Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 45

Потоцький не послухав королівського веління і ввів кварцяне військо в козацькі городи, щоб не дати розгорітися бунту. В листі до короля коронний гетьман писав про свою нехіть до морського походу, пояснював, що рушив на Україну не для пролиття крові, а тільки прагнучи заспокоїти козаків, мати їх «в повному порядку»: «Рушив, аби страхом війну закінчити. Досі не пролито військом вашої королівської мосці жодної краплі козацької крові і не буде пролито — аби тільки покорилися, відклавши свою легкодушність і ароганцію, та задавили своє завзяття».

Щоб уникнути зайвих нарікань варшавських можновладців, Потоцький спорядив навіть посольство до мене, очолюване давнім моїм знайомим ротмістром Іваном Хмелецьким, який добре знав наші козацькі гумори. Хмелецькому пощастило з погодою, бо після затяжних відлиг і незвичних зимніх дощів степ трохи підморозило, і ротмістр з своїми жовнірами досить легко доскакав до Січі. Вельми здивувався, коли там йому сказано, що Хмельницького шукати має десь в іншому місці, що на Січі його й не бачено ще і не знати, де він пробуває і що думає—гадає. Тому коли перевезено нарешті Івана Хмелецького на Бучки (по дорозі козаки мої сміялися з ротмістра, як він пробував заплатити їм: «У нас і пси за перевіз не платять, не те що королівські ротмістри!») та побачив він ті кількасот гольтіпак, що мене оточували, побачив мене в нужденній дерев’яній хижі, самотнього й утомленого, то якось мовби розгубився.

— Чолом, пане Хмельницький, — мовив він дружньо.

— Чолом, пане Хмелецький, — відповів я, — бач, забралися ми з тобою так далеко, що тут і хміль, мабуть, не росте.

— Та бачу, що, мабуть, не росте, — посміявся Хмелецький.

— Тож я, знаючи таку економію, попросив сюди людей, що знаються на тому, як возити хміль куди треба.

— Ще треба й пиво вміло зварити, — зауважив Хмелецький.

— І пиво зуміють зварити, і люльки розпалити, і диму напустити, все вміють, пане ротмістре.

— Не дуже в тебе й людей, пане Хмельницький.

— Зате кожен десятьох варт.

— Однаково не досить.

— А нащо мені занадто. На чайки багато й не вміститься.

— То все ж хочеш на море вдарити?

— Може, й на море, а може, й на сушу. Вже як воно вітер повіє. Щоб не супротивний.

— З суходолу вже супротивний віє, — застеріг Хмелецький. — Гетьмани вступили з військом в Україну і дійдуть і сюди, коли треба.

— І оце тебе послали сказати.

— Послали ж. Велено тобі сказати, щоб не розпочинав війни на морі, повернувся додому і розпустив усіх своїх людей і щоб сіли собі спокійно по домівках.

— Гаразд мовиш, пане Хмелецький, Сіли по домівках. А коли домівок немає? Може, пан гетьман коронний звелить для нас палацики вибудувати? Його милість король ясновельможний, знаючи наш стан, звелів самим залізом собі волю і добра здобувати. До слова ж королівського ще й листи свої з печаттю додав. Королі не зрікаються своїх слів, та не завжди в спромозі їх потвердити. То хоч ми своєю відвагою потвердимо. Може, хочеш побачити той привілей королівський?

— Багато про нього мовиться в нас, та ніхто не має віри, — сказав Хмелецький.

— А ось ти й повіриш. Демку! — гукнув я. — Покажи пану ротмістрові привілей королівський.

Демко сидів коло мене в передпокої невідлучно, так і спав упоперек мого порога, на нього я покладався найбільше, це не Іванець, який все никає та нишпорить. Демко вигадав і для привілею, на який усі хотіли поглянути та ще й помацати, Пристругав тахлю дерев’яну, прикріпив на ній лист королівський і заслонив чорною шовковою шматинкою. Так і приніс до ротмістра. Відтулив шовк, показав лист зблизька, хоч до рук і не дав: мовляв, дивись, а руками — зась.

— Що й шовком прикрили, — подивувався Хмелецький.

— Щоб атрамент не линяв, — пояснив я. — Трохи знаюся на цих справах, бо колись же був писарем військовим, як ти гаразд відаєш, пане ротмістре. А тепер коли й писар, то втеклий, а ще: втеклий сотник і здрайця ойчизни. Так там мовиться при гетьмані коронному?

