Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 80

Я прийняв — тепер мав утримати. Око вічності глянуло на мене і вже не відпускає і не відпустить, і безмежне відчуття цього погляду гнітить мене, жене й жене кудись, не дає спинитися і не дасть і після смерті.

Їхав у супроводі нечисленнім і незначнім, ніщо не виказувало в мені гетьмана, хіба що кінь піді мною, та ще Тиміш у своїх саєтах яскравих та позументах золотих. Але хто б нині став дивуватися золоту та саєтам!

Ми прискакали на пасіку вночі. Темніли високі дуби до самого неба, оберігаючи обійстя тиші й спокою. Між дубами крізь гущавини ледь протоптана доріжка вела в таємничий сон трави й квітів. Густі вали калини оточували округлу темну галявину, де спали товсті пні, спали бджоли в них, спала хатка під соломою тривіконна, але й крізь той сон вчувалося мені дихання чистих правічних сил, їхня химерна гра в п’яному квітті волошок, ромашок, батіжків, терну, черемхи, калини, свербивусу, дикої рожі, я зіскочив з коня, став на траву, приплющив очі, і ніч обступила мене, затулена, як мої очі, Боже сім’я запліднювало з нечутною всевладністю мою душу, і я ставав деревом, кущем, витким стеблом, травою, та тільки не квіткою, бо ж хміль не цвіте, а тільки хмелить, а я мав зостатися навіки Хмелем.

Мені кортіло спитати, де той хутір, знаний мною, з грушею над криницею, такий схожий на мій Суботів і так само сплюндрований колись лащиківцями, як Суботів старосткою Чаплинським, — чи вже проїхали в темряві, чи ще не доїхали? Але питати було несила. Хотілось тиші, спокою і визволеності од усього: од голосів, од слів, од людей. Отець Федір терся біля мого стремена, бубонів щось і про хутір, і про пасіку, про братів Золотаренків — Івана й Василя та їхню сестру Ганну. Говорив уже мовби й не священик, а задавлений життям старий чоловік, у якого серце болить за своїх сиріт — небожат, та й не так за козаків Василя та Івана, як за голубку Ганну, що не мала де прихилити голову, поки не знайшовся, хвала Богу, козак Пилипко, який хоч з хутором ще й не впорався, а пасіку, бач, довів до ладу, а тепер десь у війську, як і брати Ганнині, а небога сама тут з дідом — пасічником та двома жінками, і вже ж чекають гетьмана з вечерею і постіллю чи в хатині, чи й на сіні під зорями. Слухаючи те бубоніння, спробував би я спитати чи про того Пилипка, козака, видно, метикуватого й таємничого, чи про небогу Ганну, але не мав сили, махнув кволо отцю Федору й мовив, що не хочу нічого, тільки трохи сіна під бік і спати, бо вже й не згадую, котру ніч проводжу без сну.

Тиміш з козаками сколотили тишу, наробили гамору, а мені було ліньки гримнути на них, віддав комусь повіддя свого коня, ступнув, розминаючи затеклі ноги, пішов слідом за отцем Федором і за чиїмось шепотом: «А може ж би, а може…» Не підняв тяжких повік гетьманських, не глянув, чий то шепіт, тільки почув, як війнуло побіля мене, мов легким вітром, війнуло й щезло.

І все щезло, тільки я один під зорями на сіні, гетьман на рядні строкатім, у смужечки сині й червоні. Блаженне буття — небуття, тільки регіт Тимоша здалеку та козаки чуйні свищуть довкола пасіки, хоч і навіщо тут свистати?

Втома моя заснула, а душа ще ждала чогось, прикликувала з високого Чигирина ту, з легким тілом і сірими очима під чорними бровами, допитувалася: «Де ж ти забарилася? Чом не йдеш?» Поки палаєш і кипиш у клопотах, не маєш змоги зосередитися на тому, що належить тільки тобі. Треба самотини, покинутості й закинутості, і коли нікого не буде довкола, тоді прийде вона, і стане поряд, і схилиться над тобою, поправить подушку, прошепоче: «Спи, батьку! Спи, милий!» Для двох потрібен цілий світ, але без нікого. Без нікого!

Так у тих солодких напівдумках — напівбажаннях я, мабуть, заснув на сіні за хатою і крізь сон чув, як приходило нечутно, поправляло подушку, шепотіло: «Спи, батьку!» — і щезало, як місячний промінь. Хода легка, рука легка, голос легкий. Мотрона? Я прокидався — і нікого. Тільки попискують пташата в гніздах та облягає мене шерех трави, яка випростується під росою після денної потолоченості. Ось так випростується і розпростується мій народ!

