Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 19

Гетьман Самойлович (певно, йому вже набридли такі докори засланця), одписав — спасибі, що хоч одповів по-людському: в листах до нього Дорошенко скаржиться на своє життя в Москві і запитує, допоки його держатимуть у Москві? Здрасті, я ваша дядина! Але хіба йому, Дорошенкові, не відомо, що в Москву його забрано з наказу самого царя московського, а не з якоїсь неприязні з боку його, Самойловича, і що це Дорошенко сам добре знає… А він, Самойлович, царями не командує, бо й сам мусить їх покірно слухатись. Чого і йому, Дорошенку, бажає (лист було писано з розумінням, що супліку в Москві прочитають дяки і ще раз переконаються у його, Самойловича, вірності). Насамкінець гетьман повідомляв, що Дорошенкова худоба вже в Сосниці, що хоч з сіном цього літа було скрутно, але для Дорошенкової худоби сіно виділили, і що він, Самойлович, і далі дбатиме про інтереси Дорошенка та його сім’ї. А де йому жити — в Москві чи в Україні, — то це не він вирішує, як Москва велить, так і буде, бо всі ми ходимо не тільки під Богом, а ще й під Москвою, і про це не треба забувати, а вірною службою домагатися в царя ласки, і все тоді буде добре. А жити можна всюди, і в Москві теж. Хіба Україна, дивувався Самойлович, рай земний, що Дорошенко так прагне сюди повернутися? Овва! Для достойних мужів батьківщина там, де їм краще і де вони з обов’язку служби мають перебувати. От син мій, Семен, додав далі гетьман, живе в Москві і вже став справжнім московитом і великоросом і вважає, що кращого місця для життя, як Москва, і немає.

І ще додавав: він завжди дбатиме про Дорошенка та його сімейство і не залишить його без своєї зичливої уваги і завсіди буде про нього клопотатися…

Дбатиме! Клопотатиметься! Ще і як! Тут Самойлович обіцяв правду, чистісіньку правду. Тільки дбатиме й клопотатиметься навпаки. Вбачаючи в особі Дорошенка свого єдиного і достойного суперника, якого треба остерігатися, і чим швидше його буде запроторено бодай і на край світу, тим краще для нього, Самойловича. До всього ж Самойлович навіть заздрив Дорошенку, інтуїтивно відчуваючи в ньому більш значнішого мужа, як він сам, і навіть якось скаржився представникові Москви стольнику Деремантову, що з Москви пишуть надто шанобливі (так йому здавалося) грамоти до Дорошенка (ще коли той був при владі), в яких навіть старшину його називають… старшиною, тоді ж, як усім відомо, доводив попович, що справжня старшина буває лише при ньому, гетьманові Самойловичу, тож Дорошенко, отримуючи такі грамоти, і вважає себе гетьманом і взагалі зацною особою, а його, Самойловича, величає якимось там… поповичем! Більше того (просто жах!) до нього, Дорошенка, пишуть з Москви з «вичемъ», себто величають у грамотах Дорошенка лише по-батькові, нехай би цар (Самойлович у боротьбі, власне, в метушні проти Дорошенка, опускався й до такого рівня) наказав писати до Дорошенка без «вича» і без старшини…

Відчувши, що Дорошенко в Москві так і «не злигався» з дяками і отже, не буде йому мстити, використовуючи московитів, Самойлович розвинув бурхливу діяльність, щоб Москва «не здумала» повертати Дорошенка в Україну — його ще тільки тут не вистачало! Хай до кінця свого віку живе в Москві чи деінде (Росія велика, і цим гетьман натякував, що Дорошенка можна заслати і на її околиці, сиріч до Сибіру). Та й боявся гетьман Івашко, що, повернувшись на Вкраїну, Дорошенко затіє проти нього змову і з допомогою запорожців відбере в нього булаву, а ще одного змагання з ним він вже не втримає, з нього досить і того, що він пережив, поки Дорошенко не здав булаву. Тож гетьман і заходився страхати Москву Дорошенком. Чи не в кожному листі, про що б не писав, про що б не доносив, неодмінно застерігав: пильніше стережіть Дорошенка, аби він, бува, п’ятами в Україну не накивав. Бо, як не доведи Господи, повернеться гетьман Петро в Україну, його тут зустрінуть яко героя і лицаря, тож він зело нашкодить Москві, адже у нього, Самойловича, є дані, що турки ждуть не діждуться повернення Дорошенка, щоб його проголосити гетьманом чи «Великим князем України», і приєднати її до себе… Після таких листів дяки частіше нагадували стрілецькому воєводі пильніше стерегти знатного малороса, а вчинить він спробу втекти в свою Малоросію — догнати і на місці знищити, а тіло спалити і попіл розвіяти, щоби від нього й могили не лишилося, бо й до могили неодмінно будуть приїздити малоросійські сепаратисти…

