Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 146

— Сам гетьман великий!

— Ой лишечко!

— Та як же це?

— Батьку! Чом же не сказав?

— Та ми ж і бачили, ніби чоловік якийсь не такий!

— Хіба ж я не примітив?

— То я примітив!

— Ні ж бо — я!

— А я й казав!

— Та то я казав!

О мій лукавий народе!

Я прискочив з козаками Демковими на пасіку Грицька Великого, страхаючись самої думки про покинуту там Мотронку, несамовитий від страшних здогадів, лихий на себе за необачність і дурну свою байдужість.

Мотронка була ціла! Боліла в неї голова ще й досі, але ніхто не потривожив спокою пасіки, бджоли гуділи заспокійливо, коні паслися, похрумуючи травою, козаки грілися на сонечку, Грицько виставляв знай нові рої. Невже десь є загрози, кров і смерть, і чорно рветься простір лихими пострілами, і кінський тупіт чужий б’є просто тобі в серце?

— Чужих не було? — спитав я старшого над своїми козаками охоронними.

— Бог милував, — позіхнув той. — А хіба що?

А сам дивився на мене, хотів спитати, чом я весь у засохлім куширі й жабуринні, і боявся те зробити. В Мотрони ж так боліла голова, що вона й не помітила мого вигляду.

— В погоню! — гукнув я козакам. — Шукати! Наздогнати! Всіх до одного!

Я підняв Бужинську сотню Лук’яна Сухині, тоді сколотив увесь Чигиринський полк, і вже другого дня тих дванадцятеро, що напали на пасіку Яременка й ухопили моїх двох козаків, упіймано й припроваджено до судді генерального Зарудного. Припечені козацьким залізом, вони недовго й мовчали і сказали, що підрядив їх сам князь ясновельможний Вишневецький, зібравши в полісу зрадника Забудського і повишкрібавши де ще міг, так що вийшло їх аж триста, і розіслав по всіх пасіках довкола Чигирина, щоб упіймати мене й припровадити до князя, живого чи мертвого.

Гей, пане Вишневецький, не виросло ще те дерево, з якого б зробили труну Хмельницькому!

Гінді мої полетіли по всіх полках і сотнях з універсалами таємними й негайними, всіх чужих велено хапати, де будуть виявлені, і припроваджувати до Чигирина без пролонгації і зволоки. За кілька день всіх посильщиків Вишневецького переловлено, так що мав би я втішитися, мовби впіймав уже й найлютіших своїх ворогів — Вишневецького, Конецпольського і мерзенного Чаплинського, якого король мені так і не видав, попри всі мої домагання ще під Зборовом. Та втіха була мала, стояли переді мною три сотні дрібних зрадників, а найтяжчі вороги лишалися недосяжні і, мабуть, знущалися з мого безсилля і глумилися.

Сих триста посильщиків Вишневецького, аби духом їхнім не паскудити столиці гетьманської, запхнуто до овечих кошар за Погибельними могилами, і я поїхав туди з генеральними старшинами поглянути на зріддя сатани, на зрайців мерзенних, на виплідків і випортків мого нещасного народу.

Я стояв перед ними і мовчав, скарайній128 гетьман, суд явлений і кара втілена, і вони так само мовчали тяжко й принизливо, бо й що могли мовити? Чоловік може говорити тою самою мовою, що й ти, і водночас бути негідником, перевертнем, паскудою і падлюкою. Аби ж то мова рятувала нас од скаламучення душ!

— Що сим зрадникам? — поспитав я свого генерального суддю. — Пустити під шаблі козацькі?

— Не самих їх, гетьмане, — мовив Самійло.

— З ким же в кумпанії? Хіба що з князем Вишневецьким? Та не маєш його в руках.

— Мислю щось іншого. Весь рід цей зрадницький вивести слід. Вже послав я по Україні, аби звозили сюди матерів їхніх, які народили таку нечисть, і дітей, що наплодили сі недовірки.

Смертельним холодом позасвіття війнуло на мене од тих похмурих слів мого судці генерального, і хоч уже здогадався я про його страшний замір, та все не хотів йняти віри, спробував одігнати тяжкий здогад, випросити милосердя не так для тих нещасних, як, може, для самого себе:

— Хочеш, аби поглянули на карання зрадників?

— Сказав же тобі, гетьмане: викорінити рід увесь їхній! І матерів, і дітей їхніх перед їхніми очима понищити, перш ніж самих пустити під шаблі. Аби й на тім світі вже не мали ніяких сподівань.

— Чи не занадто жорстоко?

— А коли хотіли допасти тебе, гетьмане, чи думали про жорстокість і справедливість?

— Винних і скарати. А дітей невинних за віщо ж?

— Щоб не розплоджувалося плем’я негідне на нашій землі. Коли молоді падлюки стають старими, вони стають падлюками ще більшими.

— Що ж скажуть про гетьмана? Проклинатимуть, як Ірода, що побив младенців?

— Народ чистий бути має, гетьмане!

— Всі хочуть очищати Народ і тільки кров’ю, а кров та падає на гетьмана. Чи ти питав мене, замислюючи цю нелюдську кару?

— Суддя не питає нікого. За ним стоїть закон. А предківський закон гласить: зрадників вирубувати з коренем! Ото й усе, гетьмане. А питав би тебе ліпше твій писар Виговський, який бере по сто або й по двісті червоних від кожного універсалу, що пани випрохують у нього, лізучи назад у свої маєтки. І всі ті універсали значаться твоїм ім’ям, а ти ж гадаєш, що не пустив шляхту на Україну. І проклинають не Виговського, а тебе, гетьмане.

Я не мав що відповісти. Хто дає народові волю, втрачає її сам назавжди, стає її рабом довічним. Думки ворушилися в мені тяжко, як конаючі люди, вони стогнали, плакали, проклинали, стікали кров’ю. В моїй землі лилось завжди занадто багато крові. Занадто? Хіба кров конче має литися — аби лиш не занадто? І потечуть кривавії… Чому вони текли через усю нашу історію? Я хотів перепинити ту течію і пролив крові ще більше, після чого (себто після моєї смерті, висловлюючись примітивною мовою історії) потече її ще більше. Так де ж кінець тим рікам, озерам, морям? Висихають води земні, а кров не висихає — клекоче, стогне, вопіє.

А тим часом усе творилося іменем гетьмана Хмельницького — правда і кривда, злочини й кара, милосердя і суд, та тільки милосердя було так мало довкола, ніби воно вже давно вмерло і ніхто його ніколи не воскресить.

За велінням генерального судді рідних отих посильщиків Вишневецького знаходили по всій Україні — на Поділлі, Лівобережжі, в лісах і степах, їх звозили до Чигирина ночами в козацьких луб’янках, аби ніхто не бачив — жінок і дітей, пов’язаних, кинутих на дно возів, прикритих лубом, мовби вони вже неживі. Страту суддя обмислив уночі коло Погибельних могил в тих — таки кошарах, при генеральній і полковій старшині, без вистрелів, самими шаблями. Молоді козаки (бо молоді завжди безжальні) з осавульського охоронного полку за наказом генерального судді кинулися до одної з кошар, де були діти, стали хапати білоголових і чорноголових хлопчиків і дівчаток у довгеньких сорочечках, потягнули до тої кошари, де зібрані були посильщики, а підсудки й писарі генерального суду гукали до посильщиків: «Чия дитина? Виходь, дивись, як і пагону від тебе не лишиться, покидьку!»

І норовили надягнути дітям козацькі шапки, щоб обдурити Господа Бога і саму Смерть, — мовляв, не кров невинна проливається, а вбивають козаків дорослих, які вже нагрішили доволі.

Мертвий місяць обливав страшним сяйвом те, що почалося на землі, нещасні діти, відчувши подих загибелі, рвалися з рук молодих убивць, кричали, плакали, докоряли:

— Не хочу вмирати!

— Татоньку, за віщо?

— Татусю, що ж ти наробив?

Біленькі, мов малі лелечата, м’які тільця, м’які душі, безсилі й безпорадні. Заховатися — нікуди! Провалитися крізь землю — вона не приймала! Злетіти, як пташенятам, — не мали крил! Розповзатися комашками, але ж були людськими дітьми. Люди, помилуйте! Боже, порятуй! А милосердя давно вже вмерло на світі. Бідні діти. Чи ж вони винні? А хіба винен я, що народився в такі жорстокі часи і отримав незносний тягар найвищої влади? Трава росте, щоб її косили, а люди — щоб жити. Діти переживуть усіх полководців, королів, імператорів, убивць сановних і повольних129 непородних.

Я плакав разом з дітьми, не ховав сліз, які текли мені по щоках, плакав над їхньою долею і своєю, а посильщики стояли безладною німою купою, тільки один якийсь гукнув понурим голосом: