Зворотний бік світла - Корний Дара - Страница 20

Так-так, Птахо, ти правильно здогадалася: Худіч став на герць проти своїх, боронячи Лебедівну. А коли зрозумів, що сили нерівні і що йому не здолати ним же навченого війська, припав до землі і заплакав. Уперше у житті жорстокий воїн Худіч ридав, щиро просячи крізь сльози всі добрі сили допомогти не йому, а Лебедівні — його життя в обмін на її.

Раптом вдарив сильний грім, усередині темної печери сяйнула блискавка. За мить весь простір чорної печери заповнило яскраве світло. Чорне гайвороння осліплено принишкло, перелякано роззираючись довкола. Склепіння печери чомусь щезло, сонячне проміння безперешкодно потрапляло досередини. Зашуміли білі крила, і вгору до сонця полетіла прекрасна Лебедівна. Чорнодзьобих настільки приголомшило пережите, що ніхто й не мислив спробувати наздогнати лебідку. Коли ж через деякий час оговталися, то зосередилися на іншому — посеред просторої, вже безсклепінчастої печери лежало щось біле, з потрощеними крилами. То був колишній грізний гайворон Худіч, тепер Білий Гайворон. Грак печально підвівся з землі, задер голову, проводжаючи Лебедівну.

Цар-Мати замовкла, сумно зітхнула, переводячи подих. Птаха знала, що то ще не кінець історії, вона здогадувалася, яким буде продовження, та все ж з якимсь внутрішнім трепетом жадала помилитися:

— Чорнодзьобі люто накинулися на колишнього ватага. Вони пили його гарячу кров, шматували теплу плоть. Він став білим, отже — чужинцем для них, здобиччю, ворогом. А очі Худіча невідривно дивилися в небо, майже не відчуваючи, як з його тіла червоною цівочкою витікає життя. Худіч бачив тільки малюсіньку цяточку в небі, те, що залишилося від його Лебедівни, і щасливо посміхався. Вона врятувалася!

Вранці новий ватаг чорнодзьобих наказав забрати з печери залишки того, кого ще вчора вони так боялися і хто зрадив їх. Ніщо не мало нагадувати Великому Гайворонячому війську про ганьбу. Та в печері вони нічого та нікого не знайшли, хіба що смоляні стіни колись Чорної Печери за ніч стали білими, як крила Білого Гайворона.

З того часу Чорну Печеру стали називати Печерою Білого Гайворона.

— Це не ваша легенда, правда ж? — печально запитувала Птаха.

— Ні, — здається, Вітра не здивувалася запитанню. — Її розповідав мені один чоловік зі сколотян.

Цар-Мати поспіхом відвела очі від Птахи, перевівши погляд на протилежну стіну. Очі Вітри зрадливо блиснули. Птаха ж згадала свого Чорного Гайворона, який також не задумуючись прикрив її собою, рятуючи від своїх. Але чи став він від того Білим?

12. Чорна мальва

Минуло три ночі з моменту останньої подорожі до сарматів. Посеред буденного дня Птаха раптом відчула — її відчайдушно кликали. Вона добре почула голос Цар-Матері у своїй голові. Цього разу не стала чекати ночі, щоб потрапити у сарматський світ, і скористалася ключем. Справа нагальна — відчувала це. А у снах можна було й заблукати чи щось наплутати. З ключем надійніше, хоча так її можуть вистежити.

Посеред Печери Білого Гайворона стояла перелякана і стурбована Вітра. Птаха ніколи її такою не бачила:

— Птахо, Верха помирає. Дитина не може вийти на світ. Неправильно лежить там, — показала на живіт, — усередині. Наші не можуть нічого вдіяти. Навіть Верховна Жриця безсила. Це — кінець, мій кінець і кінець всього роду. Одна з помічниць Жриці втаємничено мені повідала, що тут може допомогти тільки Дух. От я й згадала про тебе. Благаю, допоможи.

Велика Цар-Мати Вітра, та, що вклонялася тільки Великій Матері, впала перед Птахою на коліна і схопила її за руки, припавши до них пересохлими губами. Тіло Великої Цар-Матері тремтіло. Згадала слова Мари: «Світ Сарматів сам тебе покликав. І мав на те, певно, причини». Можливо, це і є та причина? Птаха не раз рятувала майже мертвих. Тож рішуче вхопила поляницю за руки:

— Веди мене до доньки, Вітро, якщо не запізно — допоможу.

