Зворотний бік світла - Корний Дара - Страница 22

— Це жорстоко, навіть для тебе, володарко смерті. Ой, як жорстоко.

Десь з-за Чорного кургану почулися невдоволені жіночі голоси та брязкання зброї. Треба було забиратися з цього світу, поляниці починали «полювання на відьом».

13. Світ Єдиного Бога

Птаха стояла на вершині Магури. Дивилася вниз, на Сонце, яке, здавалося, неохоче йшло на спочинок. На руках мирно спала Мальва. Світ Єдиного Бога лагідно зустрів їх, не відчувала тут жодної небезпеки. Перевела подих, важко зітхнула.

Зараз вона ненавиділа Стриба. Зрадника, відступника, того, хто стільки лиха приніс у її життя, у Світ Сарматів, світ, який вона встигла полюбити. А скільки ще понівечених доль він залишив по собі в інших світах?

Світ сарматів. Мертва Верха, жінка, яка згасла у неї на очах, тулячи до губ суху мальву з її саду, яку подарував не закоханий, а просто, випадково захоплений незвичайною смертною Стриб. Цар-Мати Вітра, яку одноплемінники вб’ють за те, що переступила через прадавні закони, сміла порушити їх, рятуючи онуку. Мала Мальва, яка щойно народилася й відразу стала сиротою, кого силою вирвали з її світу, щоб урятувати від неминучої погибелі.

Дивилася то на Мальву, то на сонце. Наче шукала поради, наче боялася саму себе. Стриб на боці світлих… Запитувала чи стверджувала. Ти себе чуєш? На якому він чи на чиєму він боці? Чи мало він начудив і з тобою теж? Але ж «кохання прощає все», повторювала, як мантру. Затнулася на півслові: «Чи донедавна прощало?» Запитувала, запитувала, запитувала… Ліпше вона б не знаходила ту кляту суху мальву. Майже переконала себе, що мальви Верхи — квіти з чужого світу, бо чорні серед них є. І маєш — правда вилізла на світ божий і шкіриться до тебе недобре. Чому вона не може вчинити як звичайна смертна жінка? Не рвати себе на шматки, а відомстити, просто і натхненно. А як же обов’язки, відповідальність, велике покликання?

Як то все набридло за тисячі літ.

На руках заворушилося маля. Відірвала очі від сонця. Вона любила дивитися в його багатолике лице з гори: вранці, в обідню пору, ввечері, воно завжди різне. Прислухалася до себе. Стільки зараз усередині намішано — і особисте, і… Завжди робила вибір в бік останнього. Чи цього разу правильно чинить? Дитя запхало до рота пальчик і зачало його смоктати. Ще трохи, і воно захоче їсти.

Мальва, як квітка, як надія, — красиве ім’я. Не гірше від Громислави. Дівчатко, яке щойно народилося і відразу втратило матір та не отримало батька. Мара руками Птахи врятувала дівчинку. Верху ж відмовилася допомогти врятувати, тобто дозволила матері Мальви померти. Допомагала Птасі, так би мовити, ліквідувати суперницю? Ні, ні, так не думай. Багато жінок вмирає під час пологів і в цивілізованих світах. Згадала слова: «Що дозволено Марі, то…» Нашорошилася від власних думок.

Мара! Чому вона так чинить з нею? А ті слова — «Те дитя не чуже мені». Очевидно, Мальва майбутня безсмертна, яку ось таким чином рятують і яку в свій час Мара позначить Перемінником. Птаха не могла забрати Мальву в Яроворот. Це заборонялося Марою, бо вона знала, хто батько дитини? Та й тепер Птаха цього не зробить нізащо, бо також знає хто. А може, таких Мальв, про які Птаха не відає, в її Стриба десятки? Гидливо змушувала себе так думати. Дарма, знала ж, відчувала — ні. Мальва — єдина його донька. Кохана Птаха не змогла народити йому дитя, а проста смертна, хоч і ціною власного життя, — подарувала. Нестерпно запекло всередині, аж застогнала.

Ненавиділа зараз і Мару, хоча знала, що не все тут так просто, а ненависть тільки заважає у всьому розібратися. Та все одно ненавиділа. Бо ж Мара все знала, від самого початку все знала. Ні, гірше! Свароже, яка вона дурепа, хоч і безсмертна. Допетрала нарешті. Сон! Так, авжеж. Він — син Мари. От хто заставив його подарувати їй дозвіл входити в п’яті ворота. Зробила Мара це зумисне, бо що?

Знову рух по колу.

