Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 85

Климов мовчки перехрестився, дивився на мене налякано.

Благословенний переляк.

25

Я вернувся до свого табору під Білу Церкву, не пробувши в Чигирині й десяти днів.

Я не пробув у Чигирині й десяти днів, хоч видавалося ще недавно, що все життя йду туди, а тепер маю прийти й задомовитися чи й не навіки.

Я вернувся знов у своє убоге щатро під Білу Церкву, переможець без перемоги, покритий славою і без слави, всемогутній і безсилий, як немовля.

Я вернувся до твердого чоловічого світу, а хіба ж давно їхав степом од Черкас до Тясьмина, туди, де височіла дивна гора Чигиринська, і виспівував у душі:

Був я Тоді серцем щедрий і звеселений, хотілося робити добро всім, навіть ворогам, коли б вони потрапили під руку тої хвилі. Виговському сказав, що в Чигирині номіную його генеральним писарем, а брата його Данила, коли припровадить його до мене в столицю, заручу з своєю дочкою Катрею, і заручини справимо такі, що й земля гудітиме! Коли наздогнав нас старий знайомий — посланець пана Киселя отець Петроній, я й до нього був милостивий і пообіцяв небавом виїхати навстріч королівським комісарам для переговорів. Мені легко було виказувати милість і доброту, бо ж доля нарешті змилувалася наді мною і я повертався до Чигирина не поквапом, не прихапцем між двома страшними битвами, а звитяжцем, у славі й спокої, і віз з собою той спокій як найвищий дарунок, заживаючи завчасу його й для себе, втішаючись у душі думкою, що вже скінчилася моя безпритульність і ждуть тепер мене справжні гетьманські постелі, церемонії й церегелії, і жде погляд сірих очей з — під темних брів, від якого моя душа стає летючою. Та чи ж буде там незатьмарена пристрасть, а чи нещирість виповзатиме з кожної бганки коштовних тканин?

Щоправда, коли бути щирим, я квапився до Чигирина, але квапився повільно. Здавалося мені, що думаю тільки про Чигирин і про ту найбільшу радість, яку там зоставив, однак помітив уже давно, а виразно усвідомив тої ночі, коли складав листа, який мав забезпечити судьбу народу українського: обманював себе в найдорожчому. Бо лягав і вставав, дні й ночі проводив тепер не так з думою про Мотронку й про свою земну радість, як про справу життя свого, про діла і своїх побратимів, своїх воїнів, полковників, сотників, осавулів, і вже душа мовби належалатільки їм, а Мотронці лишалося тіло — ця марнота марнот. Та як поглянути інакше, то що таке людина? Це передовсім тіло, сутність її земна і доля. А дух віддано Богові й дияволові, і вони б’ються за нього тисячі літ, і ніхто не може перемогти так само, як чоловік не може ніколи перемогти ні свого духу, ні свого тіла.

Мною тепер так само заволоділи ці дві страшні пристрасті, я мав розполовинюватися між ними, билися вони за мере, мов Бог і диявол за душу, і хто здолає, не знав ні я сам, ні ті дві сили. Людська звичайна жадібність була властива мені, я не хотів втрачати ні того, ні другого.

Я квапився до Чигирина, і стояли переді мною сірі очі під темними бровами, а думка літала десь далеко, думка була з тими, хто в степах і в лісах, над рікамй й у городах, думка була з тими, з ким я починав свою велику справу, і з тими, кого настановив над полками й сотнями після Корсуня, кому віддав, власне, всю Україну, щоб вели вони її тупіш куди попрямує моя мисль, гетьманська мисль. Хоч і роз’їхавшись по всій землі, вони й далі лишалися коло мене, гадали, що показуються своєму гетьманові тільки своїми поставами, вишневими жупанами, коштовними шаблями та хвацьким вусом, а не знали, що відкривалися мені й такими, якими бачили себе самі. Стояли переді мною не тільки тут, не тільки нині, а й десь у минулих днях, стояли і в майбутті, знав уже, що з кого вийде, хто куди піде, що вчинить, славою чи ганьбою вкриє свою голову (отже, й мою, і мою теж!). А що мав удіяти? Не мав вибору. Над одними тяжіли заслуги, інших брати примушувала конечність, ще інших — простий випадок. Влада не дає простору для проб і шукань, які бодай дозволяють наблизитися до істини. Влада не може чекати. З усіх її потреб — найгостріша потреба часу. Голод часу. І хоч ти володієш прозорливістю й передбаченням і можеш судити про людей, ти безсилий, тобі брак часу, ти не маєш часу прислухатися до голосу розуму, а робиш усе навпомацки, під враженням хвилі й випадковості. Втішати себе можеш хіба тим, що випадковості помагають тому, хто готовий до них і жде їх. Власне, наймудріший той, хто потрафить добрати собі мудрих людей, які б допомагали в усьому. Але де їх узяти? І хто мудрий?

