний пєрец, що живий. Клоуни, блін горєлий. От же ж засранка та ваша Люська. Шоб її, артістка з погорілого театру. «Слуги Мельпомени» чи як ви там себе називаєте? Думав, я не здогадаюся? Стану тут тебе про світи та про галактики розпитувати? Теж мені Гаррі Поттер — роз’явився він, розумієш. Передай Люсьці, що якщо буде всяку гидоту на нормальних людей говорити та показові виступи влаштовувати, то я їй харю начищу і пофіг, що у неї папік політик. Завтра він міністр, а позавтра — пофігіст. Холера ясна! То — капєц…

Мальва бере наплічник і закидає за спину. Зла на себе, що стратила стільки часу на бозна-що. Раптом хлопець хапає Мальву за ліву руку, перевертає долонею догори, щось там видивляється якусь мить. Мальва сердито висмикує її:

— Слухай, убогий! Щезни. А то передумаю і писка тобі намилю!

— О, так. Позначення на місці. Ти — справжня, ти — Вона, хоч і говориш незрозумілою мовою. Невже тебе не попередили і ти не знаєш пані Птахи?

— Слухай, малий, йди куди йшов. Яка там ще, в сраці, Птаха? Концерт закінчено. Оревуар!

Мальва вже намірилася просто обійти хлопця, здається, вона спізнювалася на тренування. Тепер вони тренуються на СКА. Мальва виросла, виросли і її можливості як спортсменки, і вона перетворилася на перспективну. Хлопчина загородив їй дорогу, склавши у молитві руки:

— О, панно Мальво, не гнівайтеся так, бо, слово честі, я не знаю ніякої Люки. Вона, напевно, з темних, якщо ви на неї сердиті. Хай усі неприємності світу впадуть на голову тої поганої жінки, бо вона зуміла вас так розгнівити. Тримайтеся, будь ласка, від неї якнайдалі.

— Що? Люська з темних? З яких там темних! Кішка вона драна. Темних! Блондинка, холєра, фарбована. Ти шо, справді Людки не знаєш?

Голос у хлопця трішки тремтить:

— Ні-ні — не знаю. Можу поклястися! Я не до неї йшов, а до вас. Маю передати вам дещо. Будь ласка — візьміть. Даю те, що належить його власникові. Там, всередині, ваш оберіг, почепіть його собі на шию і будете захищені і від Люськи, і від Люки, і від темних. Нічого не розпитуйте, бо я — тільки служка, який добре виконує свою роботу, о панно Мальво.

Хлопець тицяє майже силоміць Мальві в руку дерев’яну скриньку з червоного дерева. Таке враження, наче він її вичаклував з повітря. Дівчина не встигає навіть якось на то відреагувати. Юнак знову кланяється, цього разу, слава богу, без вставання на коліна, і, не озираючись, перебігає на другий бік вулиці. Потім він різко гальмує, обертається, вкотре чемно кланяється, ледве не до землі.

— Ей, ти! — Мальва гукає йому вслід. — Ти що, справді не знаєш Людки, а в коробочці не дохла жаба чи мертвий щур?

Хлопчина заперечливо хитає головою.

— Слухай, ще одне! Ти той… Е-Е-Е. Скажи хоч, як тебе звати, сину ворожий?

— Сварожий, Сварожий, панно Мальво! Остапом мене звати, — трохи затинаючись, бубнить хлопець.

Тоді юнак розвертається і зникає в скверику на Золотій, між голими деревами.

— Тю, типу навіть нормальне ім’я, але що за приколи? Капєц!

Тим часом у кишені Мальви загудів мобільний. Скриньку невдоволено кинула в рюкзак, дістала телефон. Телефонував тренер, лаяв за спізнення, не даючи і слова для виправдання вставити. Знала, що це безглуздо, бо хто повірить в оту маячню, яка щойно відбувалася. Мальва вимкнула телефон і майже бігцем кинулася наздоганяти втрачене, бурмочучи собі під ніс:

— А ще кажуть, що Львів — то безпечне місто! Точно, на Кульпаркові фінансова криза, от шизофреники й розбрелися містом. А мама ще й чомусь дивується, чого це її донька так вільну боротьбу любить. Тому і любить. Ліпше, як добро має кулаки.