Згадала сарматок. Зізнайся собі, Птахо, той трохи збочений сарматський світ, який ненавидів чоловіків, вабив, причаровував тебе. І тебе ж до нього не припнули, ти сама прикипіла серцем. Чому? Тому, що ти в душі — справжня поляниця, Птахо. Чоловік зробив тобі боляче, і ти власну ненависть вимістила на інших чоловіках. Хай не безпосередньо. Насолоджувалася тим, як легко та спритно розправляються з чоловіками поляниці, мають їх за ніщо, використовуючи тільки для продовження роду та жертвоприношень, зрікаючись кохання, також кладучи його на жертовник. Бо мертве і не зробить тобі боляче, не зраджуватиме, не брехатиме. «Ох, Птахо, Птахо, ти не ліпша від темних, — волає твоє сумління, — бо смієш так мислити і в тобі є зворотний бік, небезпечний бік». Труснула головою, женучи від себе ці відчайдушні думки, проганяючи ненависть. Подивилася на маля. Криво посміхнулася. Вона відомстить Стрибу за все, за зради, за образи, за те, що простила йому смерть власних батьків, за кохання, яке досі горить в душі і яке він своїми постійними зрадами відчайдушно гасить.

Колись Мальва виросте, і Птаха бачитиме, як це відбуватиметься, а Стриб — ні. О, настане час, і Птаха розповість Стрибу про те, що його доньку, з прадавньої родини безсмертних, зростили та виховали звичайні смертні, яких він так зневажає. Вона розповість і про те, що пережила, рятуючи його єдину донечку в той момент, коли він розважався з повіями на Далекому Озері, про те, як у неї на руках померла жінка, яка його кохала більше за життя, а він пройшов повз це граючись. О, він почує розповідь про те, що його донька називатиме та вважатиме татом іншого, смертного чоловіка. І тоді… Тоді, може, вони будуть квити. Але поки Мальва ростиме, Птаха пильнуватиме, берегтиме дитину Стриба, мов зіницю ока. Вона — донька її коханого, плід зради, але разом з тим і зброя.

Розпачливо дивилася на Сонце. Як вона сміє таке думати? Вона ж світла безсмертна. І рішення, яке вона прийняла, — єдине правильне, виходячи з логіки міркувань Мари та й з життєвої логіки. Але чому ж тоді в душі стільки зловтіхи? Відкинула всі вагання, подивилася на Мальву. Дитя спало. Згодом в собі покопаєшся, а зараз…

Мусила підшукати для малої родину. Справжню, люблячу, таку, щоб дівчинка не чулася в ній покинутою, чужою. Купу світів передивилася, всі були якісь або занадто жорстокі, або занадто правильні, покладалася на внутрішні відчуття. І от зараз, дивлячись з гори вниз на сонце, розуміла — це саме те, що треба. Тепер обрання місцини. Вибір невеликий, як не дивно. Бо підходить не все. Найдужче в цьому світі любила Карпати, коли б сюди не приходила, мандрівку зачинала з цієї гори. Її гора — гора Магура.

Що ж, провідник зараз має підійти. Провідник чи, як його тут ще називають, — Мольфар. Він мав підшукати для Мальви батьків. Була впевнена — впорається з цим, та все одно доведеться власноруч все перевіряти. Відповідальність надто велика.

Поруч на землі стояв кошик, тимчасовий прихисток для Мальви. Дно кошика дбайливо вистелене. Птаха нахилилася — поклала туди дитину. Витягла із-за пояса варган, тут його називають дримбою, і…

До уст тулила метал — стогнав, вив, скавулів він у передчутті. То тривало якусь мить чи, може, вічність. Він замовк, затих. Прадавня тиша розлилася довкіллям і всередині Птахи також. Передчуття врівноважували світи. Притиснула дримбу до зубів, вдихнула і… Журба, смуток, радість, кохання, біль полилися, наповнили звуками простір, мелодія гірко піднімалася аж до небесних сфер, лоскотала п’яти творцю, падала в лоно Наві, торкалася губ самого Велеса, бентежила його своєю чистотою, а потім вихором влітала всередину деміурга тих диво-звуків. Птаха вміла грати та керувати мелодикою дримби, вичакловуючи її з себе, роблячи безтілесне реально-магічним. Вона тоді ставала одним цілим з дримбою — вся аж дрижала від втіхи, насолоди та водночас відчаю і болю, тремтіла в такт вібрації інструмента, згоряла від торжества та від суму. Замерехтіли, задеренькотали над горою дивні привиди-світи, барвисті та чорно-білі, небезпечні та звабливі… Замовляла зараз ті звуки спеціально, не заради втіхи. І не мала права схибити чи пройти непрокладеною стежкою від неба до землі, від землі аж до сонця, яке ще не зайшло, а зачаровано зависло над горизонтом, скоряючись наказам чар-звуків. Мусила ту дорогу виплести, як віночок: розкішна хай буде, звивисто промовиста та чесно поснована, щоб приводила туди, куди мандрівник бажав би прямувати.