Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 18

З, маєтностей Киселя, Вишневецького селяни втікали через великі утяження і здирства немилосердні. Коли ж шляхтичі їдуть до тих сіл, де ховаються втікачі, то селяни не тільки не дозволяють забирати, а ще й б’ють панів.

У якійсь корчомці придорожній скаржилися мені за кривду вже й не прості люди, а два пани, що попали саме в отаке село.

Пан Марціан і пан Бенедикт, як люди спокійні, нікому нічого не винні, ні від кого такого на себе не сподіваючись, по челяднику тільки маючи, парою коней і колясою, і коня підводного маючи, їхали, й в селі якомусь мешкаючі, запомнивши строгість права посполитого напротивно заступаючих на дорозі добровільній сурове записаного, яко на якого неприятеля, з косами, понабиваними рушницями, киями, обухами і тичинами, одні з огородів, другі з тилу, а треті з переду села з великим криком і галасом оскочивши, киями і обухами бити почали, словами ущипливими, гонорові шляхетському їхньому шкодячими лжачи, осоромлюючи, «Бий!», «Забий!» волаючи, їх з коляси збили, аж вони, видячи запал тих хлопів, через городи, мимо села, піхотою до лісу від всього убозтва свого — від коляси, коней, челяді, шкатули, стрільби, коберців, килимів до річки втікали, а ті хлопи, яко якії розбійники, нас гонили, а другі зараз же там до коляси припавши, челядинців наших піймавши, киями, обухами ганебно, а нелітостиво збили, змордували, назад руки, яко злодіям, пов’язавши, все собі побравши і пошарпавши: колясу фарбовану, ковану, коштуючу золотих п’ятдесят; шкатулу, в котрій було червоних золотих сто двадцять п’ять та монетою різною золотих двісті; коберець аджамський, коштуючий золотих шістдесят; килим турецький, коштуючий золотих п’ятнадцять; бандолів пара у колясі, коштуючих золотих сорок; опунч нових дві, коштуючих золотих двадцять; бандолет на челяднику, коштуючий золотих п’ятнадцять; коней пара в колясі, коштуючих золотих пултретя ста; кінь підводний гнідий, коштуючий золотих сто двадцять; радик на коня, в нім було гривен срібла три; пістолетів пара, коштуючих золотих тридцять; кульбака з платом і войлоком, коштуюча золотих осьмнадцять; кляча під челядником, коштуюча золотих осьмдесят; кульбака, коштуюча золотих сім; пушорок з уздами, коштуючий золотих шістнадцять.

Не пустили справу так, а заскаржилйся в гродськім суді, щоб з тими хлопами право дорогу указало про той деспект, бо як же! Гультяйство до права і учинення з нього справедливості дотримати слід.

Хотів спитати: де ж самі набрали стільки добра? І скільки його у вас, коли, йдучи в дорогу недалеку, такі фрайверки з собою тягнете? Більше награбованого, ніж нажитого, отак воно, панове!

Але кому про те скажеш?! Канцлеру Оссолінському? Королеві?

Шкода говорити!

Ми їхали з королівським листом, проїзним litterae passus, яким забезпечувано для нас нічліг, харч, корм коням і всіляке сприяння в путі. Лист той, власне, не був нам потрібен, бо козак звик знаходити собі все й без нічиєї помочі, але мій Іванець Брюховецький повсюди посилався на королівський виклик, дбаючи вже не так і про нас усіх, як, мабуть, про самого себе, щоб надати собі ваги незвичайної. Мене він при чужих людях ніколи не називав сотником, а тільки паном старшим, — це надавало ваги не так мені й моїм козакам, як знов самому ж Іванцеві, бо коли ти наближений до якогось таємничого пана старшого, що має аж королівські повноваження, то ти й сам, виходить, чоловік неабиякий.

Вони з Демком, хоч обидва були моїми джурами, не мали між собою нічого спільного, окрім своєї служби. Бо коли Демко слухняно чипів у мене при боці, вловлюючи кожне скинення моєї брови, готовий кинутися у вогонь і в воду за свого сотника з спокійною мужністю і безкорисливістю, то Іванець пряв очима навсібіч, визирював де, що і як, щосили вдавав запопадливість і шанобливість до мене й до всіх, хто стояв вище, насправді ж, як це виявилося з часом, дбав лиш за себе й думав од самої колиски лиш про себе. Життя моє складалося так, що не мав я ні часу, ні снаги, ні змоги придивлятися пильно до людей, вивчати їх глибше, як священик або судця, вони проходили повз мене то близько, то далі, прослизали тінями, часом тільки мелькали, були й не істотами з крові й плоті, а тільки знаками тих чи інших цнот і властивостей, символами доблесті, мужності, доброти, чесності, а то хижості, підступності, зажерливості. Вмирали коло мене, а я так і не знав до кінця, ким були насправді, як не відав і про тих, що мене оточували не день, не місяць, іноді й довгі роки, був як дитина — довірливий, наївний, легко обманюваний. Може, так і треба жити, а не вгризатися в людину, як кажан у кістку, коли впаде на тебе з переляку й відчаю, що осліп на мить, і вхопиться за твій палець.

