Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 32

— Поцілуйте мене, батьку.

І, не розправляючи свого звислого вуса, не вміючи скинути своєї похмурої тяжкості, я поцілував її в молоді уста і не міг відірватися від неї, коли ж відірвався, то побачив у відблисках полум’я таємничий усміх на її лиці. Що він обіцяв світові й мені? Що заповідалося в тому усміхові?

Я ошалів од любові. І це в п’ятдесят літ!

10

Доля не ласкавила зо мною. Коли людей дорогих мені й вірних мав до часу приховувати від світу, то з тими, що ачей зневаги варті були, змушений і далі триматися купи, мало не впадаючи в обійми.

Початком березня наступного року (1646) прибув з Варшави до Києва таємний посланець королівський, староста ломжинський і маршалок торішнього сейму Гієроним Радзієвський, який мав лист до козацьких старшин, і кожного з перелічених у тім листі осібно покликано до Києва із заповіданням дороги ще дальшої.

Знов прощався я з рідними і з Суботовом, не відаючи того, що жде цю мою тиху оселю, де я мав стільки щастя і де нещастя виростало непомітно й зловороже, може, й спричинене моєю нерозважливістю і надмірною буйністю душі, що не втишувалася з літами, а мовби набирала сили і нестями.

У Києві опинився я разом з осавулом генеральним Іваном Барабашем, осавулом військовим переяславським Ілляшем Караїмовичем, осавулами полковими Романом Лештою і Яцьком Клишею, писарем військовим Іваном Нестеренком, пагіами вельми поважними, як на моє сотниківське достоїнство, так що доводилося немало дивуватися і їм, і панові Радзієвському, тільки я не здивувався, бо листом королівським кликано всіх нас до Варшави, куди вже я, казати б, проклав козацьку дорогу, а тепер ці старшини мали б її зміцнити — вже як там воно вийде.

Радзієвський, хоч діяв в ім’я короля, не забував нагадувати про вольності шляхетські, повторюючи, що Річ Посполита ладна втратити приязнь будь з ким, але не потерпить диктаторства, нам така мова видавалася приємною, бо вважали себе найперше людьми вільними від народження і за звичаєм предківським, а вже тоді підданцями королівськими, то пан Радзієвський не забув нагадати, що одна справа — вольності шляхетські, а зовсім інша — козацька своєволя.

Згодом, коли Гієроним Радзієвський, ставши вже й підканцлером коронним, посвариться з королем і втече до Швеції, його зрівнюватимуть зі мною. Мовляв, пан радзієвський не був зрадником отчизни, він зрадив тільки королю і мстився йому так, як Хмельницький мстився польським панам. Та з ким тоді не стануть мене зрівнювати! Шкода говорити!

Вийшло так, що ми наближалися до Варшави водночас з новою Королевою., Королева припливла до Гданська ще пізньої осені, король хотів урочисто зустріти її ще в приморськім городі, але подагра і каміння в нирках так мучили його всю осінь і зиму, що не зміг він ворухнутися з місця, і вирішено врешті, щоб королева прибула до столиці в супроводі канцлера литовського Радзівілла і свого почту. Цілу зиму їхала королева до Варшави з тривалими перепочинками і пригодами, іноді кумедними. Французькі жінки мали звичай вживати чорних єдвабних масок і вельонів на лице, і простацтво польське, бачачи таке диво, вважало тих жінок чорними ефіопами, а якась шляхтянка, підпивши гаразд взялася навіть стягати Маску в одної дами з фрауциммеру королеви.

Королева їхала польським бездоріжжям, через луки, покриті снігом, через греблі, через замерзлі озера й ріки, її супроводжували мовчазними (бо без музики) лиховісними танцями хлопи, і вона слізьми зрощувала ту свою нещасну їзду.

Канцлер Оссолінський повітав нову королеву словами: «Корона польська оточить новим блиском сяйливий рід твій, в якім дрижить остання крапля Палеологів, з твердою надією, при помочі Божій, відзискання давнього їхнього могуття».

Зате схорований король був далекий од високомовства і тільки гмикнув, забачивши свою французьку обраницю: «Ото та красунечка, про яку стільки оповідали мені чудес?»

Для нас же та дорога не видалася занадто обтяжливою й невигідною, хоч і були всі ми у віці підошлім, двигала ж бо нами надія на щось краще, на милості королівські. Старшини позирали на мене косо і трохи зверхньо, мовляв, як це затесався між них простий сотник, хай і колишній писар військовий, я ж потішався в душі над їхньою пихою дурною, відаючи те, чого вони не відали, втаємничений у справи, яких не вдалося до часу розкрити ще нікому в королівстві.

