Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 16

Та й це ще було — півлиха. Все почалося, коли пані Раїна підхарчувалася, здобула всю необхідну жіночу субстанцію, а тоді ще зазнайомилася з цілим оберемком чигиринських пань — шдяхтянок. Ось тоді вона заявила, що не може далі нидіти на цьому хуторі, бо є молода кобіта, уродзона, має доньку гожу і шляхетну, і вони повинні починати виїздити «на баль». Для козака весь «баль» був у шинку та в полі, чи смерть, чи весілля — козаку все однаково, зовсім інша річ шляхта. Молодий Конецпольський, який перейняв староство від свого батька, навіз до Чигирина пияків і пройдисвітів, як підстароста його Чаплинський та зять Чаплинського — Коморовський. Розбудовували палати, щотижня гриміли бали, на банкетах срібна й золота застава, кришталеві чари, від гуку труб і дудок хмари підіймалися, веселе товариство служило Бахусові й Венері, страшно було й подумати, щоб душу чисту віддати в той вертеп, а пані Раїна хотіла й не сама туди, а ще потягнути дитя несмисленне.

Може, тоді тільки й побачив я Мотронку як слід, і серце моє старе здригнулося, і світ захитався мені перед очима. Скаже згодом наш перворозум: «Всяк чоловік є той, яке серце в нім, всьому ж чоловікові глава є серце — воно і є істинний чоловік». Помічено мною не раз і не двічі, що, коли поранене серце, розум втрачає гнучкість, тупіє, власне, вмирає в тобі зовсім.

В своїх частих вимушених від’їздах з хутора, в тяжкій своїй екзистенції, в нелюдському напруженні, в якому я перебував, мабуть, починаючи з часу складання отої тяжкої субмісії боровицької (та й чи я один!), — у такому стані душі проочив я мить, коли Дитя стало не дитям, не помітив, як Мотронка ставала дівчам, дівчиськом, дівчиною, піддівкою.

Найближчим був Мотронці син мій старший, Тимко, хоч і молодший за неї на два чи три роки. Тимко, який з трьох років уже спинався на коня, а в п’ять тримався в сідлі реп’яхом, пробував учити Мотронку їздити верхи, та був надто незграбний і нетерплячий, тож доводилося братися за те діло мені самому. Підсміюючись, підкидав я одною рукою легеньке дівча в татарську кульбаку, їхав поряд з малою, притримуючи її, щоб не впала, тоді зсаджував на землю, і рука моя майже не відчувала тягаря її тіла, тільки незвично мовби терпла, чи що. Скоро Мотронка вже літала наввипередки з Тимком, вигинаючись у сідлі так, що мало не діставала потилицею крупа кінського. Шаленство жило в ній, в її очах, у голосі, в усій поведінці. Голос у неї змінився, став глибокий, настирливий, як звук текучої води. Для мене ще лишалася дитям отим з Переяслава, вона ж бачила в мені батька свого напівзабутого, який чи був насправді, а чи приснився, бравого шляхтича, чий сміх ще лунав їй у пам’яті, чоловіка, пропахлого кіньми й залізом, як я, так само вусатого, з таким самим поглядом з — під брів, з піснями і нестримними замріями. Батьків образ ішов до неї, витав над нею в снах і спогадах; коли ж розплющувала очі, то бачила мене і була вдячна, що так вчасно і доречно заповнював порожнечу, в яку б неминуче мала щоразу низвергатися.

Так тривало довго і тривало б, може, безкінечно, бо й що є чистішого і благороднішого, аніж оте від Бога дане поєднання «отець — донька», правічний зв’язок, освячений тайнощами крові й походження? Та лихо в тім, що тут була чужа кров. Чужа кров! Поки кров невинна, то не спалахують довкола неї пристрасті, а як зануртує, заграє, заклекоче, тоді — щастя незмірне або біда й горе ще незмірніші.

Пані Раїна вже геть забула про свої ридання переяславські й про ту загрозу, від якої я тоді порятував її малу Реню. Тепер, мов сто чортів вселилося в шляхтянку, рвалася вона з невидимих припонів, в одну душу кортіло їй самій до панських вихилясів — вигибасів нічних, та ще й малу свою кинути в той содом! Коли ж я пустив поза увагою ті домагання, та стала допитуватися, чом не запрошую на хутір шляхетного товариства, а все козаків, мугирів грубошкірих, та ховаюся з ними на пасіці, в кущах та лозах, як бездомний.

Так опинився в мене на хуторі підстароста чигиринський пан Чаплинський, сидів у світлиці, пив мої меди, гладив свого вуса литовського, гладив черево своє пухке, розплямкувався, роззирався довкіл, прицмокував на мої достатки, зривистим голосом покрикував:

— Але ж, пане сотнику, пан дещо тут попризбирував, до всіх дяблів! Про пшєпєнькних пань і казати боюся. А то що за квіт райський у пана? Теж донька? Ах, то цуречка пані Раїни? Цілую ручки! Цілую… — І вже поліз був своїми заслиненими губами, щоб через стіл дотягнутися до тоненького рученятка Мотрончиного, аж та висмикнула руку гидливо і вдарила з — за столу поглядом не по панові Чаплинському, а по мені: батьку, чом же не захистиш свою донечку!

А я мовби ждав того погляду, перехопив його, мерщій сховав у собі, нікому не дав, не показав, тільки собі, тільки для себе, бо це був перший погляд уже не дитини, а майбутньої жінки. Сірі очі під темними бровами. Припливли з далекої далечі, з безвісті, а погляд — то ніби з віків, неначе жили ми з нею давно — давно, тисячі літ тому, знали там одне одного, були тільки одне для одного, а тоді віки роз’єднали нас, щоб тепер повернулися ми на землю і знайшли одне одного знов. Принаймні знайшов я. А вона? Я поглянув на Мотронку тяжко й зболено і побачив, що на неї теж наслано, як і на мене, й вона так само зраділа, а ще більше злякалася, аж до здригання в обличчі. А я? Старий, жонатий, багатодітний, власне, дід, три чисниці до віку — а гріх гримить у серці, мов великодні дзвони.

Пані Раїна щось сокоріла чи то до Чаплинського, чи до мене, та я не чув нічого, не вмів розібрати слів, кров у мені клекотала, хотів би кинути душу до самого неба, а мав придавлювати серце.

Ще недавно, коли був у Корсуні, прочув про мудру ворожку в Богуславі і заїхав до неї, хоч згодом і пошкодував. Ворожка виявилася не старою і мудрою, а вродливою зальотною молодицею, грала очима, ловила мій погляд, сказала майже весело: «Ти одружений, але годен вести розпусне життя. Ти скоро овдовієш і знов женишся теж на вдові невисокого походження, до якої всі почуватимуть відразу, але ти спалахнеш до неї такою пристрастю і так будеш нею засліплений, що візьме вона тебе в руки і водитиме за ніс, як захоче». (Вона сказала ще образливіше: «Водитиме, як бугая за кільце»). Тоді я подумав, що це про пані Раїну, і став ще дужче лякатися й уникати шляхтянки, виходило ж геть неждане й загрозливе. Як ото співають: «Ой я з кумою розкумаюся, з куминим дівчам ізвінчаюся».

Тож з радістю чималою їхав я на королівські запросини до Кракова, бо єдине, чим тепер міг порятуватися від гріха ймовірного, то це далекою дорогою. Semli genio corruptus — піддавшись людській слабості, як мовили отці єзуїти. Раз піддавшись, не хотів більше, тому втікав з Суботова. Що далі, то ліпше!

Всі домашні вийшли проводжати мене з моїми джурами, підводили коней підсідельних і під юками, бажали щасливої путі. Ганна цілувала мене так, ніби виряджала на смерть, пані Раїна ще раз перелічувала свої замовлення на панські витребеньки, які я мав привезти з Варшави, дочки мої цілували руку батькові, малий Юрась сидів у мене на руках, а Тимко поправляв кульбаку на моїм коні. А Мотронка? Де ж вона? Несла мені мою шапку — кабардинку. Малою любила надягати ту шапку і кружляти по світлиці, пританцьовуючи, тепер несла, тулячи до грудей, дивилася на мене своїми хижо — сірими очима, а я не міг відірвати погляду від її тонких рук, в яких вона тримала мою шапку. Гладила ту шапку! Гладила пальчиками ледь помітно ласкаво, чуло, заплутувалася у м’якому хутрі, випручувалася, ледь торкала, а мені здалося, що гладить мою душу. Шкода говорити!

Вільною рукою пригорнув я до себе Мотронку, поцілував її зверху в голову, лякаючись поглянути їй в обличчя, ласкаво відіпхнув од себе, віддав малого Юрка Ганні, скочив у сідлр — і світ широкий, воля!

Як сказано: «Полюбила Давида друга дочка Саулова Мелхола. Саул думав: оддам її за нього, щоб вона була йому сіттю».

Мав рватися з сіті! Рвати сіть і свою душу!

Досі вчувається мені тупіт копит того коня, що виніс мене з Суботова. Вже давно немає того коня та безлічі інших, які носили мене вірно по безкінечних шляхах, вже й мене давно немає, а я далі чую тупіт мертвих коней, усіх коней, які мене носили, — крізь ночі, крізь тумани й дощі, крізь завірюхи й теплу тишу, крізь небуття.