Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 69

— Сам же й пишеш далі, що військо — Боже, отож, виходить, Бога не забуваєш і ставиш його над гетьманом. А хто під Богом ходить, то великим зватися гріх. Пишеш, щоб ставали всі для оборони стародавньої грецької віри. Воно й так, але, може, ще не час про саму віру.

— Що ж може бути вище за віру, гетьмане?

— Кажу ж, правдиво написано. Та це для нас, пане Йване, а не для тих сіромах, що й перехреститися не вміють, їм ще живіт свій захистити треба, діточок своїх, сорочку останню, а вже тоді віру. Щоби вірити, треба жити. А з мертвого — яка ж віра? Може, хай воно буде й так, як оце склалося й написалося, та треба ще й інак. Не один аби універсал, а кілька, і неоднакових, як неоднакові й люди, пане писарю.

Я звелів переписувати і розсилати по всій Україні явно і тайно, з гінцями гетьманськими і з надійними людьми, на Правобережжя до Києва і на Лівобережжя до Полтави, Миргорода, Чернігова, Новгорода — Сіверського і Стародуба; на Брацлавщину і до Кам’янця, та й до самого Львова. Так і понесли ті мої універсали Кобзарі й старці, з бандурами й торбами, співаючи думи й випрошуючи милостиню, вичитували слова моїх закликів, і люд піднімався і валом валив до моїх полків, так що там не встигали й спитати, хто й звідкіля, аби лиш мав самопал, чи спис, або просто дрючок добрий — дейнегу, за що й прозвано тих босоногих і гологрудих дейнегами. Питали їх старшини мої:

— В Бога віруєш?

— Вірую.

— А в Богородицю?

— Та вірую.

— Перехреститися вмієш?

— Та, може, й умію, а може, й ні.

— Ну, йди до полку, там навчать.

Кривоніс сповіщав мене, що військо в поході зросло вже втроє або й учетверо і зростає далі невпинно. Вість про Жовті Води випереджала і мої універсали, хоч пан Кисіль найбільше лютився на ті мої звертання до народу, пишучи канцлерові: «Цей зрадник розсилає всюди по містах таємно свої листи до Русі, де тільки стає». Та про пана Адама мова буде осібна, бо ще не настав його час, ще не почав він примилюватися до козаків та до мене, як то розпочне згодом, називаючи мене в листах свои «здавна милий пане і приятелю!».

Коронне військо зупинилося під Корсунем, перейшовши Рось. Там був шмат старого валу, насипаного чи й не за київських князів ще, Потоцький велів поправити давні насипища, а до них приробити нові вали. Коли вже все зробили, тоді побачили, що для оборони місце не годиться. Кривоносові вивідачі все те прознавали, а він сповіщав мене в Чигирині, натякаючи, іцо й мені час уже вибиратися з своєї степової столиці туди, куди прямує козацьке військо.

А я чіплявся за кожну зачіпку, аби лиш побути бодай один зайвий день з Мотронкою, бо розлука могла бути й навіки — хто ж то знав! І вона, щоразу як я заводив мову про від’їзд, падала з стогоном мені на груди, шепотіла гірко: «Ти не вернешся! Я знаю, ти не вернешся!»

Та я хотів вернутися і вірив у те. Вже відіслав поперед себе Чарноту з припасом, готувалися до від’їзду мої осавули, ще був обід з старшиною, тоді відправляв гінців, радився з Виговським, якого йменував старшим писарем, генерального не признаючи нікому, їздив по Чигирину, дивуючись, як багато люду може вміститися на такому невеликому, власне, шматку землі, так напоткнувся на шинок Захарка Сабиленка і вельми порадів, що не поруйнований і не спалений, бо козаки з шинкарями поводилися не дуже зичливо, коли не сказати грубше, а руйнувань у Чигирині мені б не хотілося.

Я кинув повіддя джурам і ввійшов до шинку. За раннім часом там ще нікого й не було, самого Захарка теж носив десь нечистий, Це нагадувало мої відвідини після нещастя з Суботовим, як тоді, сів я до столу, вдарив кулаком у стільницю:

— Горілки!

І як тоді, вискочив з сутерену Захарко, роззирнувся перелякано на мій супровід, що мовчазно стовбичив коло дверей, тоді глянув за столи, уздрів мене, кинувся до руки:

— Ой вей, ясновельможний гетьмане, мосціпане Хмельницький, невже мої нікчемні очі таки бачать оце вас у моєму шинку за моїм столом немитим!

— Чом же немитий? — вдавано суворо поспитав я.