— Обіцяно всіляку справедливість для всіх і прощення, — сказав Хмелецький. — Для того прибув.

— Шкода говорити! Не для того я втікав на Низ, щоб оце тепер ставати перед Потоцьким помилуваним грішником! Вірили ми йому не раз і не два, а чим кінчалося? Палями та сокирою катівською? Зібралися ми тут, сам бачиш, в числі невеликому і замірів злочинних не маємо ніяких, та хочемо послати депутацію хоч би й до короля та до сейму, щоб вони послухали нас звідси, коли не хочуть слухати з України. Вимагаємо ж для себе й народу свого небагато: скасувати ординацію нелюдську тридцять восьмого року, повернути давні вольності наші і вивести війська королівські з України й ніколи не вводити їх, бо впораємося на своїй землі самі, не піддавалася ж Україна ніколи польській короні, а ввійшла як частка добровільна, прийнята під руку королівську з волі доброї. Отак, пане Хмелецький. Передай панові краківському все, що чув і бачив у нас, а більше не маємо що передавати, бо ж однаково Потоцький не слухатиме, йому все Марсові сурми гримлять у вухах, хоч і вуха вже вовною позаростали. Хвалився тобі я ще пивом, то, може, скуштуєш наріого пива — горілки, а перед тим поведу тебе до лазні козацької, може, захочеш, щоб послужив тобі.

— Прислужити в лазні? — подивувався ротмістр.

— Хіба ж не вважають пани, що козаки тільки й уміють, що груби топити та воду їм гріти? Воєвода поморський Мацей Немойовський, кажуть, хвалився якось, що коли б став великим паном і захотів мати двір порядний, то за секретаря взяв би нідерланда, конюшим — угорця, стольником — італійця, кухарем до гарячих потрав і риб поляка, до паштетів — француза, кухарку до охендозтв33 — польку, німкеню для праці, до ліжка мазурку та англійку на додачу, а русина до лазні.

Хмелецький сміявся разом зі мною щиро, тоді додав і од себе:

— В нас ще кажуть, що гетьман повинен мати голову влоську, серце французьке, руки польські, ноги іспанські, щоб уже коли де стане, то не поступався.

— Може, щоб ліпше втікати? Але панові Потоцькому й іспанські ноги не поможуть, як доведеться вчистити від якої—небудь притичини: затовстий і затяжкий.

Гостював Хмелецький ще день у нас, куштував нашої горілки, придивлявся до всього оком мовби й доброзичливим, але пильним, однак нічого не побачив загрозливого і поїхав до свого пана гетьмана, запізнавшись з нашими гуморами, в гумбрі добрім.

13

Нещасливе й нечисте це число тринадцять припало саме на розповідь про Крим. Ніхто не хотів пускати мене до хана.

— Не їдь, батьку!

— Бісової віри насіння, хіба ж з ними каші звариш!

— Не віддали тебе Потоцькому, чом же маємо віддавати ханові чи чорту — бісові!

Я відсміювався:

— Я від діда втік, я від баби втік і від хана втечу… Колись он навіть од самого султана турецького втік. Як попав у люту неволю бусурманську після Цецори, то вже думав — гаплик. Гетьман коронний Жодкевський убитий, гетьмана польного Конецпольського теж узято до неволі, все панство було або побите, або попроваджене до самого Стамбула. Ну, панство, то що? Конецпольського королівський посол викупив, і відпущено його з шанобою додому, мене ж і на викуп ніхто не ставив, а мерщій загнали на галери чорноморські погріти спину та плечі. Ну то й обрітався так чи сяк, поки до Стамбула не потрапив. А тут султан турецький Амурат затіяв банкет для свого турецького панства. Звелів збудувати для такої притичини салю довгу на дві милі між двома мечетями їхніми найбільшими, вся та саля34 з дерева цинамонового, а верх покритий папужим чамлатом35. Коло тої салі кухню поставлено належну, в кухні котел, що в нім дванадцять кухарів у човнах плавали й ціну з варива знімали веслами. Варилося ж у нім чотири тисячі дев’ять баранів ціляком та волів півтретя ста рубаних і іншого бидла в достатку.