Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 83

Славитимуть вони найперше розум і дух: «Плоть нічтоже, но дух животворить».

Стати отцем вольності не на мить, не на день, а на віки — ось над чим думав я тої червневої ночі між числами сьомим і восьмим, з середи на четвер, між співом перших півнів і других. Мені було тяжко під ранковою зорею.

Ніхто не поможе, ніхто не порадить. Холодна самотина генія. Простий посполитий, міщанин прокидається поряд з коханою жінкою, в теплі й затишку, а я обіймаю порожнечу, і холод оточує мене, як у зоряних висях. Я дивився на зорі, і вони жахали мене. Чорна безмежність неба нагадувала про марноту людського життя, а я ж, вознесений над народом своїм, уже не міг тепер змарнувати життя власного, а мав кинути його до самих зір, щоб засвітилося воно і горіло незгасно.

Прагнучи зазирнути в майбуття, спробував я поглянути в минуле. І що ж я там побачив? Золотий Київ, а до нього пливуть Дніпром лодії золотії з усіх земель — і земля одна, народ один, і все одне. А тоді жорстока розокремленість, злочинна й безглузда, і вже мовби й не було єдності тої правічної, і ніхто не пам’ятає, ніхто не згадує. Знання про минуле загубилося, його зневажено, віддавано тільки схимникам — мудрецям, хибно вважаючи, що ні мудреці, ні минуле ніколи не загрожують дню насущному.

Я намірився об’єднати і возз’єднати роз’єднане, в цьому бачив розумну волю і вільний розум найбільший — так написав цього власноручного листа до московського царя Олексія Михайловича.

Відав вельми гаразд, що цар ще й не муж, а хлопець, як мій Тимко, що лист мій і не дійде, може, до нього, а тільки перекажуть його своїми словами в грамотці приграничні воєводи, а коли й дійде, то й знов читатимуть тільки воєводи прибічні і мовитимуть цареві те, що захочуть мовити (бо хіба ж узятий на тортури за участь у бунті проти царського улюбленця Морозова москвич Савінко Коріпін, вже стоячи одною ногою в могилі, не сказав гіркої правди: «Государь молодой и глядит все изо рта у бояр Морозова и Милославського, они вс?м влад?ют»).

Та все ж я писав до царя, бо ж за ним. стояв великий народ, брат найрідніший мого народу.

Доля не була милостивою до наших народів. Жорстокі завойовники шарпали їхнє тіло. Вогні нашесть нищили найвищі здобутки. Безглузді кордони роздирали єдину землю. Та народи наші ніколи не полишали думки про свою духовну спільноту, ніколи не ділили своїх високих надбань на «моє» і «твоє», і ліпші сини їхні з давніх — давен труди і дні свої посвячували невтомній боротьбі за єдність земель, за утвердження високої єдності. Терзали землю нашу княжі чвари, витоптували дикі орди, гнобили чужинці, та й у найчорніші дні могутньо билося й гриміло над згорьованими народами незламне слово, лунали незборимі заклики до боротьби за визволення, за незалежність, за єднання.

Чи був то перший руський митрополит Іларіон, який у «Слові про закон і благодать» промовляв: «Не здіймаємо рук наших до Бога чужинного… Допоки стоїть світ цей, не наводь на нас напасті та спокуси і не передай нас в руки чужоплемінникам… Продовж милість твою на людях твоїх, ворогів прожени, мир утверди, народи впокори, винагороди голод достатком», чи ж то Клим Смолятич, який першим на Русі здобув звання Філософа. Чи то був перший бунтар нашої культури Данило Заточник, чи невідомий автор «Слова про загибель Руської землі», синівська Любов якого до рідної землі ще й нині лунає для нас у дивовижних словах: «О светло светлая и украсно украшенная земля Русская! Многими красотами ты обогащена, озерами многими, реками и колодезями досточестными, горами крутыми, холмами высокими, дубравами чистыми, полями дивными, зверьми различными, птицами бесчисленными, городами великими…»

Із яких місць вийшли всі ці великі сини своєї землі? З Києва чи Смоленська, із Галицько — Волинської землі чи з Новгорода і Суздаля, з Москви чи з Рязані — не ділимо їх по городах і землях, бо всі вони сприймаються як сини обох народів наших, а їхні голоси — як перегук древнього Києва і Новгорода, Чернігова і Рязані, Переяслава і Москви, як перегук віків, бунтівливих умів і невпокорених сердець.

«Виграєш — битви, а треба вигравати долю», — лунали мені ці слова старого волопаса безугавно, ставали переді мною, мов думка втілена, жива, дотикальна, незнищима. Кажуть, буцімто думку людську незмога побачити. А скільки ж бачив я тих думок упродовж свого довгого життя! Падали, мов камінь, тяжкі й згорьовані; народжувалися в муках, як діти; ясніли личками теж, як діти, злітали до самого неба на сяйливих крилах мрії або пісні; та не всі, бо були й такі, що повзли по — зміїному, були забрьохані й зачервивілі, тхнули пекельним чадом і сіркою Вельзевуловою, смерділи потом і непідтертим гузном. Думки нагадували людей, тільки переважали їх своїм числом, своєю незліченністю, тому й видавалися завжди невловимими, невидимими й неосягальними. Однак бували часи, коли з безлічі думок народжувалася одна, і належала вона вже й не одному чоловікові, а всьому народові, і хто мав щастя бачити ту думку, той ставав справді великим.

Знов і знов у моїй черкаській самотині ставала мені перед очима та ніч волопасова, коли зблискувало довкруж небо, червоно загорявся весь простір, згасав безсило, а тоді знову й знову вперто загорявся і зблискував, прагнучи здолати темряву й невідомість. Так билася думка всього народу нашого цілі століття і ніяк не могла загорітися, охопити все небо і землю, запалити, засяяти, возвеличитися, возрадуватися: «Ось воно! Знайдено!»

Хіба не було таких тернових ночей у Наливайка, в Лободи, в Острянина й Гуні? Та не загорілося, не спалахнуло, зостався лиш перетлілий блиск у наших душах.

Доля і недоля, нелюдські утиски уніатів над православними змусили битися над думкою про врятування народу вже й отців церкви. Ще я свдів у стамбульській неволі, а вже Ісая Копинський гукав з Києва: «Волимо під православного царя!» Згодом Іов Борецький за намовою брата свого Андрія вкупі з козаками благав царя московського прийняти нашу ієрархію і козацьке військо до себе, бо їм, опріч царської землі, ніде дітись.

Історія ставала мені перед очима, історія — не так знання, як мудрість і нагадування, цілі ряди князів Гедимінового роду, які відбили Київ у монголо — татар, а тоді прагли повернути йому давню велич.

Один з синів Ольгерда, Володимир, хотів відновити митрополичу кафедру в Києві, коли ж Вітовт захопив Київ і передав княжіння Скиргайлу Ольгердовичу, Володимир вдався за допомогою до московського князя Василія Дмитровича. Шістдесят років згодом його онуки Симеон і Михайло Олельковичі звернулися до великого князя Казимира Ягайловича з вимогою розділити між ними київську землю на правах вітчини, але Казимир відмовив їм, сказавши, що дід їхній Володимир бігав на Москву і тим пробігав вітчину свою Київ.