— Та то ж тільки так кажеться, мосціпане гетьмане, бо вже моя Рузя ті столи так вишаровує, так вишкрібає, що хоч би й сама пані гетьманова своїми білими ручками об них обпиралася, то не бруднилася б, хай вона панує щасливо над усіма нами й над нікчемним Захарком Сабиленком, прошу пана мостивого — пана гетьмана Хмельницького…

Захарко поіржавів ще більше, перевівся вже й геть на ніщо.

— Що ж це ти так перепався, як циганський кінь, Захарку? І Суботова мені не відбудуєш. А я ще хотів сказати, щоб вал насипав не тільки довкола хутора, а й вкруг пасіки. Та вежі чотирикутні з доброго каменю на всі чотири сторони, все як годиться.

— То вже все, вважайте, обсипано, прошу пана гетьмана, і всі башти, вважайте, поставлено, і вже той Суботів, як уже! Хай пан Хмельницький, прошу пана гетьмана, не дивиться, що Захарко такий худий, бо таки реституцію він як зробить, так зробить, і вже ніхто так не зробить. А з тими козаками пана гетьмана, то хіба з ними з’їси хоч шкуринку? А ви думаєте, вони хоч задрімати старому Захарку одним оком: дадуть? Ти ще не заліз у свої бебехи, а вже гатять тобі в двері чоботярами — та такими важкими, що й ну! — та вже собі так ото гукають: «Відчиняй, проклятий шинкарю, та давай меду — горілки!» То й що? Я таки встаю не лягавши та ллю — наливаю, а панове козаки собі п’ють, щоб я такий живий був, як вони п’ють! А тоді кажуть моїй Рузі, ану ж, кажуть, повернись задком та передком та потруси своїми шлеєрами! Та й кажуть: тьфу! Що ж ти, кажуть, вихудла, як коза з Пацанова, що тебе ні згвалтувати, ні погромити не хочеться! А тоді й до мене: чи ти, мовляв, ллєш, чи ти виливаєш? То як я можу без глейту гетьманського тут жити, прошу ясновельможного гетьмана!

— Маєш же глейт мій.

— Таки маю, дякуючи всемилостивому пану гетьману, хай він гетьманує сто літ, а тільки ж то на реституцію Суботова. А для шинку? Хай би я повісив той глейт у рамці над отим столом, де сидів сам пан Хмельницький, щоб йому завжди щасливо тут сиділося, та показав кожному питухові, себто козакові хороброму доблесного війська його мосціпана гетьмана українського, хай йому…

Я вже не дослухав нових Захаркових побажань, махнув рукою, мовляв, матимеш ще один глейт, може колись згадають, що Хмельницький захищав і шинкарів, та й пішов до дверей.

Демкові сказав, щоб припровадили мені шляхтича Собеського, якого впіймано, коли хотів пробратися до коронного війська з Кодака. Сказав про це Демко ще в день мого приїзду, але я не мав часу побачити того шляхтича, та не дуже й хотів його бачити, бо й що він мені?

Тепер чомусь подумалося, що той шляхтич може бути мовби моїм посланцем до панства, проти якого йду.

Я ждав його в своїй світлиці, не мав наміру пригощати, бо не знав його ніколи, та й надто молодий він, як сказано мені, був, отож — розмова проста, як у батька з сином, та й кінець на тому.

Шляхтич був молоденький, як мій Тимко, але тримався з гідністю, мені вклонився, видно, не так, як гетьману, як старшому чоловікові, власне батькові. Я припросив його сідати, довго мовчав, він теж не рвався до розмови, дивився поперед себе без цікавості в очах. Тоді я сказав йому:

— Козаки тебе впіймали, могли стяти, та, бач, помилували. Не думай, що такі добрі.

— Я й не думаю, — сказав він. Голос мав дужий, трохи зарізкий як для помешкання, але те не важило, бо й сам я мав голос схожий, хіба що більше в ньому тяжкості, поназбируваної від літ.

— Не пекли тебе залізом, випитуючи про Кодак, бо й так знаємо все про ту звізду шестиконечну63, що впилася в нашу землю, мов кліщ, — вів я далі.

— Не пекли, — згодився він.

— А тепер я відпущу тебе вільно.

— Але я не зламаю вірності королеві своєму і, коли доведеться, битимуся проти тебе, гетьмане! — квапливо сказав Собеський.

— Хіба я ламав вірність його королівській мосці? І хіба пішов проти короля?

— Тоді проти кого ж пішов, пане Хмельницький? — подивувався він.