До всього ж і ситуація в роках 1677–1678 в Україні змінилася на гірше. Дорошенко пильно слідкував за подіями на батьківщині, в центрі яких став Чигирин, де розгоралася війна, що пізніше істориками буде названа Чигиринською — першою і другою.

Чигирин був його рідним містом і батька його рідним містом, і діда його рідним містом. Батько його належав до заможного козацького роду, мав свій дім і ґрунт в Чигирині, ще й землі на його околиці. Та й добро його, нажите протягом усього життя, все ще частково залишалося там, у рідному місті, куди вже прийшла війна. (Якщо його, звісно, ще не розікрав Самойлович, хапун, ласий до чужих статків!). Але не це хвилювало Петра Дорофійовича в Москві. Чигирин — спершу центр сотні в роках 1638–1647, коли там служив сотником Богдан Хмельницький, потім полкове місто Чигиринського полку, що складалося з 19 сотень. Свободолюбиве місто! В яких тільки повстаннях не брав Чигирин участі — Наливайка, Федоровича, Павлюка. А вже визволений з-під влади Польщі Богданом Хмельницьким, він став столицею українського гетьманства, козацької вольної республіки і місцеперебуванням гетьманів — самого Хмельницького, Івана Виговського і його, Петра Дорошенка.

В Українській радянській енциклопедії можна прочитати сьогодні таке: «70–х рр. XVII ст. правобережна частина Черкаського полку (його територія була розірвана навпіл сумнозвісним Андрусівським перемир’ям Росії та Польщі — В. Ч.) була ареною тривалої боротьби російсько-українського війська проти П. Дорошенка (який, між іншим, тоді перебував у московському полоні — В. Ч.) і турецько-татарських завойовників».

Це так і… трохи не так. Коли Дорошенко, втративши віру в перемогу, обкладений з усіх боків поляками, росіянами та прихильниками лівобережного гетьмана Івана Самойловича, здав булаву і Чигиринський замок на Тясмині і був відправлений спершу як приватна особа в Сосницю на Чернігівщині, а потім негадано до Москви, турецький султан вирішив повернути під свій протекторат Україну, більша частина якої вже була захоплена Москвою. Року 1677 (коли Дорошенка вже не було в Україні) велика турецько-татарська армія Ібрагім-паші підступила до Чигирина. Юрася Хмельницького, невдаху-сина великого Богдана, в татарському полоні, де він тоді перебував, було проголошено гетьманом України (чи то пак — «Великим князем»). Він прийняв протекторат Туреччини — так розпочалася перша Чигиринська війна. Ібрагім-паші тоді не вдалося взяти гетьманську столицю і посадити в ній нового гетьмана Юрася Хмельницького, російські війська князя Ромодановського та полки Самойловича відігнали татар разом з новопризначеним гетьманом турецької орієнтації. Але Юрась Хмельниченко повторив свою спробу захопити батькову столицю. Туреччина оголосила війну Росії.

Влітку 1677 року 120–тисячна армія знову підійшла до Чигирина, що його захищали 32 тисячі російських вояків під орудою Ромодановського та 25 тисяч українських козаків Самойловича.

І далі відбулося те, що до того не раз відбувалося і після того десятки, якщо не сотні разів, буде відбуватися: один гетьман України (Самойлович) московської орієнтації виступив проти другого гетьмана України (Ю. Хмельницького), але вже турецької орієнтації, і почалася чергова братовбивча різанина між своїми, коли свої, підтримувані чужинцями (в даному випадку росіянами і турками), убивали своїх. Три тижні неподалік Чигирина тривала міжусобиця своїх, в ході якої з обох боків полягли тисячі й тисячі українських козаків, так і не збагнувши перед загибеллю, а за віщо ж вони кладуть свої молодечі голівоньки?

Зрештою, турки з Юрасем Хмельниченком відступили, перегрупували свої сили, краще підготувались і влітку 1678–го повернулися із ще більшим військом — розпочалася друга Чигиринська війна.