Народ! Слово вдарило мені в саме серце, і я схопився, забувши про втому, про спочинок, готовий їхати далі, мчати, доганяти волю і долю. Тиша, така люба моїй втомленій душі, вже не радувала. В цій тиші й темряві мав би з’явитися Самійло, але він не з’являвся, і то був мені знак про те, що марно гаю час. Щойно радів цій тихій пасіці, де немає ні горя, ні біди, ні слави та хвали і де душа спочиває від Суєти і дріб’язку, а тепер мав пересвідчитися, що й тут не вспокоїться моє серце, і вже рвався кудись, нетерпеливився, лютував, усе мені тут було немиле і чуже, буденне й набридливе. Я підвівся, поправив одяг, надягнув зброю, обійшов хатку з причілка, опинився на світанковій галявині, глянув довкіл. Сонні пні з бджолами, сонні кущі калинові, сонні дерева, тільки небо оживає під ранковою зорею та пирхають по той бік галяви стриножені коні. А між тими кіньми та криницею, схованою під кущем калини, з порожніми відрами на коромислі прослизає тонка дівоча постать, не йде, а мовби летить над травою, над стежкою, і я, зачарований тим видивом, іду туди, кваплюся, забувши про гетьманський маєстат, чи то хочу помогти діставати воду з криниці, чи попросити пити. Дівчина вже нахилилася над цямриною. Буденність Не пригнічує її, вона відлітає від цих тонких рук смаглявих і від цих босих ніг, які золотяться під зорею, і душа над криницею видалася мені чистішою за всі небеса..

— Здрастуй, голубко, — мовив я тихо. — Ти, мабуть, Ганна?

Вона блиснула на мене великими очима, не полишаючи свого відра. Незамкнутість зору. Не соромилася свого тіла, не знала його, не знала гріха природи, вигиналася над криницею і водночас розпростувалася, мов трава під росою, тяглася до неба й до ранкової зорі. Який же той козак Пидипко, що дісталося йому таке диво? Де він і хто?

— Батьку гетьмане, чом же не спочиваєте? — спитала злякано, і голос нагадав мені Мотрончин лякливий голос, а очі дивилися сіро з — під темних брів, теж як Мотрончині.

— Треба їхати, дитино, — сказав я майже розчулено, а може й розгублено.

— А снідання? Я ж куліш вам зварити хотіла!

— Звариш колись, як живі будемо.

Вона глянула на мене наполохано: про чию смерть згадую? А мені від того погляду перевернулася душа. Мотря стала переді мною, і моя старість, і моє нетерпіння, і короткий час, мені відведений, і найсвятіша любов моя, освячена розлуками, і дороги укрутні, а в кожної свій завіт і заповіт.

Око вічності.

Виплив з роси голий до пояса Тиміш, не продираючи й очей, пустив рукою туди, де йшла з відрами Ганна, норовив ухопити за стегно, вона сахнулася, заточила коло, щоб уникнути тої сліпої руки, я гримнув на сина:

— Не дурій! Збирайся їхати!

— Хоч поснідати ж, гетьмане!

— Хіба не вечеряв?

Прибігли на мій голос козаки, трималися оддаля, терлися — м’ялися, чули гріх за собою, спокусившись, мабуть, міцними медами на пасіці, бо й те ж сказати: частував сам син гетьманський!

— Кульбачити коней! — звелів я їм.

Отець Федір, мабуть, і не спав — спали за нього ці козаки молоді, що мали серця темні, а розум неторканий, мов у немовлят, думати теж не мав потреби, бо хіба ж не думав за всіх сущих тепер гетьман великий, — отож, як усі священики, мав він єдиний клопіт: молитися, так і промолився всю ніч, поки я мучився своїм, а тепер обом нам не лишалося нічого іншого, як стулити докупи своє безсоння і везти його далі, мов нещастя.

— Ще й час бджоли не настав, а ти вже в дорогу, сину? — поспитав отець Федір. — Може б, відкласти від’їзд?

— Все можна відкласти, отче, крім нашої смерті.

Ми поїхали з пасіки, лишаючи позад себе і сум, і молоді нестями, що тривожили Душу мою розхристану, з — під дубів і калини я ще кинув погляд назад, побачив Ганну, яка проводжала нас, плавала по траві босими своїми ногами, смаглявими, кшталтними, як коштовності, і чомусь здавалося мені, мовби й небо над нами подобрішало від тої доброї душі на пасіці:

— Куди тепер? — мляво поспитав Тиміш.