Тому знов і знов перебирав, я в думці всіх своїх помічників і соратників, вони відтручували навіть Мотрону, були зі мною, коли я лягав і вставав, я любив їх і ненавидів, сперечався з ними, гнівався на них, прощав їх, а тоді впокорювався їм. Я знав кожного: хто палкий, хто холодний серцем, хто щирий, хто хитрий і неправдивий. Мені зрозумілі були їхні душі — в кого глибока й щедра, в кого обмежена й дріб’язкова, хто піддається спокусам, а хто слідує велінням совісті, хто тупо — сумлінний, а хто спритний, як боягуз, хто тільки служить тобі, а не вірить, — всіх я знав, про всіх усе відав, а в душу найдорожчої істоти так і не зумів зазирнути і не побачив, який темний морок клубочиться там. Шкода говорити!

На півдорозі до Чигирина зустріло мене тисячне військо урочисте з бунчуками, хоругвами, гарматним гуком, сурмами, барабанами, віватами, прославлянням і величанням. Старшини, в роззолочених жупанах, переривалися від захватів і запопадливості, сам генеральний обозний Чарнота з полковниками й осавулами скакав мені навстріч, зриваючи Дорогу свою шапку перед гетьманом ясновельможним, степ увесь гримів славленнями і повітаннями, так ніби мій образ уже вюсодив за межі земного круга і ставав чимось чарівним, чудесним, як прадавні уявлення про велич і безсмертя.

Я ладен був розчулитися до сліз, обійняти всіх дітей своїх, бо козаки — завжди діти у свого батька гетьмана, але щось мені заважало, якесь тяжке передчуття гнітило серце, моя рука звично підносила догори гетьманську булаву, а очі насторожено блукали по лицях, погляд шукав чогось знаного лиш йому і ось знайшов, натрапив, вирвав з тисячі розкричаїгах радісних лиць одне, молоде, гарне, добре й зичливе, та якесь мовби й не своє, розгублене й стривожене. Мій Демко. Осавул генеральний. Чоловік найдовіреніший. Не квапився мерщій до мене, не підскакував, не вспокоював самим своїм виглядом, а ховався за Чарноту, так ніби щосили прагнув дотримувати військового чину.

Я махнув йому булавою, підкликаючи до себе ближче. Він під’їхав, але й тепер випустив наперед себе Виговського.

— Пане Йване, — сказав я писареві, — бачиш, який тихий та Божий генеральний осавул? А дай — но йому місце!

Демко був тепер поруч зі мною.

— Чом се ти такий, наче тебе чорти в терниці тіпали? — поспитав я незлобиво. — Чи перепив з Чарнотою?

— Батьку, лихо, — прошепотів Демко,

— Що?

— Нема пані гетьманової.

— Що мовиш? Кого нема?

— Пані гетьманової Мотрони. В Чигирині нема.

— Ти що? Де ж вона?

— Сховала пані Раїна.

— Як сховала? Де?

— А чорт її маму знає!

Я мав би ввігнати в землю свого коня і провалитися разом з ним. Натомість мав до дна випити чашу безсилля й приниження. Ще було не пізно, ще міг завернути коня і не їхати туди, куди їхав, не бачити Чигирина, не бачити зміїних очей пані Раїни, хай проклята буде й зневажена навіки! — однак не зробив і цього, їхав далі, уперто й безвільно, навстріч своїй Найбільшій поразці й ганьбі.

Чарнота вже знав про моє лихо, затряс кулацюрою, розсунув вуса на весь степ:

— Одне твоє слово, гетьмане, і я переверну всю Україну, а знайду все живе і мертве!

— Україну ти перевернеш, — сказав я йому спокійно. — А чи перевернеш жіночу душу?