Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 33

…А по обіді гомонів про щастя з Олельком.

— Ніхто не відає, що воно таке, щастя, — сказав.

— Щастя — це жити в своїй хаті, ростити дітей, орати свою ниву…

Не мав дітей, не знав, що воно таке.

— У кожного своє щастя, — мовив Хмельниченко.

— Правда. У одного — слава, в іншого — друзі, ще в іншого — багатство.

— Ти забув про одне.

— Про що?

— Про любов.

— Химерна це птиця, вашмосте. Іноді вона ширяє високо-високо, іноді летить понад землею. А ще: пістрява вона, пишна, а потім те яскраве пір’я облітає.

— А що лишається?

— Супокій, плече вірної людини, тиха радість. — Говорив про те, чого не мав.

Турки перебули зиму й знову рушили на Чигирин з іще більшим військом, злучившись у степу з кримською ордою. І все спочатку було майже так само. У Чигирині зачинились козаки — два полки, Сердюцький і Чигиринський, з полковником Коровкою, а наказним гетьманом був Павло Животовський, і ратники з чільником окольничим Іжевським. І знову з лівого боку йшли на виручку чигиринцям Самойлович та Ромадановський. Ішли, не поспішаючи. Син Ромадановського ще за першого нападу потрапив у полон до турків, і візир Кара-Мустафа надіслав Ромадановському листа, що здере шкіру з його сина й, набивши соломою, пришле батькові, якщо той дуже шпарко братиметься до військової справи.

…Гнувся очерет над Дніпром і Тясмином. Буйні, ситі гнулися, обсипані паддю роси, трави на луках. Спрагло стрижуть їх голодні татарські й турецькі коні. І пізні соловейки замовкли — така сила війська вештається довкола.

Юрій сидить на горбі біля намету в турецькому кріслі, в якому сидять з ногами. По ліву руку розляглися горби та байраки, попереду Чигирин, місто дитинства, юності: черешневі садки, білі хатки, фортеця на скелі-горі за ними.

Луки толочили, луки перекопували. Турки насипали шанці проти мурів. Вергали чорну, з піском землю, викопували коріння, монети, наконечники стріл. Два наконечники й монету з чудернацьким профілем приніс Юрію Олелько. Хмельниченко перекинув їх з руки в руку.

— Не теперішні це стріли, бронзові наконечники, давні. Хтозна-чиї вони — римські, скіфські, монгольські? Хто тут не побував на наших землях: монголи з татарами, а ще раніше скіфи, люди такі кочові, як татари, й ще давніші завойовники. Усім кортить наша земля.

— І коли це скінчиться, — сказав Олелько. — Йдуть і йдуть. Турки, ляхи, москалі, — всі вони однакові, як і оті, як ти кажеш, вашмосте, монголи. Немає їм упину, немає їм стриму.

— Скінчиться тоді, коли ми самі визволимось.

— Коли це буде, як це буде…

— Не знаю. Батько мій трохи не сягнув цього. Чогось не вистачило.

— Чого?

— Удачі. Фортуни. І… трохи розмислу. Пішов під Москву на нашу погибель.

— А ви… ви… — затнувся Олелько, — вашмосте, на що сподіваєтеся?

Юрій похилив голову.

— Вже майже ні на що. — А сам подумав: «А жити треба, а жити хочеться. Он мальвазія яка солодка, он Каська яка гарна». — Мав стояти до кінця. У нього було з ким. Не те, що в мене. Вогонь і криця правлять світом. Він умів ними володіти.

— Допоки кружляє довкола землі сонце…

— То неправда. Земля кружляє довкола сонця. Це доказав один чеський мудрагель.

— Чув про таке. Однак не вірю.

— І правильно робиш. Вір тільки собі.

…А вже гули турецькі гармати, кидали в місто ядра, кришили мури, трощили фортечні будівлі. Палали в місті хати, палали хмари — на вечір все небо налилось червінню, а позаду наметів йшла жвава торгівля: маркітантки торгували ятаганами, інжиром, порохом, пиріжками, верещала на все поле Каська, та, перша Юрієва пасія, вона впіймала одного турка з личманьми — фальшивими золотими. На ніч вона прийде до Юрія в намет, він не цурався її гарячої невситимої ласки.

Турки так стиснули Чигирин, що звідти вже стріляла тільки одна гармата — з-за Козиного Рогу, всі інші порозбивано, подавлено.

На допомогу чигиринцям знову йшли князь Ромадановський і гетьман Самойлович. Ромадановський не поспішав: пам’ятав, що його син у султанових лабетах, часто зупинялися на перепочинок, пасли коні.

