Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 133

В такі хвилі Демко, хоч і стоїть переді мною, дивиться на свого гетьмана пустооко, і я вже не знаю, де никають його думки, і незлобиво кажу йому, щоб ішов він шукати Іванця Брюховецького, бо тут вони стають парою нерозлучною.

Виговський уміє бути і з старшинами, і зі мною одночасно, і я ніколи не міг упіймати його на зраді. Гнучке тіло, гнучкий розум, гнучке сумління. А що таке сумління наше? Це дар розуміння гріховності й духовної недосконалості, всіх провин, допущених і ще не здійснених; цей дар дає змогу розрізняти добро і зло, стримувати пристрасті й своєкорисні розрахунки, бачити виразно незаслуженість свого становища. Совість пов’язує всіх людей воєдино не рабськими путами, а вищим смислом, вона мучить тебе, терзає, не дає бути самовдоволеним, подвигає на безперервне досконалення, оберігає від принижень і пристосовництва, — отож, ніколи не може бути гнучкою, бо для справжньої людини ліпше зламатися, ніж гнутися.

Виговський був далекий від усіх цих цнот, а я терпів його біля себе, не відганяв, він обплутував мене міцніше й міцніше, брав у сповиток, як лялечку безвільну, бо ж був вірним виконавцем моєї волі, а гетьман без виконавців не може, мужніх, хоробрих, відчайдушних йому не досить, потрібні ще й віддані. Ті розбещені свободою, вони радше готові на смерть, ніж для прислужництва, цей же свободою пригнічений і тому вірний мені, як пес.

— Хочу попрощатися з убитими, — несподівано сказав я і завернув коня в поле, де крізь тяжку стіну дощову проблискували кволі вогники.

— Така негода, і ніч глупа, — спробував відраяти мене Виговський.

— Мертві ждати не можуть, бачили свого гетьмана в битві, тепер ждуть, коли прийде схилити над ними голову. Будеш зі мною, писарю, тримайся з нами й ти, сину.

— Може, спершу до вбитих полковників? обережно докинув Виговський. — Вони під наметами, десь там, мабуть, і отець Федір молиться.

— Помолимося й ми без наметів й без отая Федора, звертай, пане писарю, а полк відпусти!

Чорна ніч, залита чорним дощем, і в ній проморги криваво — червоних вогників, що блукали між землею і небом, мов душі загиблих. Червоне й чорне, барви нашої страшної історії, а не самих тільки гаптованих сорочок та рушників, барви журби й радощів, життя й смерті. Кінь піді мною, наляканий полем смерті, до якого ми під’їхали, загарцював норовисто, я зліз із нього, передавши, повіддя коноводу, пішов у темряву, чув, як за мною чалапкають Виговський, Тиміш і кілька козаків Демкових, але не зупинявся, не озирався, вглиблювався в се поле полеглих, мов у власну смерть. Дощ шумів потоками темної води, оплакував і обмивав убитих, вони купалися в чорних небесних сльозах, лежали непорушно, де кого застала смерть, а земля пливла під ними й разом з ними, — так пливли вони у вічність, чужі всьому, що зосталося на сім світі, байдужі до наших клопотів, пристрастей, сподівань і жахів, байдужі, мов земля, і терпеливі, мов земля. Мабуть, вельми б Подивувалися вони, довідавшись, Що блукає поміж них їхній гетьман, розгублений і безпорадний, не вміючи сказати й перед самим Господом Богом, над ким він гетьманує тепер — над живими чи над мертвими — і чи й не вмерла його власна душа від цих інфернальних видив.

Обережно обминав я у суцільній пітьмі тіла полеглих, став зірким, вичував кожного вбитого якимись незнаними мені змислами, ішов далі й далі, хотів побачити зблизька бодай один з тих червоних хистких вогників, що блукали в просторі недосягальні й незбагненні, і якісь ніби шепоти лунали довкола, і тихі схлипування, і суцільний зойк у просторі, над чорториями мороку і чортоломами отхлані. Врешті один вогник зблиснув геть близько від мене, я побачив, що то квола свічечка, накрита вузенькою прозорою долонькою, яким же крихким, але водночас і надійним прихистком від дощу, від вітру і від усіх стихій на світі, і долонька та була — о диво! — жіноча! І щойно побачив я схилену жіночу постать над убитим і оту свічечку, прикриту жіночою долонькою, як усі невловимі й недосягальні доти вогники мовби злетілися до цього місця, оточили мене світляним колом, я побачив безліч жіночих схилених постатей з вогниками в руках, мовчазних і тихих, як сама скорбота, як горе всього народу мого. Сотні або й тисячі жінок ходили по темному, заливаному чорними потоками дощу полі, мовби шукали своїх рідних, злетівшись сюди з усієї України! Де тут взялися, як дісталися сюди, звідки довідалися про поле смерті, хто вони й що? О мої згорьовані сестри!