Біля розкладеного шатра було майже порожньо. Вітра дала наказ поляницям триматися подалі від цього місця, а тут накази не обговорювалися — тільки виконувалися. Наказ не стосувався лишень однієї жінки. Перед ними стояла Верховна Жриця. Птаха її відразу впізнала — лихі маленькі очі, чорні губи зліплені в цівочку-шрам, віночок зморщок над ними, гачкуватий ніс. На голові — сіра намітка, яка спадала аж до землі, в правій руці — дерев’яний костур. Вона загороджувала вхід усередину:

— Вітро, Велика Цар-Мати, опам’ятайся та послухай мене — Верховну Жрицю Мавру! Заклинаю тебе! Мені Воланда все розповіла: і про Духів, і про твоє бажання за їх допомоги порятувати доньку та онуку. Ти ж мудра повелителька і не станеш гратися з тим, чого не розумієш? Ми нічого вдіяти не можемо. Твоя донька та її дитина покликані стати славною й утішною пожертвою для Великої Матері. Не муч себе й усіх нас дурними вигадками. Цю Чужинку, — і вона махнула костуром у бік Птахи, — волею небес забороняю впускати до Верхи. Ніякий вона не Дух! Бо чи можуть Духа всі видіти, хіба що Жриці. А тут з плоті та крові з’ява перед нами. Згинь, згинь, згинь, тварюко нечиста.

Жриця люто махала своїм ціпком перед носом ошелешеної Птахи, шепочучи слова заклять та посилаючи прокльони. Слова спадали додолу, мов листя з осіннього дерева, не завдаючи Птасі жадної шкоди. Бо віри всередині безсмертної було набагато більше, аніж в усіх смертних у цей момент у цьому світі. Птаха скосилася на Цар-Матір. Вітра пополотніла та сердито засопіла. Птаха здогадувалася, що буде далі: зболена матір здатна заради дитини на багато. Жриця з виряченими очищами та розкинутими в різні боки руками була зметена з ніг помахом руки поляниці. Мить, і Верховна Жриця Мавра валяється непритомно в ногах Цар-Матері, з кутика рота цівочкою витікає кров. Та жінки не мають часу довго дивитися на Мавру, з шатра доноситься болісний жіночий крик. Птаха влітає досередини, Вітра залишається на чатах. Жриця ж має учениць, і ті можуть у будь-яку хвилину прийти на допомогу.

В наметі біля лежачої Верхи сиділо налякане дівчатко-підліток, очевидно одна з помічниць жриці. Птаха рукою дала тій зрозуміти, що може бути вільна. Тій двічі повторювати не мусила.

Птаха стала навколішки перед вагітною посеред червоної мокрої плями, поклала руки тій на живіт. Маля і справді лежало неправильно, тому і не знало, як народитися. Безсмертна старалася віднайти сили всередині Верхи, щоб та допомагала їй.

— Хай тільки дитина виживе, — простогнала Верха, не розплющуючи очей.

Птаха зашелестіла губами, промовляючи тільки їй відомі слова та заклинання, тоді водою, що стояла поруч на землі в кубках і мала запах м’яти, малювала на животі породіллі оберегові знаки. Вода була життєдайною, Птаха не знала, звідки поляниці її брали, але відчувала це. Дитина кволо, але вперто просилася на світ. Птаха чула, як б’ється маленьке налякане серденько. Маля всередині матусі почуло Птаху, заворушилося й поволеньки почало повертатися так, як наказувала безсмертна. Верха допомагала, як могла, з останніх сил вхопила Птаху за руку і зашепотіла:

— Врятуй мою донечку, хто б ти не була. Я відчуваю — ти можеш.

Птаха кивнула, підняла очі поверх голови Верхи і оторопіла. Там стояла Мара. Отже, часу майже не залишилося.

— Роби свою роботу, Птахо. Хай дитина народиться. Я зачекаю.

Птаха знову говорила слова, впивалася замовляннями, креслила в повітрі знаки, добрі символи-обереги, просила Верху тужитися, допомагаючи їй руками. Через півгодини в шатрі почулося ледь чутне несміливе дитяче скімлення. Народилася дівчинка. Птаха перерізала пуповину чорним ножем. За волею випадку, очевидно, тим самим, яким Жриця відправляла на той світ новонароджених хлопчиків. Бо нічого придатного поруч не виявилося. Притулила дівчинку до себе. Мале не мало сили кричати, було втомленим через такий довгий та важкий вихід на білий світ. Птаха подивилася на Верху, на мить здалося, що та померла. Після того як дитя народилося, мати зовсім стишилася, зів’яла. Та Мара досі незворушно стояла на місці. Заговорила: