Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 90

— Чолом, гетьмане! — ще здалеку мовив до мене своїм дошкульно — тихим (ніби тобі поза шкірою йде!) голосом, в якому легко вловив я владність і навіть пиху. Пиха перед гетьманом? З чого б то?

— Чолом, сотнику! — відказав йому. — Гаразд, що квапишся до гетьмана, та міг би ж коня взяти.

— А мого коня вбито, як брав я замок, — гордо мовив Семко, стаючи вже коло мене. — Бо то ж я взяв замок, гетьмане, Семен Забуський до твоєї ласки.

— Забудський? — нагадав я йому.

— Забуський, — поправив Семко. Згубив десь одну літеру, та вже хай.

— Розказуй же, як брав Тульчин, — даючи йому місце коло себе, сказав я.

— А так і брав. Прискочив з своїми молойцями, запалив Нестервар, наробив; диму й шелесту, та й ударив на замок. А там князь Четвертинський з шляхтою, та жиди, прихвосні панські збіглися з усієї округи. Ну ж порадів я, так порадів! Виставив найгорластіших своїх козаків Улаша Лунченка, та Яхна Чвовжа, та Яцька Обуйного і кажу їм, кричіть, мовляв, оттепер ми вам разом за все віддячимо, і за те, як ви Наливайка в мідяному волові спалили, і як дітей козацьких у казанах варили, і як козаків серед Варшави колесували, шкуру з живих лупили, і як жінкам їхнім груди обрізували та тими грудьми по пиці нас били, і як ви з жидами орали лід нашими батьками, і як ви нашу благочестиву віру нехристам запродували. Ну то й крикнули мої хлопці, а гармаші з трьох гармат замок стали бурити. Так що ж панота? Вони жидам мушкети роздали, ті як вдарили по ніс, то в мене й лягло хлопців надцять, а тоді ті як виломляться з замку, та як наляжуть, то й довелося брати ноги на плечі, трясця його мамі! Отут і коня мого вбито, а вже як я вцілів, того й Господь Бог не відає. То я відступив. Та пустив хлопців довкіл, щоб збирали люд, і приймали ми всіх, хто хотів, та як облягли замок тисяч на п’ять, а може й на десять, то пани й запросили решпекту. Викинули білу хоруговку, я й кажу хлопцям: «Зуспіли — таки ми панів!» Ну, перемови. Теє—сеє. Кажу панам: «Оддайте нам усіх жидів — зарізяк, що мене пошарпали, а самі сидіть собі. А жиди хай тепер нам платять відкупне, ото й уся рада. Бо дав нам заповіт батько Богдан: багатого дери, щоб не багатився, з убогим ділись, щоб не бідував, то й не буде лучче і не буде краще, як у нас на Україні».

— Затямив же ти мій заповіт, — урвав я його мову.

— Чому б мав не затямити? Викрикував тебе гетьманам, то знав, кого викрикувати.

— Хіба то ти викрикував? Бачив тебе під тином в Чигирині коло шинку, а на Січі не бачив.

— Гай — гай, пане гетьмане! Чи забув, як я кричав?

— Не розчув твого голосу. А тепер хочу почути. Говори далі.

— А що говорити? Зідрали ми луп з жидів, а самих звелів я загнати в калиновий гай. Є тут неподалік. Верби довкола, а посередині калина, рай, та й годі. Загнав їх туди, може тисячу, а може й три, хто ж там лічитиме. Тоді послав я хлопців, кажу, вбийте хоругву нашу християнську там у землю і крикніть: «Хто хоче прийняти нашу віру християнську, той зостанеться живий. Хай прийде і сяде під цю хоругву». І тричі кричали мої хлопці, а нехрещені й слухати не хотіли. Вже мій козак, що сам з них, Іван Лейба сказав, що там аж три гаони їхні, себто якісь їхні мудреці жидівські, Лазгар, Соломон і Хаїм та ще ректор тульчинський Арон, і всі вони вмовляли своїх триматися своєї віри. То я звелів забрати вчених тих та всіх рабинів та закувати в залізо, щоб мати за них викуп, а молойців своїх послав покінчити з усіма невірами, Черкни його ножем освяченим по шиї — та й уже! Аж біжать мої хлопці назад перестрашені та ще здалеку гукають: «Пане сотнику! Пане сотнику!» — «А що, — кажу, — не знайдете в калині кого різати? Може, який притаївся мертвим, то ви його ножем під боки, щоб не лукавив! Отак, діти мої!» А вони: «Пане сотнику, співають же ж! Співають і плачуть, чоловіки й жінки, старі й маленькі дітки! Що б то воно значило? Гріх же, пане сотнику! Люди ж! Співають. Співають і плачуть». Ну, тут уже моя душа й з кунтуша вискочила: «Чи ви козаки? — крикнув я їм. — Кінчати! Кому звелено?» Потав я їх назад, а сам одвернувся, щоб і не бачити, й не чути. А вже тоді з полковником Максимом і шляхту в замку доскочили.

Я дивився на цього опецькуватого, облитого потом під чужими кармазинами чоловіка і гірко думав: чом не здох він, п’яний, отам під тином в Чигирині? Чом?

— Чи ж думав ти про справедливість, Семку? — поспитав я його.

— Справедливість? Пане гетьмане, та ж вона приходить лише на поминки!

— А про милосердя? — питав я далі,

— Гей, пане гетьмане, — зареготав Семко. — Милосердя хай скапує з уст попівських, як сік з берези, а нам те й знати, що помсту та кару!

— А смерті безневинні, катування й кров хай падає на голову гетьманові? — тихо поспитав я. Не ждав відповіді від Забудського. Ні милосердя, ні добросердя. Сам пустив отаких по всій землі, тепер мав нести і їхні провини. Махнув своїм осавулам, щоб узяли Семка, і звелів: «Одпровадити до мого табору й прикувати за шию до гармати».

Семко запручався крутоплечо, але мої хлопці вміли брати міцно, тоді він сичливим своїм, аж занадто тихо — погрозливим голосом прошелестів: «Гей, пане гетьмане, тримай свою булаву, а то загубиш! Ой тримай!»

Я одвернув плечі од нього, бо ж не він вручав мені булаву, не він і відбиратиме. Семка потягнули пріч, а козацтво його похмуро посунуло на мене, грізно й ворожо посунуло, і вже тут важила не приязнь та любов до сотника, а думка про власне збереження, бо коли отак перед очима у всіх беруть самого сотника, одчайдуха Забудського, то можуть узяти будь — кого з них, — і рідна мати не знайде. — Поперед усіх вискочив кобзар, дзвякаючи голою шаблею об струни, та я не дав йому розтулити рота, ступнув важко назустріч, висмикнув йому кобзу з рук, зірвав шаблю зі струн, махнувши через плече, ввігнав її в одвірок, аж бринькнула, крикнув осудливо:

— Негоже, кобзарю, святу шаблю до струн чистих чіпляти! Шабля — кров лити, а струни — оплакувати ту кров!

Та й заграв — заспівав козацтву:

А з цими словами попросив свого духівника: «Отче Федоре, врозуміть заблудших сих».

Отцю Федору підвели коня його з саквами, і священик став діставати з саков книги, старі, товсті, мудрі, і найбільші крикуни втишилися, ждучи, що ж то воно буде далі. Отець Федір тим часом діставав одну й другу книгу, розгортав, закривав, дістав ще й третю, на нього дивилися з пошаною й острахом, ждали од нього слів високих і загадкових, та він мовчав, лиш кидав з — під густих брів короткі погляди, і те мовчання було страшніше за слова.

Зате я не витримав і дав волю своєму гніву.

— Бачите сі книги? В них Боже слово. А слово те: не убий! Не убий безоружного, не відбери життя в сіромахи, в старого й немічного, в удовиці, в дитяти, не зобидь безсилого, не надругайся над беззахисністю. А ви? Чи ви воїни, а чи зарізяки — вишневеччики? Ллєте кров, як воду, вбиваєте нещасних, ще й радуєтесь!

Вони мовчали. Задкували од мене. Ховали очі. Ховали руки. Дехто аж за спину. Хтось зітхнув, хтось спробував виправдатись: «Та хіба ми що? Пан сотник велів і гнав, а ми й не дуже! Там, може, половина ще й живі… Хто ховався, то ми й не чіпали…»

Я схаменувся. На кого кричу? Тих, що різали, ніколи не побачиш. Винних немає. Прости їх, грішних, самі не відають, що творять. То було божевілля, наслання, скаламучення душ. Тепер вони самі шкодують, але ні признатися, ні покаятися не можуть. Якби вміли плакати, то поплакали б над невинно убієнними, але сльози свої вони вже давно вилили, бо мали досить власного горя.