— Треба поспішати, — казав Самойлович.

Ромадановський поскубував густу з просивиною руду борідку, золото грало на його ферязі, покусував нижню губу:

— Поспіх шкідливий, потомимо військо…

Козацькі полки — Чернігівський, Ніжинський, Лубенський, Миргородський — першими підійшли до Дніпра. І стягнули човни й, не чекаючи Ромадановського, вдарили по правому берегу, біля села Шабельники, й збили турків, які заступили їм шлях, й одразу зробили на правому березі траншемені — оборонний насип. І пішли далі. Довідавшись про те, візир Мустафа вирішив перетяти їм шлях і виправив на Стрільникову гору, яка лежала на шляху з Бужина, сімнадцять пашів з яничарами й частину орди. Через гору була одна-єдина дорога — Кувичинський узвіз, й по ньому, під мушкетним і гарматним вогнем, рушила козацька піхота, а за ними й ратники, й вийшли на гору, а тоді туди вимчала козацька кіннота й налягли всією силою, й турки побігли вниз, до Тясмина, стовпилися на мостах, споруджених ними ж, і мости обломилися, й багато турків попадали у воду. Візир Мустафа періщив замашним гнучким нагаєм пашів, і татарських от-аг, і всіх, хто потрапляв під руку, й всі розбігалися, куди очі бачать.

Тієї ночі, під ранок, Юрій ще раз спробував утікти. Десятеро коней було пущено на пашу за татарським табуном, уночі ярком занесли туди сідла, а перед досвітком Юрій, Олелько й ще восьмеро козаків пробралися до коней, посідлали їх. Спершу їхали повільно, а потім пустили коні вчвал. Світало. На сході розпливалася, набирала червіні чимала пляма. У траві била перепілка. І раптом з-за ліска напереріз вилетів татарський чамбул. Хмельниченко біг конем далі, а Олелько з козаками повернули на татар. Олелько вертів у кисті шаблю, розминаючи руку. Просто на нього летів на кошлатому чахмуті вузьколиций татарин. Бачив ощир рота, бачив юшман — легку дротяну ворочку. Зчепились. Коні завертілися, злий, з маленькою зміїною головою татарський башмет намагався вкусити Олелькового аргамака, а той щулив вуха й відвертався. Татарин не затуляв рота. Дзвеніла сталь. І коли татарський башмет підкинув копита, затулив головою Олелька, той звівся в стременах, й тільки-но башмет опустився на землю всіма чотирма, рубонув татарина по шиї. У того на голові була місюрка з дротяною сіткою на плечі, Олелько перетяв кільця сітки й дістав татарина. Але й той, низько зігнувшись, потяв вістрям шаблі Олелька в груди. Татарин сповз з сідла, а Олелько ще доїхав до Юрія й сказав:

— Вертайтесь мерщій, там другий чамбул, він перехопить вас, — і впав на росяну землю.

Турки вчинили сім підкопів, підірвали їх, й почали злітати вгору чигиринські стіни, привалювати козаків, інші були обсмалені, що й не впізнати в них людську подобу. Хмари налилися червінню, гуділи ліси за Чигирином, надто Чорний ліс, тривожно кричали птахи. Сердюки з городовими козаками відбили три яничарські налоги, в тій веремії, в тому сум’ятті гайдук, служка його преосвященства Йосипа Тукальського, виніс тіло митрополита на власних плечах і приніс до обозу Самойловича. Ромадановський з Самойловичем не вельми добре дбали, не дали допомоги обложеним. Налякані громом вибухів, пожежею, жителі Чигирина кинулися до втечі: бігли жінки, волочачи за руки дітей, дибали старі діди й баби, стояв плач і лемент, й городові козаки, а з ними й сердюки, були захоплені втечею, стовпилися на старому мосту, міст обломився, й втопилося багато людей.

Тясмин наповнився трупами. Турків, які напирали ззаду, якийсь час стримували козаки Гадяцького полку — й погинули під шаблями, інші люди бігли через чигиринську греблю вздовж стін і рятувалися в козацькому обозі, а сердюки стали біля церкви Святих Апостолів й боронилися до смерку, турки ж підпалили місто з усіх боків, сердюки піднялися на замкову гору, де в замку сиділи москалі, й разом з ними понабивали доверху порохом гармати та, підпаливши всі замкові дерев’яні будівлі і відступивши серед палаючого міста до греблі, втікали по ній.