Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 16

— Та не потрібна вона мені в Москві! — з серцем одказує гетьман, доводячи, що з жоною в нього і в Україні не ладилось життя, то нащо вона йому ще й тут?

— Тобі не потрібна, — заявили йому, — але нам потрібно, щоби твоя жонушка була тут, у Москві.

Але всупереч волі гетьмана в Україну було послано піддячого Василя Юдіна, якому дали інструкцію: прибути в Батурин до гетьмана Самойловича і заявити останньому: Пйотр Дорошенко просив царя відпустити до нього жінку, а тому гетьман має негайно відправити Єфросинію Дорошенко в Москву, і що госпожу Дорошенкову повезе сам піддячий Юдін і повезе «з усякою пошаною і обережністю», аби вона не зазнала в дорозі аніякої прикрості. Було велено: до Севська для перевозу госпожі Дорошенкової та її майна виділити 50 підвід, а в Севську поміняти коні й підводи («якщо яка з них ушкодиться в дорозі»), а севському воєводі дати їй до Москви ще й статечного дворянина в провожаті. (На всяк випадок, про перевезення до Москви гетьманші було повідомлено князя Ромодановського в Курську, аби тримав ту подію під своїм пильним оком).

В білокам’яній про те стало швидко відомо. У ті дні голландський резидент у Москві І. В. ван Келлер тоді ж доносив своєму уряду, що козацького генерала Дорошенка мають назавжди залишити в Москві — ось чому цар викликає з України його жінку. І взагалі, у Москві Дорошенкові не дуже довіряють, головно через те, що козацький генерал у свій час не раз таємно зносився з турками, тож московити певні: Дорошенко — людина неспокійна, нестала.

Двадцять п’ятого квітня піддячий Юдін залишив Москву і подався на Україну за Дорошенковою жінкою. Про місію Юдіна гетьмана Самойловича було сповіщено спеціальною грамотою.

До «почесного» заслання в Москву Петро Дорофійович був одружений двічі. Щоправда, про перше його сімейне життя — аніяких даних в анналах історії, чи то пак (як щодо України) в козацьких літописах не збереглося. Невідомо навіть ім’я його першої дружини та хто вона і якого роду, коли саме молодята побралися, скільки прожили.

Більше всього, вона померла ще молодою, невдовзі по народженню дочки. Овдовівши, Петро Дорошенко довго не одружувався — за військовою службою було не до особистих справ, дочку доглядала найнята нянька. Та й мати допомагала. Вона ж раз по раз нагадувала синові, що пора йому вже й обзавестися жінкою — годі бурлакувати. Наполягала: женись, сину, дитині твоїй, хоч і нерідна, а все ж мати буде. А як трапиться добра жінка, то й за рідну буде.

Жінка невдовзі трапилась, але за рідну матір падчериці не стала, як не стала й доброю жоною сотнику, потім полковнику Дорошенку.

Удруге він одружився якось негадано, з Єфросинією, дочкою київського полковника Павла Яненка-Хмельницького, племінника Богдана Хмельницького. Та, власне, сам Богдан і висватав Петра Дорошенка за дочку сина свого брата Павла. Після того шлюбу вони міцно породичалися — Павло Яненко-Хмельницький і Богдан Хмельницький з одного боку, і Дорошенки з другого — із сестрою Павла Яненка-Хмельницького був одружений старший брат Петра Григорій, теж полковник. З цього приводу один з польських істориків зауважить: спорідненість з домом Хмельницького через шлюб з дочкою Павла Яненка-Хмельницького піднесла авторитет Дорошенка серед козаків.

Павло Яненко (за Реєстром Війська Запорозького 1649 року значився у верхній частині списку козаків Чигиринського полку, себто серед найближчих соратників Богдана Хмельницького) був дієвим учасником Національно-визвольної війни.

З 1654 року — полковник Київський. Вірно служив своєму зятеві, гетьману Дорошенку, постійно брав участь у його військових походах — аж до останніх днів гетьманату Петра Дорофійовича.

19 червня 1674 року разом з молодшим братом гетьмана Андрієм прийняв останній і, на жаль, нерівний бій під Смілою проти російських військ та лівобережних прибічників Москви. Бій було програно. Рятуючи пораненого Андрія Дорошенка, Павло Яненко відступив до Жаботина. Коли зять вирішив добровільно зректися булави, Павло Яненко від його імені їздив до Москви з умовами капітуляції. 27 січня 1676 року його приймав цар Олексій, і йому тесть і посланець гетьмана вручив турецькі прапори (санджаки) — символ залежності гетьмана Дорошенка від султана Мехмеда IV, видані Дорошенку ще влітку 1672 року.

Після повернення з Москви Павло Яненко провів уже екс-гетьмана в останню його поїздку з Чигирина в Сосницю, до місця його попереднього заслання. Більше їм так ніколи й не судитиметься зустрітися, і де закінчить свої земні дні Павло Іванович Яненко-Хмельницький, син Богданового брата, козацький полковник і тесть гетьмана Дорошенка — невідомо.