Тихо пішов я звідти і йшов так довго, що вже стало благословлятися на світ, аж тоді втрапив до намету, де лежали в щойно збитих дубових трунах мої полковники Бурляй і Морозенко, один порубаний і посічений, весь у давніх шрамах, зібравши в своїх зморшках тяжких усі вітри степів і моря, а другий зовсім юний, вродливий, як молодий Бог, з печаттю мудрості на чолі й після смерті. Хто винен у їхній смерті? Кому і як помститися?

Довго стояв я коло тих трун, покритих Червоною китайкою, сею заслугою козацькою, аби й на тім світі бачили, яка кров козацька червона й палка, як горить вона негасимо в обороні землі своєї і волі.

Виговський присунувся перед очі, без слів показав самими очима своїми безвиразними, білими: час, гетьмане.

Я вийшов у дощ, коноводи підвели коней, Демко спитав, куди тепер їдемо.

— Куди ж? — сказав я. — До полків передових. Треба будити панство, а то боки позалежують. Та ще й дощ — Попідпрівають.

— Підкріпитися б тобі треба, гетьмане, — нагадав Виговський.

— Кому страва, а кому слава, пане Йване, — кинув я йому через плече. — Як сказано в Екклезіасті: горе тобі, земле, як князі твої їдять від самого ранку. Мертві воліють, чуєш, пане Йване! Вимагають помсти!

Я кинув на шляхетський табір усю свою силу, вдарив одразу звідусіль, знов рвався сам у всі пекла битви; в дикому натиску, в стрілянині, галасах і запеклості минув той день, а за ним ще день і ще. Дощ лив безугавно вдень і вночі, і люди мокли у воді, як конопля. Сухарі бралися цвіллю навіть у дерев’яних бочках, порох замокав і не вистрілював, гармати потопали в багнюці, трупи стелилися густо, але дух козацький не вмирав, і ще густіше сипалися жарти, насміхи летіли на той бік валів разом з кулями й стрілами, вогнистіші за кулі й гостріші за стріли,

— А що наш дощик — не докучає?

— Води хоч вмийся!

— Не переймайтеся, панове, занадто: чому висіти, те не втоне!

— А хто й випливе, того повісимо гарненько!

— Оддасте вже нам свої сап’янці, свої саєти, адамашки й кармазини!

— А ми вам — хоч і свої кобеняки заханлюджені122!

— Гей, пани! — гукали козаки. — Годі вам по шанцях лазити, дорогі кунтуші нівечити!

— Ідіть уже в ясир до Криму, там хоч конини пожуєте!

— А То ж у вас тут три пани на один сухар припадає!

— Коли ж ви, панове шляхта, чинш на Вкраїні одбиратимете?

— От уже рік єсть, як ми нічогісінько не платили!

— Ото вам, панове, рогове очко!

— Ото вам оренди, ставщизни, панщини, пересуди й сухомельщини!

— А чи не загадаєте якої панщини?

— От і з бидла досі десятини не брали!

— Коні ржуть, і бидло пошаліло, на ярмарок хоче!

— Що ж ото Ви так поховалися за вали, що й України не бачите?

— Очі більші живота!

— Пани на цілі сани, та ще й ноги висять!

Тиждень цілий щодня, щогодини тривали наші безнастанні штурми і галаси, так що шляхта й витримати не могла такого натиску. Дієписець шляхетський гірко мовитиме згодом: «Даремно мудрі шукають пекло in centro terrae123. В Україні — там справжнє ііекло людської злоби». Я гнав на табір ворожий тисячі волів, щоб до них обложенці вистрілювали свої порохи, страхав усякими несподіванками, фортелями, криками, а тим часом козацтво сипало й сипало свої вали, які дедалі щільніше затісняли облогу. Під ослоною дерев’яних щитів, гуляй — городин, ворків із землею козаки копали шанці, рови, сипали вали, виставили такі високі шанці, що в таборі шляхетськім забивали й собаку. За тиждень панство стиснуло свій табір, вивівши набагато коротший внутрішній вал, і потиху перебралося туди. Козаки миттю зайняли перші їхні укріплення і повели далі своє невтомне копання. Чотири рази в міру того, як маліло шляхетське військо, гинули коні, зникали припаси, Вишневецький зменшував і свій табір, підібравшись з ним уже впритул до Збаразької кріпості, і вже тепер козаки, вивівши свої шанці висотою на два коня, закидали вниз на довгих вірьовках гаки, зачіпали польські вози з припасами, а то й самих шляхтичів, і тягли до себе. Пани рили нори, як кроти, від голоду були ізсохші й близькі к єгипетським муміям, відбивалися з останніх сил, а я вже не посилав козаків на марну смерть, сподіваючись узяти Вишневецького й товариство голими руками.