Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 6

— Це Пріся. Крутькова. Вона од вашого панського двору живе за три хати, у тітки. Як померла її мати в Іванівці, тітка забрала її до себе.

І наче полуда спала з очей Юрія. Це вона-таки, вона… Чому ж він так тратився, чому не зупинив її? Але колись вона була ніби зовсім не така.

З якогось часу Юрій почав думати про дівчат. Млосно, жаско, жагуче. Думав, а наблизитись боявся, не знав, як до них підійти, що сказати. Знав, що він трохи не такий, як інші хлопці, трохи невдатний, і не вірив, що може сподобатись якійсь дівчині. І ось тепер!.. Наче сонечко викотилося з неба. Але ж він гетьман! Немає такої дівчини, яка б відвернулася від нього. Від гетьмана — так. А від Юрася? Геть заплутався. А тобі як хочеться? Звичайно, від Юрася.

У дворі розпитав у конюха Оникія: що за люди Крутьки? Вдова. Троє дітей, хлопець і дві дівчини. Бідність. Все десь на підробітках. Але роду хорошого. З того дня Юрій не випускав Прісю з мислей. Хоч і інші думки, інші турботи оповили його. Наступали грізні події. І Росія, й Польща готувалися до рішучих дій. А Україна — розпанахана поміж ними, кожен їхній рух віддавався їй болем.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

У Борисові збиралася комісія, щоб полагодити польсько-російські справи, вона погодилася, щоб там були й українські посли. Спираючись на Москву, посли мали добитися, щоб поляки визнали те, що було укладено за Гадяцьким трактатом, найперше — скасувати унію і залишити православ’я й на церковні посади ставити людей по вільному вибору, й щоб українсько-руська мова була по всіх судах і адміністраціях, щоб українських послів приймали в Польщі не інакше, як на українсько-руській мові.

Хоч мали на те малу надію, бо пам’ятали слова з указу царя Олексія: «Дабы слагатели, также печатники или друкари малоросийских книг смертью казнены были». Але, може, то він продиктував з п’яну, чи з бодуна, та й поляки либонь про те не знають. Ця ж угода має діяти на українських землях, які є під Польщею. Про мову вписали не випадково. Московія та Польща вчепилися зубами в українські чорноземи, й кожне намагалося відхопити аби більше.

По один бік довгого столу сиділи надуті бояри Микита Одоєвський, Петро Шереметьєв, князь Федір Волконський, думний дяк Олександр Іванов і дяк Василь Михайлов, які перед цим добряче пообідали й потай пускали пшики у важкі шуби, від чого в горниці стояв сморід, з другого боку сиділи бундючні поляки, українці примостилися на торці столу. З перших хвилин стало зрозуміло, що комісія не має жодної ваги, в Польщі знали всі, що обрання царя Олексія на польського короля по смерті Яна Казимира — то є піна в очі москалям, що того ніколи не буде. Поки посли перекидалися пишномовними, високомовними словами, під Брестом московське та литовсько-польське військо почало перекидатися розжареними ядрами, князь Хованський здобув Брест, пішов на Ляхівець, але супроти нього вийшов з невеликим, але добірним військом гетьман Чернецький і литовський Сапєга, розтрощили московське військо й погнали його за Смоленськ. Починалася велика війна. На Україні збиралося велике московське військо під урядом боярина Василя Шереметьєва, а польський гетьман Станіслав Потоцький з польським військом вступив на Поділля; чекали, коли виросте трава, щоб піти походом.

На березі маленької річечки Кодачки під Васильковом радилися, чи ждати поляків тут, чи йти на них. На раді, окрім воєвод, був Юрій Хмельницький, старшина і полковники. Сиділи у світлиці попової хати, попадя з наймичками подали узвар у великих кухлях. Шереметьєв сидів під образами, пив з маленького кухля, поглядав пихато й грізно. Цей чоловік не чув під собою землі, похвалявся небавом бути вже у Варшаві й пити з королівської чаші. Його підтримував переяславський полковник Цицюра, такої ж вдачі, як і боярин, та й намагався догодити йому. Він був наказним над лівобережними полками.

— Щоб з таким військом та чекати! У тебе, боярине, скрізь лад, ратники озброєні, платня їм виплачена, гармати добрі, пороху та олова в достатку, коней доволі, возів також, уся снасть справна. Поляки ж відважні тільки перед тими, хто їх лякається, шляхта їхня зубожена. — Цицюра підвівся і вже вигукував: — Ми й короля з королевою положимо, правда ж, гетьмане? — обернувся до Юрія Хмельницького.

