Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 36

Примари запустіння роїлися довкола мене, дух попраної справедливості безсило припадав до землі, а наруга нахабно розпускала зловісні свої крила. Бджоли літали розтривожено й розгублено, не знаходячи домівок, яблука з — за густого листя з печальною безсоромністю виставляли до мене круглі боки, цвіркун, знетямлено вилізши з — під розваленої печі на світ Божий, ворушив переді мною тонкими вусами, аж я не знати для чого нахилився і, відчепивши з пояса порохівницю, висипав з неї порох і штовхнув іуди цього музику домашнього затишку — єдине, що мені зосталося з усього, що мав.

Однак був ще кінь, була шабля й лук, я поїхав з свого колишнього обійстя, цілував коня свого, свою шаблю й лука, цілував, і плакав, і питав: як же так, як же?

Безкінечно тяглася переді мною необгороджена гать чигиринська, розтинала стави, болота, чорториї, чорний похмурий ліс, здіймалася над пучинами, похмурими безоднями, над гніздовищами нечисті й невідворотною отхланню, через промивини в гаті перекинутічбули містки, які ледь трималися на підгнилих палях, містки хиталися й тряслися, а може, то тряслася земля і світ хитався мені перед очима, і всюдисуща пучина притягувала й кликала низвергнутся в неї навіки й без вороття, і я мало не стратив змислу й не піддався на той пекельний поклик, але загнуздав своє непокірливе серце, звелів йому мовчати, бо нічого ще не скінчилося, поки не скінчився чоловік, живий Бог і козацькая не вмирала мати, не все ще Чаплинський у мене побрав, коли шаблю в руках маю і волю свою зможу висталити гострішою за шаблю.

На занедбаному кладовищі чигиринському кози скакали по могилках, дерев’яні хрести поперекошувалися, кам’яних чи й було з десяток, оградка завалилася в однім місці, запустіння, убожество, покинутість. Нещасний мій народе! Навіть останнього притулку свого не можеш влаштувати, як у народів просвіщенних. Та й де взяти тобі сили й снаги душевної для клопотів позасвітних, як не маєш життя й на сім світі, живеш в такому часі, коли, сповідавшись, тільки й ждеш, шо ось почнуть начинять тобою шлунки дніпровських осетрів або ж того вошем, того мечем відправлять на той світ.

Довго стояв над свіжою могилкою бідної моєї Ганни. Все найдорожче, що мав у серці, всі мої спогади, болі й радощі душевні, вознесіння духу й спокута — все пішло з нею навіки, навіки! В цілому світі не було чоловіка, бездомнішого за мене, хоч і мав я дім у Чигирині, й дітей своїх, і побратимів на моїй Січі в далеких плавнях. Не було безпритульнішого, хоч скільки ж людей радо б дали мені прихисток. Не було невтішнішого, хоч легко втішитися чоловікові, сівши за стіл дубовий у корчмі Захарка Сабиленка і залитися оковитою, забити нею горе й розпуку, обпалити вогнемторлянку й нутрощі, пустити пекельне полум’я в мозок і в душу, і хоч довкола тебе ще щільнішою стіною стане пітьма, а ти запалаєш, як смолоскип, відчай і нещастя втонуть безслідно, а надії й уповання народяться, виростуть і загримлять у тобі, як великодні дзвони.

Каяття тепер були запізнілі й нікчемні, про спасіння душі дбати не доводилося, коли б мав коло себе отця Федора з Золотаренкового хутора, може, й знайшов би втіху в бесіді з ним, але не було отця Федора, не міг я викликати в пам’яті образу своєї бідної Ганни, хоч скільки чипів над її свіжою могилкою, тільки стояв мені перед очима червоно — чорний морок і з нього, мов зведення, поза моєю волею, поставало видіння, таке дороге моєму серцю і таке тяжке для мене, мов невигойна рана в серці: маленьке лице, лукаве й зухвале, таке молоде, як сотворіння світу, сумно — радісне, несамовито — лагідне, і очі довірливі й докірливі: чом же нас покинув, батьку? Чом, чом? Сірі очі під чорними бровами. Моя доля і моє прокляття!

Я поїхав до корчми Сабиленкової. Радий був би стрінути під тином Захарковим п’яного козака Забудського та послухати його варнякання, щоб хоч трохи відійти душею в потоках дурних словес. Але стояла суша, не було калюж на чигиринських вулицях, пакільці Сабиленкового тину, обшмугляні міцними козацькими долонями, біліли проти сонця пусткою, я штовхнув рипливі важкі двері корчемні ногою, переступив поріг. Нікого й. нічого, я аж розгубився. Чи вже тепер безпритульність переслідуватиме мене скрізь, навіть у таких проклятих місцях, де завжди кублиться люд, хай, може, й щонайгірший, але все ж таки живий! Навіть корчмаря десь заніс чортяка. Ні самого Захарка, цього гвіздка іржавого, ні його Рузі мигдалевоокої.

— Я сів на лаву, похилився на стіл, мов пияк безнадійний. Хоч співай собі пісню корчемницьку:

Стукнуло — грюкнуло, зашамотіло — зашурхотіло, і, мов дух пекельний, з’явився переді мною сам Захарко, схожий на іржавий цвях, худий і високий, з сумним довгим носом і ще сумнішими очима, хоч мав би й не дуже сумуватк, бо в оренду забрав мало не половину староства, і поля, й луки, млини, ставки, ліси, з усього мав зиск і прибуток, дер часом хіба ж так, а сам зоставався без нічого, так ніби ті гроші лиш перелітали через нього, щоб опинитися в старостинських гаманах, а Захарко те й знав, що сумним поглядом супроводив їх, дивуючись, що не затримуються вони в його чіпких кістлявих пальцях

— Що, нехрещений сину, кого продав, кого купив? — зустрів я непривітно Сабиленка і, не давши йому розтулити рота, гримнув: — Горілки!

— Може, пан Хмельницький скуштував би мого меду стояного? — злякано поспитав Захарко. — Вже який я мед маю, то ніхто такого не має.

— Сказано: горілки!

Він приніс чарку, дивився на мене сумно й винувато, мов побитий пес, аж мені засвітило в голові, чи не приклав рук до мого нещастя і цей рендар чигиринський.

— Що ти там маєш за душею? — вихиливши одним ковтком горілку й показуючи, щоб налив ще, спитав я Сабиленка. — Знаєш же, що тут сподіяно?

— Ой пане Хмельницький, — забідкався Захарко, — чи я ж би сказав що проти пана! І моя Рузя хіба ж не казала мені: не слухайся тога пана старости і пана підстарости, не бери гріха на душу. А я що? Хіба я мав що проти пані Ганни і проти тієї ясочки панської, яку пан пригрів і викохав?..

— Помовч! — урвав я його. — Маєш діло, то кажи про діло, а не теревень казна — що! То що ж тобі казали пан староста і той шевлюга підстароста?

— А що вони могли казати, пане Хмельницький? Вони собі покликали бідного Захарка і сказали, що, кажуть, ти вже, Сабиленку, кажуть, он скільки літ маєш в оренді своїй грунти суботівські, а не побираєш звідтам ніц і староству від тебе ще більший ніц.

Я не міг стямитися, чуючи Таке.

— В оренді? Мої ґрунти і хутір мій? У тебе?

— Або я знаю, пане Хмельницький? Це ж не я так сказав, а пани старости так сказали, еж, кажуть, держиш оренду, а від тебе ніц…

— Що ж ти їм сказав, вражий сину?

— А що міг сказати бідний єврей такому грізному панству? Вони кажуть, ти, Сабиленку, рендар Суботова, ну то хай буду я рендарем і суботівським до всіх тих оренд, що я їх маю, а що я від них маю, хотів би я поспитати пана Хмельницького?

— Ти мені не про ті свої оренди, а про моє доказуй до кінця!

— Ну, то вони кажуть, хай буде по суду й по праву коронному, чи я там знаю по якому. Бо коли пан Хмельницький на твоїй оренді забудувався, то виплати панові за його будівлі відступного сто тридцять золотих, та й хай пану сотнику буде акцидент.

— Сто тридцять? Таж там майна не менше як на тисячу золотих. А смерть жони моєї, а син скатований, а розруха моя вся!

— А де б я мав узяти й сто тридцять золотих, прошу пана сотника? Тільки Бог і його пророки знають, чиї то золоті й чому маю їх платити.

— І так дорого продав мене. Юда за Спасителя взяв тільки тридцять срібляників, а ти аж сто тридцять відсипав. А я ж і не спаситель і не губитель.