Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 129

Він усунувся сам собою, без ніяких моїх зусиль, без мого гніву й принуки. Зоставив мене з думами про смерть, з страхом смерті, що тяжчий за саму смерть. Може, підісланий самим Смяровським, щоб спробувати ще й у такий спосіб згладити зі світу козацького гетьмана? Так ніби не відав я про те, скільки смертей посилано на мою голову впродовж цього року всіма моїми ворогами, починаючи від найпаскуднішого інляхтичика і аж до самого короля? Королівські канцлери дивувалися, чом я досі живий, — мені казано про це. На сеймі посли розважали способи «злагіднення» Хмельницького, вважаючи мою смерть способом найліпшим, — я знав про це. В костьолах ксьондзи просили в Бога моєї погибелі, — чув ті молитви Бог їхній чи ні, а я чув і чув анафеми католицькі, страшні своїм красномовством: «Нехай буде проклятий з душею, тілом, розумом, мислію, всіма внутрішніми й поверховими смислами своїми; нехай буде проклятий в містах, селах, полях і во всіх дорогах своїх; нехай буде проклятий чуючий і сплячий; нехай буде проклятий їдячи й п’ючи, ходячи й сидячи; нехай прокляте буде його тіло, мізок, кістки, жили і всі члонки його від Стопи кожної аж до верху голови не мають здоров’я; нехай прийде на нього прокляття, яке через Мойсея в законі на вини незбожності Господь допустив; нехай буде вимазане й вигладжене його ім’я з книг живота і з праведними написане нехай не буде; нехай буде частина і дідицгво його з Каїном — братовбивцею, з Дафаном, Авіроном і Сапфірою, з Симоном — волхвом, Юдою — зрадником, із тими, котрі мовили Богу: одступи од нас, відомості дарів твоїх не хочемо; нехай згине в день судний без покаяння; нехай пожере його вогонь вічний з дияволом його і ангели його. Анафема, йому, анафема, анафема, буди, буди!»

Хто стріляв у мене словами, хто кулями, хто нападав із засади, хто сипав отруту. В бою без упадку не буває. У мене ж був вічний бій, так що не знав я, звідки ждати нападу, які ще підступи очікують мою грішну душу.

Багаті рендарі з маєтностей Вишневецького, Потоцького, Конецпольського, Любомирського, Лянцкоронського просили в короля, як дістануся йому до рук живим, аби віддав їм для розправи. Хвалилися перед Яном Казимиром, яку смерть вигадали мені за те, що вигнав їх з України, відірвав од грудей, з яких смоктали вже й не молоко та мед, а суте золото, як той Крез міфічний. Мовляв, обдеруть вони тоді насвіжо подільського вола і зашиють у ту волову шкуру Хмельницького голого; як мати народила, так, щоб тільки голова виставала. Триматимуть його в теплі, годуватимуть смачними стравами, даватимуть найвишуканіші напої, а в свіжій воловій шкурі виплоджуватимуться хробаки й годуватимуться тим, що з нього виходитиме. Тоді стануть гризти його тіло, а щоб від болю й гниття не вмер швидко, вони прикличуть найліпших лікарів з усього світу і підтримуватимуть йому життя, аж поки хробаки з’їдять його до самого серця. Тоді спалять його перед полоненими козаками на стосі, а попіл дадуть випити козакам у горілці перед тим, як набивати їх на палі.

Все вміли вигадати, та тільки не вміли вгадати, хто в чиї руки попаде: Хмельницький до короля чи король до Хмельницького. Три речі вміє людина від народження: дихати, їсти, плакати. Все інше — наука. Упродовж цілого життя свого був я пильним учнем і навчився всього, передовсім — твердості й терпіння. Чи ж мене могли залякати загрозами й видіннями моєї смерті? Шкода говорити!

Однак могли й справді намовити цього Смяровського, який уже не мав чого втрачати, і той пробився до моєї столиці, готовий на все лихе. І хто ж допровадив його сюди? Іванець Брюховецький! Забув уже про той бочонок золота під Корсунем і про мій нагай забув, та й знов за своє. Чи вже й заплатили пани моєму осавулові, чи тільки обіцяли заплатити?

Вранці я покликав Демка свого вірного.

— Приглядайся за тим Смяровським. Бо хоч у змії й видерто зуби, а ще може вкусити.

— Батьку, все вже залагодив, — вспокоїв мене Демко. — Поставив того пана до Федора Коробки. Козак вірний, припильнує за Смяровським як ніхто.

— Коробка на Січ з нами не ходив, — нагадав я Демкові.

