Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 162

Полковники гризуться коло мого ложа смертного. Ходять по помосту, великі, обурливо здорові, байдужі, стукотять — грюкотять, як кобиляча голова в. казці. Яка марнота. Я вмираю, а полковники в сусідній світлиці грають у підкидного. «Ходи, Йване! Чим ти криєш? Чирва ж козир! Не виставляй карт: у тебе ж самі карасики! Не буду дивиться, нехай козириться!» Гра в підкидного. Все життя — в підкидного. Накидають, обкидають, закидають. Паскаль сказав: чоловік грає в карти, щоб не лишатись наодинці з собою. А вони грають, аби показати мені, які живі. Зазирають до мого покою. Дивляться, як умираю, чи ще не вмер. Завжди любили дивитися, як страждає плоть, бо страждання душі для них недоступні й незнані. Тільки смерть знає все. Тепер я можу судити про своїх спадкоємців, бачу їх нагими перед судом вічності, жалюгідними й нездарними. Кому передати владу? І як її передавати, коли сам отримав з рук народу цілого? Володарі смертні, але добро суспільства безсмертне, як мовив Таціт в «Анналах»: «Principes mortales, rem publicam aetemam esse».

До чого доведуть мої найближчі наступники велике діло, яке я розпочав? Тільки до занепаду й запропащення цілковитого. В моїх словах багато гіркоти, але немає несправедливості. Всіх їх я підняв з невідомості, возвисив, а що отримав навзамін? Погорду, несправедливість і помсту навіть по смерті. Мститися людині — це ще може бути прощено, а справі великій — то вже злочин і підлість перед людьми й Богом.

Що більше мені вечоріє, то більше розвидняється.

«Ще вогонь мйогокровної і мношплачевної війни моєї запалений і через вісім літ сильно палаючий і Україну з короною польською в распрі сущу зело снідавший не погаснув. Ще трупи людські на лядських і українських полях, бранним оружжям постлані, до кінця не зотліли, ще зешія по многих горизонтах кровію людською обагренна, дощовими краплями не змита, ще очерети, від трупів чоловіцьких просмерділі, не повернулися до первобутнього чистого й невредительського естества свого, ще у матерів по синах і в жон по мужах і інших кревних своїх, оружжям воєнним умерщвленних, від сліз не висохли зіниці, ще ні Україна від поляків, ні поляки від України не могли в домах своїх милої з покревними своїми компанії ужити, а чи солодким сном заснути, ані вожделенного покою певними бути: аж тут, на сій стороні Дніпра, од Переяслава і Полтави, з причини двох мужів, нового тоді гетьмана Виговського і Мартина Пушкаря, полковника полтавського, новий внутрішнього междоусіб’я і кроволиття великого вогонь, добра людські спалюючий і вкінець істребляющий, воспламеняється і свою на розоріння людське приємле силу».

Виговський став топтати велику Переяславську угоду, Пушкар спротивився:

Тоді топтався по моєму серцю Тетеря, тоді Брюховецький, Самойлович, Дорошенко, Мазепа. Хіба ж то не я вніс у перший свій реєстр аж кілька Мазеп: Черкаського полку сотні Лазаря Петровича Васько Мазепа, полку і сотні Білоцерківських Мирон Мазепа, Уманського полку сотні романівської Максим Мазепа, Кальницького полку сотні оментовської просто Мазепа, Полтавських полку і сотні Василь Мазепа, Миргородського полку сотні краснопільської Мазепа без імені.

Аби ж то знаття, в яких прізвищах вигніздюється зрада! Але прізвищ стільки, як і людей, і земний круг дано тобі пройти між них і з ними, бо й ти людина.

Після смерті я вже не зустрічаю людей. Отож мої помисли чисті, не скаламучені злобою, наговором, гіркотою і навіть — страшно сказати! — правдою про те, чого не хотілося чути за життя. Тепер слух мій нарешті очистився, не долинають до мене ні зойки, ні прокляття, ні клевета. За життя ми беремо за істину навіть почуте від тих, кого ми зневажаємо й ненавидимо, зате по смерті визволяємося від усього, що нам огидне.

Смерть приносить самотність? А може, ми приєднуємося до більшості? Бо хоч би як багато народжувалося людей на землі, мертвих завжди буде більше.

Доброта не старіє, жорстокість не старіє, світ залишається вічно молодим, старіє й умирає тільки людина, і нічого немає певнішого за смерть. Кажуть: там поєднуються душі, там в Єлісейських райських полях зустрінеш найдорожчих утрачених, бо любов щаслива навіть тоді, як безприютна і безпритульна. Яка омана! Вже як згасатиме остання іскра сонця в мені, постане переді мною лице, яке я знав і любив живим і молодим, вічно молоде для мене, чисте і чесне, як її душа. І погляд сірих очей летить тепер з такої страшної далечини, що й не знати, чи долетить до мене, коли ж це станеться, то полине він далі, повз мене, і в ньому втома, і мука, і безодня, якої вже мені Не заповнити ніколи. І ніколи більше не засміється мені сонце у зеленому листі…

А тоді пісня народилася востаннє в моїй душі, далека, як степи, і тужлива, як осінь у гаях. Вона йде від мене, і я йду за нею, доганяю й не можу наздогнати, ніколи, ніколи: