Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 29

Я вдарив коня. Гидко було слухати п’яне варнякання незнаного мені Семка. Вдерся його дошкульно — тихий голос у мої тривоги так зловісно, що хотілося заткнути вуха, щоб не чути, втекти світ за очі від цього опецькуватого козачини, в марному сподіванні, що ніколи не відклеїться він від Захаркового тину і так висітиме тут до кінця світу.

Я входив до шинку, Захарія, трусячи сумним своїм довгим носом, летів мені назустріч, щоб мерщій зняти з мене мокру кирею, гукав про велику свою радість бачити в себе пана сотника, а мені аж тепер стало страшно, бо зімкнулося в моїй свідомості щойно почуте від п’яного Семка і те все, що чув у Варшаві од графа Де Брежі і пана Оссолінського, і тепер уже не Забузький розіпнутий був посеред заболоченої площі на високому тину, а я сам висів на хресті, піднятому над усією землею, і не було у мене ніяких таємниць, все відкрилося, хтось зрадив мене і моїх товаришів, і де тепер наш порятунок?

Самійло Прибув по першому снігу. Привіз з собою дивний дух волі, весело наставляв на мене татарські свої вилиці, жартівливо питав: «І промовив Самуїл до Саула: нащо тривожиш мене? Нащо викликав?»

Я розповів йому про свої побоювання, про свій ляк перед викриттям, але він не зважав, правив своє: «Ситі хліб свій заробляють, голодні святкують, неплідна сім разів рожджає, плідна яловіє». Хочуть, щоб козацтво показало себе на французьких полях битевних? Хай поглянуть…

— Чи ще мало воно показувало? Не про те йдеться. Не знаючи нашої сили, хочуть виманити нас із землі нашої, щоб згубити на чужині, а самим звільна фасувати на Україні, вже й так без міри покривавленій, копитами зораній. Від мене вимагають без натиску, але твердо, так що бачу вже: не відступляться. Сам канцлер коронний Оссолінський вів зі мною мову про це.

— А король? — поспитав Самійло.

— Король усунувся. Не прийняв мене, щоб не дати обітниць ніяких. Та хіба його коли — небудь зв’язували обіцянки? Як легко їх давав, так легко й ламав. Честь його скільки разів закладено, а чи викуплювано бодай один раз? Шкода говорити!

Самійло був розважливіший за мене.

— А пошлемо їм молодих наших лугарів та охочих, самі ж зостанемося тут. І ти, Зиновію, взявши з собою молодших старшин, як Сірко та Солтенко, уклади угоду й повертайся. За тобою не поженуться, бо ж зостанешся сам, а хто те знає, що й усі ми зостанемося? Коли ж і далі вивідачі тривожитимуть панські вуха, то бийся тоді вже впрост до короля самого, мовляв, ваша величність, козаки хочуть іти за короля проти панів, які його не слухають і проти його волі гнітять козаччину. Хіба не дивувався він, коли сказано йому про утиски після ординації тридцять восьмого року? Мовляв, не знав, які саме права і вольності козацькі, котрих їм не відбирав, а велів тільки привести до слушного порядку.

— Хоче вдавати хитрого лиса, — сказав я без поваги, — а в самого тільки хитрощі облізлі, як хвіст у старого лиса.

— Вважає нас дурнями, а ми йому свій респонс: мовляв, хочемо стати захисниками його величності, бо ж чули вже, що хоче його величність утекти од шляхти, яка намірилася його отруїти, і приїхати в наш Печерський монастир. То хай ще, а ми станемо за Нього стіною…

Самійло заспокоїв мене, а більше впокоїло тихе сидіння зимове на хуторі. Навіть Ганні мовби покращало, і хоч з постелі вона не підводилась, але мала силу говорити і все хотіла повернутися до тої своєї мови про моє майбуття, але я забобонно наставляв на неї руки, закликаючи не тривожити духів.

Несвідомо уникав Мотронки, лякався її чару, і вона, мовби вичуваючи мій стан, теж трималася обережно й наполохано, але раз не витримала, і коли я повів до водопою свого улюбленого коня, вона вискочила з дому, випереджаючи, мене, спустила відро до криниці, а сама блискала мені навстріч своїми очиськами, що на морозі стали мовби ще сірішими й хижішими.

— Вибігла й не одяглася як слід, — сказав я, — змерзнеш.

— Не важить! Поможу вам, батьку.

— Поїти коня — діло козацьке, а не дівоче.

— А може, я теж козак!

— Коли козак, то маєш скакати на коні, — посміявся я.