— Сам же, гетьмане, казав тоді, що всі не можуть піти з нами. А вже під Пилявцями Федір був і згодом гетьманичеві наладовував вози з — під Львова. Козак маєтний, твердий, вірний тобі, батьку.

— Не вельми я покладаюся на маєтних. Голі ближче моєму серцю.

— Та де! Голий нічим не дорожить. Яка в ньому вірність?

— Іди з — перед очей! — прогнав я його. — Роби, що звелів. Бо ще постовбичиш тут, то вже й не збагну, чи то ти, чи сам Іванець з своїми просторікуваннями. Ще доведеться зв’язати вас в один оберемок і накривати одною попоною. Іди й не спускай мені ока з того пана комісара!

Знов я розсилав універсали по всій Україні, закликаючи до себе всіх, хто може на коні сидіти. Головна рада козацька мала відбутися у Масловім Ставі, там же хотів я дати і відпуск Смяровському, показавши нашу силу, хай поскаче до панів шляхти й розповість, що чув і бачив…

Весна була пізня, вже й не вірилося, що кінчиться тяжка зима затяжлива, жаль брав за людей голодних і бездомних, навіть русалок було жалко, бо ж мали в таку холоднечу сидіти без сорочок. Як то кажеться: на Вербній неділі русалки сиділи, сорочок просили…

Пан Смяровський не дожив до Вербної неділі.

За два тижні до того привів уночі до мене Демко Федора Коробку, і той показав мені королівський привілей на хутір під Жаботином з уписаним паном Смяровським іменем Федоровим.

— Так щедро пригощав пана комісара, аж він тобі виписав сей привілей? — посміявся я.

— Аби ж то, пане гетьмане, — похмуро мовив Коробка. — Хоч воно хутори й наші, та однаково панство задарма їх не роздає. Намовляв мене пан Смяровський ще з чотирма козаками згладити тебе з світу, — за се й дарував нам привілеї королівські. Має їх повну шкатулу, і в кожному «віконце» для вписування імені того, хто піде проти Хмельницького.

І це посланець того короля, якого я сам настановив над Шляхтою, сподіваючись на його віддяку! Коли й душі можновладців скроєні так мерзенно, то де ж шукати святості й вищості, де, де?

— Де ж ті чотири? — поспитав.

— Троє сидять під замком і ждуть твоєї волі, гетьмане, — сказав Демко, — а один пробував утекти на Білу Церкву, то й довелося його повстримати з мушкета. Захочеш послухати тих трьох?

— Що ж тепер їх слухати? Хіба що довідатися, як думали мене вбити? Та це й Хведір ось скаже.

— Способів було багато, — мовив Коробка. — Пан Смяровський не давав привілею, поки не викладали йому щонайменше п’ять способів, та й то таких, аби він уподобав і ствердив. Та ми хіба його не знали вже давно? Ще як був колись підстаростою черкаським, очі вилупував нашим людям. І тепер не побоявся братися аж сюди, сидіти в тебе під боком, гетьмане, й кнувати проти твого життя.

— Відважний пан, а я відважних люблю, ото він і пробився аж сюди. Ану ж, Демку, клич Іванця!

Брюховецький виник у дверях і дивився на мене очима праведника.

— Віддай осавульську тростину свою Коробці, — спокійно мовив я.

— Батьку! — стрепенувся Іванець. — За що?

— Побудеш простим козаком, а Коробка — осавулом, я ж подивлюся, як воно вам вестиметься.

— Батьку! — заскиглив Іванець.

Я одвернувся від нього, махнув Коробці, щоб теж ішов собі; лишив біля себе тільки Демка.

— Скликай старшину. Генеральний суддя і генеральний обозний хай прийдуть до мене, віддам їм пана Смяровського. Хай судять.

Смяровський відпирався, кричав про свою посольську недоторканність, про маєстат королівський, та коли Коробка приніс його шкатулку і показав у ній півсотні привілеїв з «віконцями» на імена зрадників, Чарнота перший кинувся з оголеною шаблею на шляхтича, за Ним і всі, хто там був. Порубаного, півживого Смяровського закопали в землю. Хотів купити нею зрадників між нами — нагодували його самого.

Киселів посланець отець Петроній утік з Чигирина під ослоною свого ігуменського шлика, щоправда, перед тим кинувся, за намовою Виговського, до Мотрони, просив її подіяти на мене, злагіднити мою душу, та вона вельми гаразд відала, в якому я стані, і порадила отцю превелебному, коли хоче бути цілим, щезнути з Чигирина, яко може. Пішо забіг він до самого Києва, а тоді лісами й до Гоші з страшною вістю: козацька сила підіймається знов!