Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 156

Шляхтичі ганялися за нещасними, які ще не втонули в болоті, хапали і мордували всіх. Нікому не було милості: ні жінкам, ні дітям, ні пораненим і ледве живим.

Так збувався присуд магнатів українських на таємній раді у Вишневецького: зітерти саме ім’я козацьке з лиця землі.

Триста відважних не осоромило козацької слави. Вони засіли на невеличкому острівцеві Журавлисі і билися цілий день. Вони косили шляхтичів з самопалів, коли ж який одчайдух підбирався ближче, то стинали його косами. Не було охочих підставлятися під кулі тих сміливців. Від Потоцького був присланий ротмістр, який гукнув козакам:

— Пан краківський дивується вашій відвазі і, жаліючи таких мужніх вояків, дарує вам життя, коли ви піддастеся.

— Скажи пану краківському, аби він так не думав про козаків! — одповіли йому обложені. — Не обдурите нас обіцянками. Нам життя недороге, а милістю ворогів ми гидуємо! Дивіться, яке нікчемне для козаків добро мирське! Знайте, що воля для козака дорожча над усе!

З сим покидали в воду золото й срібло, яке хто мав, і знов узялися за мушкети.

Потоцький вирядив на них дві ватаги. Сам король прибіг дивитися на се рідкісне видовище. Козаки обнялися, прочитали молитву і кинулися на ворогів. Кожен помер не інакше, як убивши нападників кількох і промовивши слово заохоти до товаришів.

Всі вони полягли, мов ті спартанці царя Леоніда. Зостався тільки один, він скочив у човен і став одбиватися косою. Чотирнадцять куль поцілило в ньрго — він жив і оборонявся! Король звелів сказати козакові, що дивується його відвазі і дарує йому життя.

— Я цураюся життя! — відмовив той. — Хочу вмерти, як справжній козак.

Один мазур з Ціхановського повіту забрів у воду по саму шию, вдарив козака косою, а тоді доколов списом.

Може, й ліпше, що ніхто так і не взнав імені того козака. Ніхто не присвоїть собі його пам’яті, і походження від нього не належить нікому зосібна, а належить усьому народові.

Може, то й був народ наш нещасний і мужній.

У томі шостому «Театру Європи», видаваному у Франкфурті—на — Майні Матвієм Меріаном, Іоганн Георг Шледер, розповідаючи про геройську смерть нового Геркулеса, безіменного козака, який звитяжно бився самотою проти цілих озвірілих натовпів, називає його «москвитом».

Так змикаються в сьому героєві два збратані народи.

А я нічим не зміг запобігти Берестецькому погрому.

Слав універсали з Паволочі, козаки збиралися до мене тоненькими цівками, з литовської лінії не зняв нікого, бо Радзівілл неждано рушив на Чернігів, розбив Небабу, тоді пішов на Київ, куди впустили його без опору митрополит Косов і архімандрит Тризна, і вже придворний маляр Радзівіллів Вестерфельд малював наш древній град, а ліпше б він змалював мій гнів і розпач.

З — під Берестечка прибіг сотник з шляхтичів Адам Хмелецький, одразу кинувся до мене.

— Все пропало, гетьмане!

— А табір де? — закричав я.

— Вже чорти взяли табір. Утеклисьмо з табора.

— Як?

— Молодці битися не захотіли.

— А хоругви де?

— І хоругви пропали.

— А гармати?

— І гармати.

— А шкатули з червоними?

— Про те не відаю.

Згодом прибули полковники — Джелалій, Богун, Пушкар, Гладкий. Один привів півтораста, другий двісті, лиш Пушкар мав з собою шістсот своїх полтавців. Гірко співатиметься про Берестечко:

— Більше війська немає? — поспитав я їх.

— Немає, пане гетьмане, — сказав Филон.

— Де ж воно?

— Всі в розпорошку пішли, — відповів Богун.

— А то погинули. Смерть прибрала наймужніших, — додав Пушкар.

А в мені вмерла молодість. Навіки. Разом з ними. І з Мотрею. Не бачив їхніх смертей, та від сього вони не були легшими. Що мене могло тепер порятувати? Гетьмана — нове військо і нові надії. А людину в мені?

