Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 38

Він народжується з дитиною і росте разом з нею…Пам’ятав, це було в третьому чи четвертому класі, тоді роздали зошити з штрихованими портретами Шевченка, Франка, Марка Вовчка на обкладинці, штрихи перехрещувалися, увесь клас, вся школа вдивлялися в ті штрихи й знаходили фашистські знаки. «Олено Гаврилівно, я знайшов фашистський знак», — бігли до вчительки. Вона брала ті зошити, несла їх директору. Як стало відомо пізніше, директор не давав тим донесенням ходу, а коли йому про це сказали з райвно, він відказав: «А, дуркою займаються». Через два дні директора не стало.

То була маячня, суцільне божевілля. Всі газети писали про славнозвісного Карацупу, який з собакою ловить шпигунів, його портрети випускали окремими листівками і розповідали про нього по радіо. Всі хлопчаки мріяли стати карацупами. Карацупа — десь там. А тут ось бігли Борисові однокласники (він тоді жив у районному містечку, куди батьки втекли від голоду, батько — воловник, влаштувався на бойні, а мати санітаркою в лікарні) й кричали: «Борисе, а Женьків батько шпійон, ходімо з нами». Квартира у півпідвалі, де мешкав Женько, була відчинена, по кімнаті і кухні гуляв вітер, ворушив якісь папірці. Куди подівся Женько і вся їхня сім’я, ніхто не знав. Борис запитав удома, але батько нагримав на нього.

Борис трохи не силоміць завів до редакції Діну, щоб познайомити із своїми товаришами. Коли він провів її на вулицю й вернувся, в коридорі наштовхнувся на Дробота, який смалив свою смердючу люльку — з кімнати його виганяли.

— Важко тобі буде, — сказав. Віднедавна вони були на «ти».

— Чому? — здивувався Борис.

— Бо кацапка. Батько русак, кадровий військовий.

На бліде Борисове обличчя лягла густа тінь.

— Але мати з нашого села.

— Вчителька російської мови. Це — не менше за кацапку.

Було неприємно. Борис про це раніше не думав, він одружувався з любови.

І був упевнений, що Діна зрозуміє його.

Прийшов на роботу Дробот. На милицях. З нагородами. У нього на грудях поблискувало два ордени Бойового Червоного прапора. Ліва холоша була пристебнута шпилькою до пояса.

— Ти що, пошкодив протез? — запитав Борис.

Вони стояли вдвох у кімнаті.

— Та… залишив дома казьонну ногу. Викликають у контору глибокого буріння. Може, не загребуть з однією лапою.

Саме тоді пройшли перші, після розвінчання культу особи, арешти, перші відзимки.

Вони знову вдвох у кімнаті.

— Для чого викликали?

— Профілактична розмова. — І після паузи: — За язик. Я так зрозумів. У нас є дятел.

— Хто-хто?

Дробот постукав кісточками пальців по столу.

— Стукач.

— Та ну… Всі такі… прогресивні.

— В кожній організації є. А в нас і поготів.

Приїхала Діна. Вона не повідомила, коли, яким поїздом приїжджає, і Борис зустрівся з нею в гуртожитку. Пішли знову в парк над Дніпром. Діна завжди була небагатослівна. А нині — й зовсім мовчазна. Якась задумана, замислена. Її не яскрава, а тиха, велична краса спалювала його. Згадалися чиїсь слова: «Гарна жінка вже сама по собі мистецтво». То, може, він так і дивиться на неї? «Ні. Я кохаю її». Він знаходив у собі якісь почуття, яких не знав до цього, хоч і зустрічався з дівчатами, в яких, думав, закоханий. Але тоді цього не було.

Борис дивився на захід, де за дахи будинків ховалося сонце. Призахідне сонце золотило бані церков, грало на них веселками.

— Яке все-таки красиве наше місто, — мовив. — Кращого, мабуть, немає ніде. Воно було й лишиться столицею слов’янства.

— Ленінград не гірший, — сказала Діна. — Мені дуже сподобався.

Борис мимоволі знітився, згадалися слова Дробота: «Важко тобі буде. Кацапка». Але сперечатися не став.

Наступного дня вони подали заяву в ЗАГС.

І враз перед ним постало: де вони житимуть? Він сам мешкав на вулиці Саксаганського, винаймав малесеньку прохідну кімнату, точніше — коридор, привести туди Діну було немислимо.