Той сидів у глибокому фотелі біля лежанки. Він не хотів нікуди йти, він боявся війни, у якій йому треба гасати на коні перед військом, як те робив батько Хмель, боявся кермувати полками.

— Поляки відкличуть своє військо від шведів, — зауважив, надпивши з келиха.

— Яке там військо, воно вив’ялене шведом, — палахкотів Цицюра; він був давнім прибічником Москви й хотів їй догодити. Плекав зачаєну надію на булаву. Решта полковників мовчали.

Обізвався князь Грицько Козловський:

— Моя рада — стояти на місці та укріпитися залогами. Тут і міста, й замки, а на чистому полі що? Ми, маючи запасів доволі, вистоїмо, знівечимо поляків голодом, вони самі пориватимуться на нас, отут ми їх і притопчемо. А так… Ми навіть не знаємо, скільки у них війська.

Обличчя Шереметьєва скривилося, він дивився з осудом на князя, тим-то інші високі урядники підтримали Цицюру. Князь Щербаков мовив глухо:

— Отакі нерозумні речі маємо слухати…

— Рушаємо на Краків і заберемо Польщу, — підняв угору руку Шереметьєв.

— Я стоятиму там, де мені буде вказано, — поспішив погодитись Козловський.

— Я теж. Живий чи мертвий не зійду з місця, — палахкотів Цицюра. Він низенький, пузатий, коротконогий, і важко було уявити його в бою.

Інші козацькі полковники мовчали, вони ж бо добре знали, яка непевна в полі ця дівиця — військова фортуна.

Юрій поїхав до Чигирина. На порозі рідного дому його зустріла сльозами сестра Настя. Її чоловік, Іван Нечай, брат славнозвісного Данила Нечая, був захоплений у Новому Бихові, відвойованому козаками у поляків, бо не хотів віддавати так тяжко здобуте козаками місто москалям. Юрій вже тричі писав до царя, щоб випустили Нечая з московської неволі. І оце втретє прийшла відповідь, що Нечая не випустять, буцімто він десь непоштиво відгукнувся про великого государя. Юрій обняв Настю, заспокоював її, а в самого серце наливалося гіркотою. Він просив і Шереметьєва написати цареві, але той знехтував його прохання.

Шереметьєв стягував до Києва полки, щоб рушити на Польщу.

…Літо добігало кінця. Ще щедро світило сонце, ще голубіло небо, але скрізь уже відчувався близький подих осені. Дерева вже не лопотіли радісним листям, пташки пурхали без співу, калина викинула червону барву. А яблука падали в садах з глухим стукотом, і молоді качки робили перші обльоти над річкою.

У неділю Шереметьєв давав наперед побідний бенкет над Либіддю. Річечка прудко бігла між зелених верб, у яких, як у чуприні літнього чоловіка проглядає сивина, проглядали окремі жовті листочки. Сиділи на згірку на розстелених килимах, челядники носили горілку й вино у великих пугарах і страви на тацях. Воєвода сидів сам, він не посадив поруч себе гетьмана й взагалі мовби не помічав його. Коли до воєводи нахилився князь Козловський, він сказав, неначе й тихо, але так, щоб чули козаки, які сиділи неподалік:

— Цьому гетьману ще гуси пасти.

Митрополит Денис Жолобин почув це й прикро подивився на воєводу. Він узагалі скільки міг опирався Москві, бачачи, що та зі всіх сил намагається скасувати всі права київської митрополії, підгорнути її під московський патріархат і під московську світську владу.

Шереметьєв гороїжився, він випив більш ніж треба й нахвалявся так, що чути було по обох берегах Либеді:

— З оцим військом, дорученим мені государем, я всю Польщу поверну на попіл і короля приведу в Москву, закувавши в срібні кайдани.

Ректор Могилянської школи не стримався й кинув:

— Треба Богові молитися, а не вихвалятися.

Шереметьєв поставив очі рогом:

— З моїм військом я переможу й без Божої помочі. І тебе, попе, не питатиму.

Ректор жахнувся, жахнулась і козацька старшина. Тільки один значковий засміявся на те, підніс келиха й голосно сказав по-московському: