Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 41

Сумне то було побачення моє з Мотронкою. Вже не була дівчам сірооким, ніжним і розгубленим, стояла переді мною жона шляхетська, в дорогих хутрах, високогруда, хижоока, гнівна на весь світ, а найперше на мене, що віддав її на поталу, не захистив, не відвоював, як рицар з твердою рукою і мужнім серцем, і не я, в’язень її чоловіка, отже і її власний, звинувачував Мотрону, а вона мене, хоч і мовчки. Коли ж схилився, щоб поцілувати їй руку, вона злякано відсмикнула й крикнула своїм давнім голосом, од якого перевернулася мені душа: «Ні! Ні!» Вже був я на волі, вже ждали мене одцаля мої вірні побратими, щоб оточити мене, обступити стіною і не видати ні Богові, ні чортові, але не міг я так відійти од найдорожчої тепер для мене істоти, глянув у її сірі очі й сказав тихо: «Їдьмо оце зараз зі мною, Роню! Їдьмо!» — «Ні! Ні! — ще наполоханіше зашепотіла вона. — Визволи мене звідси, батьку! Визволи!» Сковзнула устами по моїй неголеній шершавій щоці й побігла по мокрому снігу, ніби й не лишаючи зовсім після себе слідів — і не знайдеш, і не побачиш!

Я дивився, як вона відходить від мене, хотів завернути і повернути її, але не вмів і не міг цього зробити і плакав від безсилля. Не приховував своїх важких сліз. Чим змиє їх мені світ жорстокий і злочинний!

Вещняк намовляв мене вже тої ночі, не гаючись, втікати на Запорожу. Вони з Бурляєм та Токайчуком наготували вже вози з припасом, мовби для того, щоб їхати до Трахтемирова просити за мене комісара Шемберка, самі ж повернуть на Крилій і на Омельнику стрінуться зі мною, щоб разом іти на Низ степом. Я й не мав нічого супроти, та тільки надумав всё ж відібрати в Барабаша привілей королівський і оце, сидячи в ув’язненні кілька днів, знайшов, здавалося мені, на те спосіб. Сказав сотникам, щоб зготовлялися потиху, а сам на день Миколи зимового, найпершого помічника і заступника бідарям, шостого грудня, учинив обід великий в своїм сотниківськім домі чигиринськім і на той обід запросив ласих на частування старшин з Черкас на чолі з паном Барабашем. Поки реєстрове старшинство пило та гуляло, я закликав і обдарував милостинею старців і калік, попросивши молитися за мене і мою справу Господу милосердному й заступниці нашій Матері Божій, а тоді взяв бандуру й став складати й виспівувати думу про пана Барабаша, вихваляючи його за те, що то він захищав віру християнську і до самого короля виступав і листів та універсалів на захист віри нашої прохав.

Захмелілий пан осавул військовий і полковник тільки довбешкою покивував, слухаючи, та підтакував грубим своїм голосярою: «А таки ж так, трясця його матері, таки ж воно так, пане Хмельницький!»

Я співав далі:

— Істинна ж правда! — реготав Барабаш. — Хто б же то з перин наших та кинувся оце в ті темні луги дніпровські та підставляв тіло своє шляхетське під комаря ненажерливого! Таки ж вгадав мої слова, пане Хмельницький, ой же ж і вгадав! Давай вип’ємо за твоє здоров’я!

Далі було так, як і в моїй думі. Барабаш упився до втрати змислів, я зняв з нього пояс і шапку, дав Демкові своєму й велів скакати до Черкас, показати пані Барабашевій речі її мужа і виманити в неї королівські листи.

Вранці Барабаш, оклигавши, похопився за поясом та шапкою, але я сказав, що не отримає їх до кінця гостини, бо ж не годиться відпускати такого гостя дорогого, ще й не почастувавши як слід. Пили чи й не до самого вечора, власне, день був такий нахмарений, що годі було й розібрати, де воно ранок, а де вечір, нарешті прибуд Демко і підморгнув мені, мовляв, усе гаразд, пане сотнику, я ще почастував милих гостей стояним медом на прощання, віддав Панові Барабашеві його шапку й пояс, обдарував усіх, випровадив за ворота, а, сам мерщій кинувся збиратися.

Не став ждати нового дня, бо й що козакові ніч чи день, степ йому буде й постіллю, і прихистком. Побратими мої збиралися звідусюди, зготовлені до всього. Позаду в них були цілі віки, то що їм якийсь перехід у днів кілька?

Степ лежав перед нами розмоклий, сумно — засльозений. Річки вийшли з берегів, всі вибалки поналивалися водою, навіть верхівцям тяжко було братися цією бездорогою рівниною, вози ж застрявали щоразу, довелося кидати їх, а самим летіти без спочинку — так за чотири дні переміряли ми велетенську рівнину і вже були там, де треба, ще й поспівували собі бадьоро і мовби безтурботно:

Чи хто міг би уявити такий перехід за чотири дні? І яких же то людей треба було мати, щоб перескочити незмірні степи, де навіть згук умирає між могилами!

Кому про це розкажеш?

Я став складати в думці лист до Мотронки, лякався Звернутися до неї, почуваючись спровиненим за те, що не зміг захистити її, та водночас і не можучи втриматися, бо слово народжувалося в душі, рвалося з неї, мучило мене й катувало.

«Найпрекрасніша й найвеличніша Мотроно, пані і добродійко моя!

Мотрононько!

Коли в години недолі моєї трапляв я в роздор з світом і судьбою і всі молитви мої безплідні спадали з глухих і байдужих небес, чи ж не ти стала моїми небесами і світлою тінню в пітьмі мого мученицького життя?

А тепер покинув тебе на згубу, немічний і зрозпачений, втікаю в сподіванні рятунку для тебе, для себе і для землі всієї. Чи ж справдиться моя надія? Шкода говорити!

Земле моя нещасна і нещасні діти твої!

Кров людська бризкає в небо і добризкує до самого Бога, а він купає в ній ноги свої і мовчить.

Велике мовчання степу над нами, і стежки, знані й незнані, невидимі навіть для Всевишнього, вгадувані й відчувані самими лиш мудрими кіньми. Тільки прослідок звіра знаходимо часом та божища давні кам’яні по степових могилах німуючі, як моя душа.

А де ж моє божище, де Есфір — жалівниця, що визволила мене з неволі старостинської, вкинувши в ще більшу неволю й гріх, чом покинув її, чом не вирвав з рук брудних на волю і в простори неміряні!

Згадую, як любила ти мою шапку, як пригортала її до грудей, як цілувала. Боже праведний!

Душа стогне, а я заганяю ті стогони назад, тамую, мов кров із рани.

Мотрононько!»

Не лист, а стогін, і розпач, і кривавлення серця. Куди й кому таке відішлеш?

Я складав той лист у думці, в думці він мав і залишатися. Що було в наших душах? Ми відважилися на смертельний зрив з усім, що мали, стали відчахнутою гілкою від дерева ріднизни, ще не здобувши майбутнього, ми відкинули все минуле і те, до чого можна було б доторкнутися рукою, але ми відсмикували ту руку, ладні спалити її, як Муцій Сцевола, — хай звогниться, звуглиться й спопеліє, але не спонукає до покори, бо нам нема вороття!

Згодом, через багато літ, неприязний до нас письменник напише про цих людей слова образливі: «Дикі запорожці танцювали коло вогнищ, кидаючи вгору шапки, палячи з пищалів і п’ючи квартами горілку». А далі: «В місті чабани заводили щораз голосніше хороводи, а запорожці палили з самопалів і купалися в горілці».

Чом би й не написати, що купалися в сльозах? А Україна тоді купалася і в сльозах, і в крові, і, може, це найбільше сприяло мені.