Єфросинія, або просто Хрося, Хрося Яненківна не відзначалася вродою, перед серед старшинських дочок на виданні ніколи не водила, але й задніх не пасла — була середина на середину. Юна, свіжа, червонощока, веселоока (в живих її оченятах постійно товклися якісь бісики, то те затіваючи, то те), метка й непосидюча, вона брала товариською вдачею. Себто не була красива, а була симпатична.

Не сказати б, що полковник Дорошенко нею так уже захопився, але й не скажеш, що вона йому була байдужа. Чимось Хрося таки зачепила його й притягувала до себе. Але вирішальним фактором стало все ж те, що Хросю Яненківну висватав сам Богдан Хмельницький — не послухати його Петро Дорошенко не міг. Тож і виходило, що одружився він не так з любові, як з політичних міркувань — з Яненками, а через них і з Хмельницьким породичатися було і славно, і вигідно. Та й все одно йому треба було обзаводитись сім’єю. От і обзавівся. Думав — звикне. Але — не звик. У славного батька дочка виявилась не дуже достойною свого великого роду, що вже тоді належав українській історії. А втім, слава роду і таке інше було байдужим Хросі, вона жила так, як вважала за потрібне і як хотіла, а все інше їй було просто — пхе!

Клопіт з нею Дорошенко мав превеликий — майже протягом усього подружнього життя. А втім, на подружнє життя своє він рано махнув рукою — не вдалось, то й не вдалось. Не він перший, не він останній. Рятувала військова служба, але ж однією службою ситий не будеш. Природа своє вимагала — любові. А її і не було. Як і простого порозуміння.

Хрося з юних літ вдалася примхливою, звикла, щоб все було тільки по її. Іншої думки просто не терпіла. Їй би в шароварах народитися, добрий би був з неї козак — і випити не дурний, і гульнути, і шабелькою поорудувати, а роль (приземленої) господині виявилась не для неї. Хотіла у всьому перед вести. Орудувала своїм полковником, наче сама була генеральною старшиною. Чи й наказним гетьманом. Трохи що не по її — хоч з хати втікай. З роками стала просто свавільною. А що вже вперта — по саме далі нікуди. Де на ній сядеш, там і встанеш. Воно б і нічого, з цим ще можна було якось змиритися, і він змирявся, але гірше, що міри ні в чому не знала і до свого чоловіка ставилась як до джури-слуги. Виходило, що він мусив бути їй усім зобов’язаний, вона ж йому ні в чому. Хоча йшла за Дорошенка ніби з охотою — подобався він їй, високий, стрункий, чорнявий (біле личко, чорний вус), з себе гарний, пристрасний. Але з часом гульки збили її з пуття (та й кого вони, навіть тих, які в штанях, доводили до добра?). Що-що, а гуляти — і добре гульнути — вона любила. В останні роки це навіть стало смислом її життя. Не він, не дочка, не сім’я, не хата, не статки в родині, а — гульня. І уваги не звертала на те, на що завжди звертає увагу кожна жінка: що люди скажуть? Їй було все одно, що б вони не сказали. Тож в будинку полковника, а потім гетьмана Дорошенка, зрання й до ночі, а коли й до ранку товклися гуляки, яким вона була рада і які зліталися до неї, як оси на дармовий мед. Одне застілля змінювало інше, інше — ще інше… Вони тяглися суцільною низкою — мінялися дні, тижні, місяці, роки, а застілля в покоях ніколи не закінчувалися. Хрося була в центрі уваги, в неї вже було повно симпатиків і прихильників, а то й просто любителів хильнути на дурничку. Їй лестило, що всі до неї липнули, що вона — пані гетьманша. Двері не зачинялися, наливки ніколи не кінчалися… А вранці, запухла, охрипла, бо мала звичку без угаву горланити пісні, закудлана й споганіла на вигляд, довго не могла дійти тями, аж поки нахильці не випивала кухоль якоїсь спотикачки, лише тоді оживала, веселіла, червоніла, і все починалося спочатку. До наступного похмільного й тяжкого для неї ранку. Все, що стримувало жінку, в неї кудись завіялось, вона вважала, що їй все дозволено, все можна. Бо вона — самого гетьмана жона. Гетьманша. Як він не намагався бодай обмежити гульки — нічого з того не виходило. Запроторюй її хоч в буцегарню, вона й там, не встигнеш і повернутися, як влаштує гучні гульбища. В броду Хрося не стояла, а під гарячу руку могла й макітру пошпурити і крутим слівцем, знаменитим москальським матом, йому відповісти — навчилася матірщини, бо серед її гуляк були й москалі. Як вона хотіла, так по її й виходило — хоч ти з нею навкулачки бийся. Виходило, що не вона при гетьманові, а гетьман при ній. На дочку вже й уваги не звертала, дочку доглядала нянька.