Знов я опинився поза часом, ніби вмер насправді. Тільки Україна не хотіла вмирати, народ піднімався морем вогненним, і коли Потоцький посунув з — під Берестечка на козацьку землю для звитяги остаточної, то знайшов тільки розгром і смерть для свого війська. Та все те сталося мовби само собою, без гетьмана, без мене. Я забув про все, що сталося, що позаду. Пам’ятав лиш свій біль. Мотрона спить десь вічним сном, і моя любов кривавиться під її нерухомим серцем. Чим вона стала? Дощем, росою, пташиним співом, вітром? Шкода говорити! Я вже знав напевне, що люди бувають тільки людьми, поки живі, і поки живі можуть стати хіба що звірами, а мертві — тільки мертві, і більше нічого.

І отець Федір, який вибрався з берестецького пекла, постарівши на тисячу літ, не міг розвіяти моєї туги ніякими словами. «Кое начало положу покаянному рыданию… Кое начало…»

— Відспівав за упокій душі Филипка нашого, — мовив отець Федір. — Не знаю тепер, як і небозі моїй Ганні про те сказати. Брати її Василь та Іван, хвала Господу, живі.

— Брати й скажуть.

— Чи й на хутір завернуть. Вже ж кличеш козацтво на Маслів Став, аби збиралося для нової іграшки.

— Коли ж Потоцький і Вишневецький вовками кинулися слідом за нами, то що маю діяти? Тужити про гріхи, вздихати про спокуси, печалитися про падіння?

Отець Федір одповів мені словами з тих давніх книг:

— Будь принижений головою, високий духом.

А в мене не від слів його, а від самої появи, від того, що він неушкоджений вийшов з самого пекла, став переді мною і нагадав усі найкращі хвилі життя мого, зродилося щось незнане, майже божевілля найшло на мене, аж я затулив очі і довго так сидів і схожий був на тих, у. кого очі не на те, щоб дивитися, а щоб плакати.

Зненацька згадався мені хутір Золотаренків, відбудований і відновлений, згадалося, як узимку, виїхавши з Чигирина, десь за тиждень ночували ми з отцем Федором на хуторі, як стелила мені постіль лагідна, тепла жінка, ходила побіля мене на відстані небезпечній, мовби хотіла зачепити мене незачепливо, та я в такій був задумі й зажурі, що довго й не зауважував Ганни, не впізнавав у ній тої майже дівчини з пасіки, тієї золотоногої русалки і лісовички, що промайнула мені літньої, ночі видивом, сном і просонню. Коли ж поглянув на Ганну, то здивувався й злякався, бо була ніби Мотрона, тільки трохи нижча й повніша.

— Голова в тебе не болить, Ганно? — спитав її.

— Чом би мала боліти? Хіба що за Пилипком моїм, якого береш та й береш на війну, а спати й ні з ким!

— Хіба мало Козаків?

— А що мені козаки, як маю свого Пилипка?

— Гетьман у тебе в постелі.

— В постелі, та не зі мною, бо я жона вдатна і ще Бога не забула.

— Сама ж кажеш: блукає твій козак.

— Однаково — жона мужня. Хоч і чує моє серце: не вернеться він більше. Забрав ти його, гетьмане, вже навіки.

— Хто перемагає — живе.

— Забрав, — повторила вона.

Лагідна, але тверда. Не лащилася, не спокушала, не вповзала змією, а мудро бесідувала, ніби Самійло мій.

— Повезеш мене на хутір, отче, — несподівано мовив я, своєму духівникові.

— На хутір? — не одразу збагнув отець Федір. — А — а, на хутір. Тяжко, сину, ой тяжко.

— Повезеш.

І коли я опинибся на хуторі і побачив, як відхиляються двері на ґанок і жіночі руки з’являються в отворі, то здалося, що все повертається: Суботів, Мотрона, моя піднесеність.

Сліпа пам’ять.

Кожну жінку міг би зненавидіти тільки за те, що не може стати Мотроною. А перед цією став на коліна.

— Ганно, будь моєю жоною. Хай се буде моєю спокутою перед полеглими, намаганням моїм заступити собою тих, що перейшли у вічність.