— І поскачу! Он якби в степ, у сніги отак поскакати!

Дивилася на мене так, що я весь стерп.

— Може, й удвох би поскакали? — спитав чужим якимсь голосом.

— Чом би й ні!

— Коли ж хочеш?

— Хоч і сьогодні!

Чорти прителюдцили пані Раїну. Чи підслухувала, чи здогадалася, чи винюхала. Прискочила до криниці, бігала від мене до Мотронки, зазирала нам в обличчя, ловила наші погляди, вгадувала слова.

— Про що ви тут? А мене забули? Я теж!

— Що тобі? — майже вороже мовила Мотронка.

— А ви про що? — не відставала та.

— Хочемо з батьком поскакати в степ.

— В степ? Там же орда. Під Чорним лісом коней пасе цілу зиму.

— Нам з батьком орда не страшна.

— Не страшна? Тоді йяз вами. І я! Не відпущу вас самих. Поїду з вами!

Я зауважив, що пані Раїна не вміє їздити верхи. Це викликало цілий вибух.

— Я? Не вмію верхи? Я шляхетська жона! Я не на таких конях їздила!

— Одне їзда шляхетська, а що інше — козацька. Мотронка вже по — козацькому навчена, вона й від орди, коли що, зможе втекти, а пані Раїна хіба що покрасуватися може на коні, а цього не досить.

— Тоді в санях, — не роздумуючи, заявила пані Раїна. — Ми всі вмістимося в санях, і це буде мила прогулянка! Шкода, що пані Ганна нездужає, а то взяли б і її…

Так мусив я запрягати козирки. Був за машталіра, сидів обважніло на підвищенні переднім, потиху попускав віжки, коні несли в засніжений степ навпростець, збитий сніг з — під копит стукотів у передок саней, сани заносило, іноді мало не перекидало, пані Раїна захоплено звискувала, аж я озирався через плече, побоюючись, щоб не випала вона в замет, і щоразу натикався на сірі Мотронині очі. Мотрона сиділа мовчки, дивилася прямо, непорушно, ненависно. Кого ненавиділа — матір чи мене? Хто ж то знав. Сказано ж бо, що Бог, створюючи пророка, не знищує людини. Я зоставався людиною в усьому.

9

Той рік (1645) загубився в чужих суперечках і пересудах, в чужих ухвалах і архівах.

Знов стелилися переді мною безкінечні дороги, тільки кінь під тобою, та бандура в саквах, та дві книжки улюблені — «Арістотелеві врата, або Таємниця таємниць» і «Historia Polonica» Вінцентія Кадлубка, видрукувана в Добромилі Яном Шелігою, — і вітри супротивні, все тільки супротивні, гострі й холодні, і звіриний свист, і вовки по яругах, і клекіт, орлів, що скликають звірів на кості, і брех лисиць, і чорні хмари, і стогони нічних гроз. Гей, земле моя неозора! Підпирало тебе панство лицарськими замками своїми, а тверджею люду свого лишала ти дикі простори, горнуло тебе панство до потужних просвіщенних земель, нагинаючи тобі шию, а ти в гордощах своїх утікала від нього, готова просити підмоги навіть у кочової орди, хвалилося панство, ніби несе тобі високу культуру, а тим часом націлювало в саме серце твоє жерла гармат своїх, що перед ними купами мав лягати народ твій.

Земля повна життя затаєного, пущі з віку не рубані, степи неміряні, мовчущі, наче німе море, дикі трави такі високі; що в них ховався вершник з конем. Дика, але чиста земля, а в ній — віки золоті й криваві. Скільки літ болю, скільки літ нещастя, хто поверне ті літа моєму Народові і чи й зможе повернути?

Не міг тоді ще ніхто сказати цього, навіть панство, хоч як нашорошене, хоч як видивлялося, міркувало й виважувало, хто найнебезпечніший, хто найбезоглядніший ворог шляхетської Речі Посполитої, хоч як промацувало кожного, хто бодай чимось вирізнявся з пересічності. Та й не вірили вони, що народ мій зможе народити вождя, який об’єднав би всіх вогненним покликом, для них було це суцільне гультяйство і ворохобництво, і навіть коли вже грізно виступив я проти панів із Запорожа, коронний гетьман Микола Потоцький, який замінив умерлого нещодавно старого Конецпольського, писав королеві: «Чи в них один Хмельницький? Тисячами б їх рахувати треба, одного сьогодні стратять, на його місце виберуть іншого, ще здібнішого, справнішого».