Іванця я сприймав так само, як і Демка, хоч і бачив виразно їхню одмінність, але не надавав особливої ваги ні Демковій надмірній відданості, ні Іванцевій пронозливості.

Десь, коли ми вже були за Любарем, вранці прибіг Іванець, який цілу ніч десь метався, мов мисливський пес у пошуках зайців, і здійняв ґвалт.

— Пане старший, — кричав, крутячи булькатими своїми очима, — пане старший!

— Вже десь продав пана сотника з потрібкою, — пробурмотів Демко, який добре знав свого співтовариша.

— Що там у тебе? — поцікавився я.

— Пане старший! Тут неподалік у містечку сьогодні набиватимуть на палю чоловіка!

— Ото радість, — не стримався Демко, — нічого ліпшого не міг ти нам принести з свого цілонічного блукання.

Я зауважив, що карання палею не належить до милих розваг і навряд чи нам треба було про це й чути.

— Але пана старшого запрошено на те видовисько! — мовив невинно Іванець.

— З чиєї ласки? — поспитав я без вдоволеності.

— Нащо й питати! — сплюнув Демко. — Це ж йому не спиться й не лежиться, все шукає та винюхує. От і донюхався!

— Що там справді? — вже суворо поспитав я Іванця.

— Та тут за лісом містечко, воно й не містечко, а так двадцять домів ринкових з маєтностей пана сенатора Киселя, і в околицях завівся збуй якийсь жорстокий. Крав волів, як їх гнали до Ґданська на продаж, погоничів забивав на смерть, а волів ніби перепродував іншим погоничам, вже з маєтностей не Киселевих, а Корецького, чи що, через те того збуя не могли ніяк ні вислідити, ні впіймати. Нарешті впіймали, і засуджено його до палі. На муках вогненних пробував виправдатися тим, що не хотів, мовляв, щоби добро, нажите простим людом, себто воли рогаті, ішло кудись у чужу землю, для чужих ротів, а мало б зоставатися тут для споживку тим, хто його надбав. З тих слів панство тільки посміялося. Ніщо не могло врятувати злочинця. Діяв сам, без спільників, тому й кару понесе сам, і нікому його не жалко, чи хто й помолиться за його душу грішну. Державець же місцевий, шляхтич Ніздіковський, почувши, що пан старший їде на припросини самого короля, вельми порадів і сказав, що приїде сюди сам, щоб виявили йому честь і скористалися з його гостини.

— Добра мені гостина — чоловіка на палю набиватимуть! — мовив Демко.

Я махнув йому рукою, бо ж однаково вже нічим не зарадиш, раз Іванець так нас продав тому шляхтичеві послужливому.

Справді, за якийсь квадранс з’явився й сам Ніздіковський, верхи на коні, в новому кунтуші з шнурками, в супроводі десятка відчайдухів, вусатих і гострооких, мов лащиківці з наших країв, був вельми гречний, повів мову про Варшаву, тоді про наших спільних знайомих, пошкодував, що не знав завчасно про наше прибуття й не зміг приготувати для нас прийняття ліпшого, аніж споглядання тяжкої кари, від якої в нього теж перевертаються всі нутрощі, але що він може вдіяти, коли тут повним голосом промовляє суворий закон, перед яким усі ми лиш діти несмисленні. Він залюбки принижувався і перед законом, і перед королівським іменем, і навіть переді мною, бо я мав королівський лист, але водночас робив це з високою гідністю і гордістю, аж мене брали завидки. Пан Ніздіковський був мов уся шляхта, якою я знав її упродовж свого довгого й тяжкого життя. Не була ніколи простим знаряддям руйнації, що захищає короля й Річ Посполиту без любові, знищує всі перепони без ненависті. Вичитувалося щось вільне й свавільне в їхній покорі, щось благородне в самому їхньому приниженні — і це при надзвичайно розвиненому почутті особистої незалежності, пихи й гонору. Вони уявляли, що б’ються за величну красуню, не помічаючи, що насправді захищають відворотну й зловорожу відьму. Але сказати їм про це, то вони одразу ж стануть кричати, що не за короля і не за речі недотикальні б’ються вони, а за давні знамена, що майоріли в стількох битвах над головами батьків, і за вівтарі, перед якими вони отримали руки своїх невіст, красунь, яких не бачив світ, і то була правда. Так, вони були ввічливі, люб’язні, ніжні до жінок, мали вишукані смаки, любили веселе поводження — і саджали на палі, знай саджали на палі, мовляв, ми за столами в золоті й сріблі, а хлопство й гультяйство козацьке на палях.