Почав шукати квартиру. Це виявилося до ката важко. Квартиру в центральних районах було знайти майже неможливо, а ті, які здавалися, — кусалися ціною, він прикидав, що за таку кімнату треба буде віддати половину зарплатні. А жити за віщо?

А тут несподівана новина: їхній редактор сказав, що подав заяву на звільнення, він — доктор наук, переходить на викладацьку роботу. Всі в редакції зрозуміли, що він просто втікає, втікає з мінного поля, йому вже несила зносити ту шарпанину, ті нагінки, які падають зверху. Працівники редакції боялися, що пришлють ідеологічного цербера, що не можна буде й дихнути, редактор їх трохи заспокоїв, мовляв, порекомендував на своє місце Бориса Шустера, оскільки заступник — передпенсійного віку. Не сказати, Борис від того більше зрадів чи злякався. Він не вірив, що його можуть затвердити, а все ж…

Його затвердили: молодий, перспективний, зі званням.

Мертвого. Це з якогось вірша. Колишній редактор — живий і обіцяв допомагати, але то слабка втіха.

Затвердили головним редактором. Потішене славолюбство й страх. Колектив радий і намагається допомогти, працюють старанно.

Й одразу перша халепа. Кликали до цензора, це був не той давній їхній цензор — той у відпустці, — а інший. Веселий, усміхнений чоловік з носом-дзюбкою. З рядком золотих зубів під ним. Він зустрів Бориса, потираючи руки:

— Єсть новєнькоє огранічєньіце, — радісно повідомив. — Ось прочитайте. Заборонялося мати в редакції набраний запас матеріалів. І віддав Борису верстку. Той погортав, ідучи до дверей:

— А де стаття Максима Зоца?

Цензор протяжно, весело засвистів:

— Фью-і-і-іть. Скрилась в туманной далі.

Отже, пішла нагору. У Бориса неприємно замлоїло під лівою лопаткою.

Борис сидів на засіданні клубу творчої молоді. Цей клуб заснувало комсомольське керівництво на підтримку комсомольських ініціатив, — тоді вони підтримували й талановиту молодь, — але дуже швидко гору в клубі взяла молодь некерована, критична, — й ЦК ЛКСМУ відхрестився від цього клубу. Борис сидів поруч Дробота. Зі сцени читали вірші — всі з підтекстом. З натяками виступив Зоц — гостро, ризиковано, зірвав шквал оплесків. Ззаду по рядах передавали якийсь папір, його всі підписували. Ось він уже йде зліва по їхньому ряду. Борис зіщулився, знав, що то протестний папір. Сусід зліва передав його йому, але папір перехопив Дробот, мовивши:

— Йому підписувати не треба, — підписав сам і передав далі. Борис зрозумів: йому, редактору, підписувати не можна, бо можуть звільнити. Папір був — проти арештів.

В редакції працювали однодумці. Й це полегшувало роботу. Всі брали в прижмур прицілу прописні істини, всі не вірили передовицям і промовам з трибуни, всі просвіщали один одного: щось десь прочитали чи почули. В балачки встрявав і Борис. Він знав багато історичних неправд, знав, що славнозвісної Переяславської угоди немає, що вона давно знищена Москвою, знав, що Виговський був великим патріотом України й укладені ним пакти з Польщею були найкращі за всю нашу історію, що там три держави — Литва, Польща і Україна, яка називалась Великим князівством руським, — створили конфедерацію; кожна держава зі своїми законами, адміністрацією, військом, наукою, але про це не писала ні царська, ні радянська адміністрація, а тільки поливали цю угоду чорним дьогтем лайки. Він давно впевнився, що не можна покладатися на оті товсті радянські фоліанти, бо там немає правди, тільки на Шевченка, який істину відчував своїм гарячим серцем і навіть про Богдана Хмельницького писав: «Славний, та не дуже», а цар Олексій Федорович, якого радянська історіографія піднесла до небес, прорікав: «А сочинителей малороссийских книг предавать смертной казни». Борис давно хворів цими своїми знаннями, їх не було де висловити та й було це небезпечно. Оце, небезпеку, відчував найперше. Він знав, що крихкий, не сильний, знав міру своєї душі й намагався за неї не виходити. Отже, обрубував крайнощі, намагався не наражатися на гострі списи.