Ще ми були в дорозі, як стріла нас вість про весільні обряди короля у Варшаві і смерть великого гетьмана коронного Станіслава Конецпольського в його садибі родовій у Бродах. Два місяці тому пошлюбив гетьман молоду (56–літній шістнадцятилітню!) красуню, сестру воєводи познанського Софію Опалінську, і ось цей химерний союз обтяженого віком і надмірною плоттю старигана і дивної молодої жінки увінчався такою жаданою для мого народу смертю. Ще встиг Конецпольський узимку виставити королю свій «дискурс» — план війни з Кримом, якою сподівався запобігти небезпечному союзу козаків з ордою. Мовляв, козаки вже давно пробують вести перемови з Кримом, і тільки чи від звичайного свого недовір’я до християн, чи з особливої опіки Божої над Річчю Посполитою союз той досі не прийшов був до здійснення. Старий погромця наших вольностей, хоч і запізно, але все ж винюхав те, що діялося вже давно і могло колисіндати овоч. До хана; іщас вався вже Павлюк, тоді зверталися до нього Гуня і Острянин. Диво брало, як досі не могли заприязнитись і поєднатися такі дві неймовірні сили, як козацька й татарська. Сама доля штовхала ці два народи навстріч один одному, хоч попервах та сама доля жорстоко й несправедливо розділила їх, поставила один проти одного, наділивши один народ землею такою багатою, що рвала очі своїм достатком усім близьким і далеким, а другий замкнувши на тісному обширі землі ялової, сухої, кам’янистої й немилостивої до людини.

Дискурс Конецпольського прийшовся якраз усмак королю, який, попри свою хворобливість, всіма змислами своїми уперто був націлений на війну. Будь — де, будь з ким, будь — коли, аби тільки війна. Любив повторювати, що до війни тягне його власний фатум, і сенату з сеймом доводилося витрачати неабиякі зусилля, щоб утримати Владислава од того фатуму.

Європу майже тридцять літ роздирала війна, найбільші держави вгрузли в неї безнадійно, пустошили одна одну, і не видно було кінця. Тільки Річ Посцолита ось уже біля десяти років виглядала єдиним острівцем спокою й тиші серед того пекельного моря вогню й смерті, шляхта тішилася золотим спокоєм, ніхто не заважав їй давити свого хлопа, і коли вона й згодна була воювати, то тільки в своїй землі, і не з чужим ворогом, а з своїм власним, з своєвільним і ворохобним плебсом, як зволили висловлюватися пани сенатори й сеймові посли.

Але ось Владиславу війна сама йшла до рук, і то з кількох боків одразу. Перше: його власна хіть, друге: походження королеви Людвіки — Марії з роду Палеологів, які володіли колись Царгородом, отож його намір завоювати столицю падишахів освячувався генеалогією; третє — дискурс гетьмана Конецпольського; четверте — пророкування королівських математиків Тітуса Лівія Буратіні й Криштофа Мерожевеисого які об’явили, що констеляція зірок, безперечно, вказує нате, що король Владислав мав здолати величезну темну силу; і, нарешті, п’яте — звабливі виспіви венеціанського посла Джованні Тьєполо, який прибув на королівське весілля ще торішньої зими, і, хоч Владислав почувався так зле, що навіть відкладав з тижня на тиждень прибуття до Варшави нової королеви, венеціанець все ж пробився до короля, скориставшись з давньої їхньої приязні, яка почалася ще двадцять років тому, коли Владислав подорожував по Європі. У Венеції Джованні Тьєполо був приставлений до польського принца комісаром купецької республіки, вмів показати всі приваби цариці Адріатики і відтоді заволодів податливим серцем майбутнього польського владці.

Тьєполо привіз наказ Ради десятьох повести пертрактації з польським королем, чи не зміг би той помогти Венеції, оголосивши війну туркам. Посол обіцяв вісімсот тисяч талярів, привіз листи папи Климента і великого князя Етрурії, у яких всіляко вихваляно військові таланти Владислава, і це так подіяло на короля, що він, не зважаючи: на всі наводки тяжкі й небажані, без; відома сенату й сейму, не пробуючи випросити в канцлерів великої печаті коронної і печаті Великого князівства Литовського, приватно задекларував війну, пойменував полковників і капітанів, розділив між ними 80 тисяч дукатів і звелів вербувати німецьких найманців. Власних грошей у короля не було, Тьєполо теж тільки обіцяв щедро, а розв’язувати гаман Венеція не квапилася, тому Владислав попросив королеву вкласти в задуману справу власні гроші, і та не змогла відмовити й видала двісті тисяч. Щоб показати свою велику досвідченість у мистегцтві Марса, корош навіть облишив свої улюблені лови, щодня одвідував арсенал, перевіряв гармати, муштрував піхоту, перед королівським палацом було розбито військові намети, війна була у всіх на устах.